Нещодавно певно вп'яте або вшосте отримав чималу естетичну насолоду переглядаючи екранізовану версію роману Джерольда Сеймора “Поле крові”. Відзнятий понад десять років тому захоплюючий дух художній фільм “Інформатор”, можливо дещо і гіперболізовано, але підозрюю що досить-таки правдоподібно змалював тяжку й сповнену небезпечних для життя перепон і труднощів справедливу національно-визвольну боротьбу поневолених англійцями ірландців Північної Ірландії за очищення Батьківщини від окупантів, й постання соборної національної держави.
Після розстрілу британськими солдатами 26-ти ірландців-католиків в січні 1972-го року, про збройні і криваві сутички в Белфасті згадували мало не в кожному огляді новин. Прояв зухвалої зневаги стосовно ірландців (байдуже, чи то публікація в пресі, чи лайка в мережі Інтернет, а чи й необережно бовкнуте в часі приватної розмови слівце) могли стати для колоніста або і всієї його родини причиною фізичного знищення. 7-го лютого 1991р. боївкарі Ірландської Республіканської Армії спромоглись обстріляти з міномету резиденцію прем'єра Великобританії Джона Мейджора на Даунінг-стріт й зникнути. Проте мова не про героїчну боротьбу нащадків кельтів й потребу створити і нам, українцям, власний аналог ІРА. Захоплюючись мужністю й принциповістю більшості героїв й засуджуючи слабодухого й безвольного зрадника, звернув увагу на (нехай і побіжну) згадку про існування серед ірландців-католиків цілого пласту “прихильників мирного врегулювання”, для котрих декларування власної національної приналежності звелось виключно до вивішування біля власного будинку національного триколору, й котрі питанням соборності Ірландії жодним чином не переймались. Час засвідчив, що саме вони, а не окупанти-протестанти (нащадки англійських й шотландських колоністів) є головним гальмом в справі об'єднання формально незалежної республіки Ейр (Ірландії) й донині утримуваної в складі Великої Британії землі Ольстер (ірландської території де внаслідок нелюдської масакри автохтонів, чисельність колоністів-окупантів є переважаючою). Особистий та родинний матеріальний добробут (рівень життя в Британії насправді є вищим аніж в самій Ірландії), страх перед британськими спецслужбами (котрі в прагненні зберегти імперію не зупиняються ні перед якими злочинами), перетворили їх в ситих й уникаючих будь-яких ускладнень рабів чужої за суттю й духом системи. Тикаючи в їхній бік пальцем, британська корона на весь світ заявляє про відсутність дискримінації за релігійною або національною ознакою.
Нинішнє поліпшення рівня життя внаслідок припинення активних бойових дій, багатьох ірландців примусило забути про семисотлітню окупацію та найрізноманітніші визискування й приниження. Як і українці, ірландці також пережили період заборони спілкуватись рідною мовою, а на додачу ще й вирощувати пшеницю й займатись вівчарством. Довгий час, їх примушували культивувати й споживати завезену з Америки картоплю. Наслідком такого «приручення» була смерть понад семисот тисяч ірландців від біологічної одноманітності й масова еміграція. Загальновідомо, що під сучасну пору, ірландців поза Ірландією мешкає більше ніж в самій Ірландії, а ірландською мовою навіть в самій Республіці Ейр володіє вкрай незначний відсоток. Нещодавнє вбивство ірландцями двох вояків-британців й поліцейського засвідчило, що збереження возведених між католицькими й протестантськими кварталами мурів покритих колючими дротами, котрі на щастя (не сприйміть це як цинізм) ще ніхто (принаймні поки-що) руйнувати не збирається, виявилося недаремним. Укладена в березні 2007-го року мирна угода між ІРА та британським урядом внаслідок якої більшість британських вояків були виведеними з Північної Ірландії а боївкарі склали зброю й удостоїлись показової амністії, стан ірландців Ольстера котрі на власній землі перетворились в меншину жодним чином не поліпшила. Ірландці і далі почувають себе окраденими й залишаються в стані приниження та духовного винародовлення. Попри наданий британськими урядовими чинниками дозвіл брати на службу в поліцію ірландців-католиків (донещодавна в “демократичній” Британії на це існувала офіційна заборона) та взяті на себе зобов'язання не застосовувати зброю й утримуватись від будь-яких форм насилля, переважна більшість ірландців і нині принципово відмовляються купувати харчі в крамницях власником котрої є расовий англосакс. Їхні діти донині відвідують різні школи й за різними підручникам вивчають минуле, а таксист протестант нізащо не погодиться відвезти пасажира в католицький квартал. Чимало колишніх рядових боївкарів ІРА відчувають, що укладена їхніми колишніми очільниками мирна угода є зрадою. Війна приносила втрати, проте мобілізовувала, дисципліновувала, й нагадувала про обов'язок любові супроти ближніх і Батьківщини. Мир влаштовує англійців-окупантів, оскільки примусив всих, хто стояв по інший бік барикад зануритись в багно пошуку заробітку й зобов'язує їх до сплати податків окупаційній адміністрації. Насправді, він деморалізовує принижених, окрадених, й окупованих ірландців. Прагнучи цілковито зламати опір, британський уряд ініціював постання “мішаних шкіл”, й виплачує по кілька сот фунтів щомісяця батькам котрі погодились віддати до них власних дітей. На щастя, відсоток таких вкрай незначний, проте факт їхньої наявності є свідченням зародження й поступового утвердження серед ірландців занепадницьких настроїв. Гірше того, урядові чинники Республіки Ейр нерідко йшли назустріч вимогам британських спецслужб, й надавали їм всебічну підтримку в справі репресій активістів ІРА котрі переховувались на території формально незалежної Ірландії.
