Ще на початку 2014 р. про проект "Новоросія" говорили переважно в науковому середовищі і серед вузького кола політиків і політтехнологів, головним чином російських. А з весни цього року слово "Новоросія" і пристрасті навколо нього стали чи не найпоширенішою темою в ЗМІ. Реалізація цього проекту в межах Криму, південних і східних областей сучасної України стала перетворюватися в конкретні воєнно - політичні акції Російської Федерації і радикальних прибічників "русского мира".
У цій ситуації варто згадати, що ще напередодні розпаду СРСР і проголошення незалежності України частина радянсько-компартійної і господарської еліти Півдня і Сходу, незацікавленої в демократичних перетвореннях і суверенізації України, взяла курс на її розкол. Спекулюючи на місцевих особливостях і територіальних відмінностях, ці не обтяжені політичною відповідальністю і сумлінням політики стали закликати населення окремих регіонів до "самовизначення", а по суті, до виділення зі складу України і приєднання до Росії. При цьому широко використовувалися "надбання" радянської гуманітарної політики, зокрема наслідки русифікації, а у Криму - і татарофобії, спричиненої страхом перед поверненням на батьківщину депортованих ще 1944 р. кримських татар.
У Криму наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. XX ст. місцеві сепаратисти за підтримки російського політикуму розгорнули кампанію за вихід півострова зі складу України і приєднання до Російської Федерації. Одним із найголовніших аргументів для обґрунтування цього наміру була ідея про віковічні зв'язки Криму з Росією і про начебто відсутність таких зв'язків з Україною.
У жовтні 1990 р. в Одесі було оголошено про створення партії "новоросів" ("югоросів"), представники якої стверджували, що в Одеській, Миколаївській і Херсонській областях немає ні українців, ні росіян, а живе повий етнос (народ) "новороси", які мають право па державне самовизначення.
Ідея створення місцевої автономії як засобу протистояти "жовто-блакитній експансії" із Заходу стала поширюватися на початку 90-х років у Донбасі, на Харківщині, Дніпропетровщині й Запоріжжі в середовищі місцевої компартійної бюрократії та директорів великих підприємств (так званих "червоних директорів").
Але сепаратистські настрої тоді не мали підтримки серед населення регіону. Переважна більшість жителів Південної і Східної України на референдумі 1 грудня 1991 р. проголосували за незалежність України, яка сприймалася як унітарна демократична республіка.
Наводимо дані референдуму по восьми областях, Кримській АР і м. Севастополю:
Донецька обл. - 83,9 % | Дніпропетровська обл. - 90,4 % |
Кримська АР - 54,2 % | Луганська обл. - 83,9% |
Миколаївська обл. - 89,5% | Одеська обл. - 85,4 % |
Харківська обл. - 86,3 % | Херсонська обл. - 90,1 % |
м. Севастополь - 57,1 % | Запорізька обл. - 90,1 % |
Факти - вперта річ. Навіть у Севастополі, який інакше як "городом русской славы" не називали, "Так" на питання "Чи підтримуєте Ви Акт проголошення незалежності України" відповіли більше половини жителів.
Однак, спроби спекуляції па особливостях різних регіонів України не припинилися. На протиставленні Сходу і Заходу України була побудована у 2004 р. виборча кампанія кандидата в Президенти України В. Януковича. Але широкомасштабна фальсифікація результатів виборів викликала масові протести, які переросли в "Помаранчеву революцію". Засобом боротьби з народним рухом знову був використаний сепаратизм.
На так званому "З'їзді Рад усіх рівнів" у Сєвєродонецьку із закликом до створення Південно-Східної Української автономної республіки виступили керівники тих областей Півдня і Сходу - Харківської, Донецької, Луганської і Запорізької, де під час президентських виборів відбувалися наймасштабніші фальсифікації волевиявлення громадян. Щось подібне відбувалося і в Одесі. З намірами перетворити Одесу й усю Одеську область у "вільну самоврядну територію, па якій будуть діяти розпорядження місцевої влади" у разі, якщо на решті території України переможуть прихильники В. Ющенка, виступив в грудні 2004 р. міський голова Одеси1. Але, як і на початку 90-х років XX ст., заклики сепаратистів не були підтримані населенням.
"Помаранчева революція" викликала паніку в кремлівських кабінетах. Стали шукати нові способи утримати Україну, яка чітко визначила свою орієнтацію на Європу, під впливом Росії. В 2007 р. у інформаційне середовище було вкинуте поняття "русский мир". Його використав у виступі перед творчою інтелігенцією Санкт-Петербурга напередодні 2007 р. В. Путін: "Русский мир может и должен обьединить всех, кому дорого русское слово и русская культура, где бы мы ни жили, в России или за ее пределами. Почаще употребляйте это словосочетание - "русский мир". Президент РФ говорив про російську мову і російську культуру, як об'єднуюче начало, яке творить "русский мир". Але його тлумачі були відвертіші.
"Растет понимание того, что использование гуманитарного потенциала "русского мира" может помочь в угпрочнении этнокультурной самобытности российского суперэтноса и сохранепии российского геополитического и культурного пространства", - писала О. Батанова, яка з цього питання навіть захистила кандидатську дисертацію. Ключові поняття цієї цитати - "російський суперетнос" і "російський геополітичний і культурний простір" - все розставляють па свої місця. Українці оцінюються як частина російського суперетносу, а Україна входить у російський геополітичний і культурний простір.
