Її тло - історично достовірне: імператор Наполеон після дошкульної поразки опинився на острові святої Єлени практично у ролі в’язня. Хоча й не за гратами і з кількома людьми почту та прислуги, але обмежений у пересуванні, далеко від цивілізації, від своєї країни і свого народу.
Все інше – вигадка. Феєрична, дотепна, але з глибокими, часом трагічними підтекстами. Корсиканка, землячка Наполеона Жозефіна, відчайдушна та смілива жінка, вдова солдата армії імператора, чітко підрахувала, скільки винен він їй за десять років самотності, за чотирьох напівсиріт-синів, врешті, за смерть чоловіка. Адже Наполеон обіцяв своїм солдатам маєтки і славу, а її чоловік не мав навіть місця для могили – так і залишився десь вбитим на полі бою. Усе це – на одній чаші вагів, на іншій – любов до Вітчизни, жертовність і готовність захистити її. Останнє, здається, не про Жозефіну. Вона простакувата, вперта і мислить суто конкретно. Хоча не жадібна: більш ніж у три рази зменшує рахунок, розуміючи, що імператор зараз сам у скруті.
Але! Коли справа доходить до розмови з капітаном охорони Британської корони саме вона проявляє той глибинний патріотизм, який йде не від розуму чи переконань, а від серця і крові. Саме ця дивна жінка нагадує Наполеонові про його рідний край, ніби повертає до самоусвідомлення просто корсиканця. Тут багато паралелей із нашим нинішнім часом, із нашою війною, стосунками з владою.
Боже, що ж відбувається, коли ця жінка стала генералом у невеличкому почті Наполеона! А що ж, власне, відбувається? Як і кожна жінка, очевидно, як і українська, вона намагається навести у всьому лад, миттєво оцінюючи ситуацію і визначаючи пріоритетні цінності. Наприклад, що важливіше – парадний кітель із золотими гудзиками чи свіжа морква?
І тут Євген Курман, як режисер, стовідсотково потрапляє у виконавицю головної ролі – Надію Мартовську. Хто знає цю талановиту, ніжну і вмілу жінку, той підтвердить: ніколи б не потерпіла б вона безлад, щурів, безпомічних генералів почту чи пихатості губернатора острова. І на сцені у неї усе росте, цвіте і плодоносить (як і на дачі у Надії).
- Якби мені хоча б п’ятеро таких генералів, як ти, - зітхає Наполеон.
Але Жозефіна водночас залишається ніжною, слабкою і вразливою жінкою, з мінливим настроєм і бажанням кохати.
І тут Курман, думаю, свідомо, змістив акценти із патріотичного на побутовий бік, розраховуючи на природність гри Надії Мартовської. Бо Наполеона у нього не було. Хто бачив постановку «Наполеона і корсиканки» Михайла Резниковича (Київський театр російської драми імені Лесі Українки), той навряд чи забуде Наполеона – народного артиста України Давида Бабаєва. І хоча народна артистка Тетяна Назарова теж непогано зіграла корсиканку, все ж якоїсь родзинки, яка є у Надії, їй не вистачало. Молодий актор Євген Скрипник, звісно, зробив усе, що міг. Але не все залежало від нього: куди подінеш молодість і красу?
І все ж, ця вистава залишиться знаковою і для театру і для виконавців головних ролей.
Світлана Орел, Кропивницький