Роздуми над незаздрісною долею ірландців й Ірландії врешті-решт дарували певні висновки. Ганебне явище зради і колабораціонізму має аналогії й в бутті інших народів. Один з чільників індіанського руху опору Ташунке Вітке (Скаженний Кінь) був застрелений співплемінниками з так званої “індіанської поліції, заколот проти президента Грузії Звіада Гамзахурдіа вчинили вояки батальйону “Мхедріоні”, а найжорстокішими винищувачами чеченців котрі прагнули незалежності виявились не російські солдати, а їхні єдинокровні брати з числа присталих на умови Кремля прихильників нинішнього Президента Чечні Кадирова. Географічна віддаленість територій де відбувались й відбуваються нині щойнозгадані події не перешкодила врешті-решт до пошуку аналогій і в Україні. Прикладів виявилося більше ніж достатньо. Чого варта лишень згадка про показово амністованих сталінським режимом колишніх упівців, котрі ставали ядром “загонів самооборони” (“ястребків”) й терором супроти ближніх засвідчували власну лояльність до окупаційного режиму.
Нинішня постокупаційна та постколоніальна адміністрація ніколи не мислила національними категоріями. Її функціонери, пристосуванці й авантюристи з ліберально-демократичним забарвленням, рівно як і вихована ними безпринципна зміна, так і не навчились сприймати явища й виклики часу всеохопно і відповідально водночас. Єдиний керунок їхніх вчинків - задоволення егоїстичних забаганок та переймання результатами майбутніх виборів. Неодноразово озвучені підозри врешті решт засвідчили: дії нинішньої влади є шляхом винищення українського народу й вивільнення життєвого простору представникам іншорасового елементу. Перевага смертності над народжуваністю, масова зневіра, еміграція внаслідок котрої руйнуються родини й страждають діти, дають підстави стверджувати, що нинішня незалежність є нічого не значущим папірцем. Зовнішні чинники продовжують і далі визначати шляхи буття українців. Відвертий фізичний терор змінили на тактику повільного і потаємного, але дійового і з не менш катастрофічним наслідком знищення. Нинішнє зменшення чисельності українців йде паралельно із захопленням економічно важливих об'єктів й галузей. Навіть невтаємничені врешті-решт зрозуміли, що очікувана багатьма скупівля землі буде не засобом господарювання, а різновидом загарбання території на юридичних підставах.
Логічно, що цей ненормальний стан речей повинен викликати всебічний спротив й найактивнішу протидію. Факти свідчать, що попри кількасотлітнє цілеспрямоване винародовлення найкращих, чесноти честі, гідності, пошани ближнього та здобутків предків, для багатьох українців не є пустопорожнім дзвоном. Зорганізовані, а нерідко і вдало здійснені непричетною до жодної з політичних партій молоддю мітинги, пікети та маніфестації (котрі нерідко закінчувались силовими зіткненнями з відвертими українофобами та з безпринципними “правоохоронцями”, й до проведення котрих з часом долучились й поважні політичні середовища) засвідчили: теза про нашу довічність і незнищенність має вагомий підмурівок. Проте підстав для занепокоєння насправді більше ніж достатньо. Нинішні відчайдушні потуги патріотів нівельовуються злочинними (а інакше їх неможливо і кваліфікувати) діями “фахових українців”. Ця (поки-що на щастя нечисельна за кількістю) частка наших співплемінників зуміла в нинішніх умовах здобути міністерські портфелі, депутатські крісла, посади суддів, прокурорів та челядників, очільників та функціонерів годованих з державного бюджету або й з-за меж України фондів, стати дешевими блазнями в найрізноманітніших телевізійних шоу, і навіть здобути звання істориків, науковців й народних та заслужених артистів. Проте їхні “здобутки” жодним чином не є свідченням наявності таланту й прагнення послужити ближнім й Україні. Сумні реалії засвідчили, що єдиним рушієм всих їхніх вчинків є безупинний гін за чуттєвими насолодами, матеріальними статками, отриманням нагоди попозувати перед телекамерами й спробувати тим засвідчити власну вагомість. Показова, нерідко переповнена англомовними термінами (а з цієї причини така огидна для сприйняття) нібито українська мова останніх, викликає своєю нещирістю огиду в патріотів, й водночас провокує ворогів до зневажливого насміхання. Проте критична думка оточуючих, їх жодним чином не цікавить. Гірше того. Навіть найменшу спробу розкритикувати фальшивий і брехливий солоспів, вони галасливо потрактовують ознакою екстремізму й ксенофобії. Запопадливо запобігаючи перед грошовитими чужинцями, вдоволені ситим рабством деграданти першими здіймають галас довкола навіть найменшої спроби протистояти навалі підлості, брехні, й несправедливості. Їхні духовні попередники з когорти безліч разів розвінчаних Христом фарисеїв полюбляли найпомітніші місця в синагогах й привселюдні молитви з посипанням голови дорожньою пилюкою. Проте внутрішній світ самозакоханих себелюбців був астрономічно далеким від декларованого. З вини новітніх, вже українських фарисеїв, загал приречений на ганебне й водночас жалюгідне скніння в тенетах толерації багатьох форм духовного та морального збочення, наслідком котрого стало фізичне вимирання українців. Штучність і неприродність цього середовища помітна навіть неозброєним оком, а аргументи котрими вони виправдовують власне існування вражають нахабством, цинізмом й посиланням на чужі нашому народові вартості. Історія засвідчила їхню дочасність, проте більшість з них ніколи й не цурались того. Вони вміють пристосовуватись з-за будь-яких умов. І саме вони є найбільшим гальмом в справі постання реальної ( а не бутафорної) української держави та поступу українського народу.
Олесь Вахній