В Україні дуже швидко зрозуміли суть концепції "русского мира". Ось цитата зі статті українського філософа С.Дацюка: "Русский мир" в историческом плане это концепция вранья, громоздящегося на более раннем вранье, и постоянно генерирующая поэтому комплекс исторической неполноценности и агрессии - особенно по отношению к Украине"'.
В пропаганду "русского мира", окрім інших, активно включився Московський патріарх Кірілл (Гундяєв), який особливо наголошував на "духовній єдності" православних. Глава УПЦ КП Філарет з цього приводу заявив: "Під цією благозвучною вивіскою приховується ідея позбавлення України її державності і незалежності" .
Але, з іншого боку, концепція "русского мира" дала новий імпульс сепаратистським настроям в Україні, які підтримувалися проросійським режимом В. Януковича. У цьому контексті можна розглядати книгу В. Корнілова "Донецко- Криворожская Республика: расстрелянная мечта" (Харьков: Фолио, 2011). Книгу широко популяризували у східних і південних областях України. Заідеологізований, упереджений виклад подій В. Корніловим, по суті, став спробою обгрунтування ідеї відокремлення від сучасної України її південних і східних областей.
У 2014 р., як реакція на масовий народний рух, який називають "Революцією гідності", ідея відокремлення південних і східних областей від України отримала нове дихання.
У квітні 2014 р. у мережі Інтернет з'явилася карта з офісу КПУ у Києві, де було вказано можливий поділ України на 5 частин (Республіка Крим, Донбаська республіка, Дніпровсько-Слобожанська республіка, Республіка Новоросія та Україна).
Комуністи назвали цю подію провокацією, але подальші події в Українській державі дають привід для сумнівів. Отже, нафталіновий політичний проект "Новоросія", нашпигований ін'єкціями теорії "русского мира", знову був витягнутий з шухляди.
Спочатку в результаті узгоджених дій російських спецпризначенців і місцевої "п'ятої колони" Росією було окуповано Крим. Це було оцінено як перший крок до відокремлення від України материкових території Півдня і Сходу.
У квітні 2014 р. з'явилася інформація про те, що в Одесі створена "Народна республіка Новоросія". Було оголошено, що майбутнього з Україною у Новоросії немає, а Одеська Народна Республіка у складі Новоросії стане повноправним територіальним суб'єктом нової федеративної держави, "абсолютно дружньої" Росії.
У травні 2014 р. один з лідерів донецьких сепаратистів заявив про створення партії "Новоросія" з головним офісом у Донецьку та розповів про плани провести установчий з'їзд партії.
Колишній заступник голови фракції Партії регіонів у Верховній Раді О. Царьов (позбавлений депутатської недоторканності на початку червня 2014 р.), повідомив про плани за допомогою місцевих референдумів створити "нову федеративну республіку Новоросія" на території 8 областей України - Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської та Одеської. В руслі цієї "політичної географії" висловлювався і Президент Росії В. Путін. Його слова: "Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України в царські часи. Це все території, передані у 1920-ті роки радянським урядом, а [російський] народ же там залишився".
Росія надавала щедру військову і політичну підтримку сепаратистам. На території України стали діяти найманці і військові з'єднання з Росії, з території РФ вівся обстріл України, звідти переправлялося озброєння, яке використовувалося проти українських військових.
У травні 2014 р. в Донецьку представники самопроголошених Донецької та Луганської народної республік за участі представників Миколаєва, Одеси, Херсона, Дніпропетровська та Запоріжжя підписали документ про об'єднання цих республік у складі "єдиної держави "Новоросія"". Передбачалося, що проходитиме це за тим самим сценарієм, що в Донецькій і Луганській областях - через референдуми.
Плани створення незалежного від України квазідержавного угворения "Новоросія" з наступним його включенням до Російської Федерації викликало міжнародну кризу. Заговорили про "гібридну війну" Росії проти України та про російський реванш в Європі, спробу відновлення Російської імперії в новому вигляді і включення у сферу її впливу країн Центрально-Східпої Європи. Як реакція на цю небезпеку, країни НАТО посилили свою військову присутність в Румунії, Польщі, Прибалтиці, Чорному і Балтійському морях.
Але реалізувати свої плани сепаратистам не вдалося. Станом на грудень 2014 р. з допомогою російської армії їм вдалося взяти під контроль лише частину Донецької і Луганської областей. Конфлікт став затягуватися. Що буде далі - ніхто не наважується прогнозувати.
У контексті зазначеного вище особливої актуальності набувають уроки історії. Буде корисно звернутися до аналізу витоків подій, які привели до виникнення ідеї "Новоросії" і спроб реалізувати цей політичний проект. Мова йтиме про політику різних російських урядів (царського - до 1917 р.; Тимчасового після Лютневої революції - березень-жовтепь 1917 р.; денікінського і врангелівського білогвардійських – 1919 і 1920 рр.; радянського більшовицького – 1918 - 1919 рр.), спрямовану на невизнання українського характеру Сходу і Півдня України і приєднання цих земель до корінної російської території.
Галина Турченко
Федір Турченко
Далі буде........
