55 років тому, 3 листопада 1960 року було запущено останній, 12 агрегат Кременчуцької гідроелектростанції. Невдовзі розпочалося відселення жителів населених пунктів з території, яка підпадала затопленню водами майбутнього водосховища, сьогодні найбільшого в Україні. Його площа складає 2250 квадратних кілометрів. Водне плесо майже дорівнює площі держави Люксембург у Європі, на ньому вмістилося б 35 таких міст, як Кіровоград, чотири Чикаго, два Санкт-Петербурги. Максимальна глибина водосховища – 28 метрів, воно глибше озера Чад у Африці, Великих Солоних озер у Канаді. Ширина водойми – 25 кілометрів, довжина – 150.

Рукотворне озеро зберігає на своєму млистому дні чимало цікавого. Дніпром ще тисячу років тому проходив відомий шлях «з варяг у греки». Ним йшли каравани суден з Скандинавії до Візантії, це був торговий трафік. Історики запевняють, що на дні водосховища ще й тепер можна знайти стародавні скандинавські кораблі. Історія спорудження ГЕС та створення водосховища водночас трагічна і велична за своїми масштабами. Як не дивно, але у повному обсязі вона не відтворена до цього часу.

***

25 березня 1954 року Рада Міністрів СРСР ухвалила рішення про початок будівництва Кременчуцького гідровузла на Дніпрі. І вже на початку травня до причалу давнього козацького села Табурища пришвартувався буксирний пароплав «Більшовик» з караваном барж, навантажених будівельними матеріалами. Він доставив також на місце майбутнього будівництва штаб «Кременчугенергобуду» на чолі із заступником голови Ради Міністрів Союзу Гнатом Новиковим. 4 травня прибула перша група досвідчених будівельників з Цимлянської ГЕС. За популярними пропагандистськими у ті роки традиціями будівництво оголосили Всесоюзною ударною будовою. Демографічне призначення її прозоре: асимілювати, змішати людей різних національностей, вбити у них почуття власної гідності, стерти з пам’яті національні традиції, обряди, мови насамперед. Молоді нав’язувалася «мораль» соціалістичного патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму. Адже чимало будівельників, а тільки молодих з’їхалося тоді на береги Дніпра до п’яти тисяч юнаків і дівчат, після завершення будівництва ГЕС залишилися жити у місті енергетиків.

Значок будівельника Кременчуцької ГЕС

Про героїчні будні, які начебто були святами для робітників, у ті часи писали у мажорних тонах центральні, обласні газети, тріщало радіо (телебачення на той час в Україні не було). На будівництво приїздили метри української літератури, культури:  О. Довженко, О. Гончар, О. Корнійчук, А. Малишко, В. Василевська. Павла Тичину будова надихнула на «неперевершений шедевр», де є такі рядки:

Хмарки нехай – бо летять куди вгодно, –

Що в них цікавого? Ти їх облиш!

Ми тут будуєм усе всенародно   

Чудо таке, що й не снилось раніш.

Та були й інші «будні», для інших людей. Насамперед – для місцевого населення, жителів придніпровських сіл, родинні коріння яких проросли з сивих віків на берегах Славутича, з живильної і благодатної української землі. З прадавнього княжого Крилова, який був для київських князів місцем «красних ловів», тобто вдалого полювання, що, власне й склало основу назви міста. Та й після того, як Крилів московити перейменували на Новогеоргіївськ, жителі не перестали його любити. Тут все своє, рідне – від кущика за хатою, до криниці у кінці левади. І тепер все це мало бути затоплене водами рідного Дніпра. Тривожні розмови про це почалися відразу, коли біля старої козацької слободи Табурища заскрипіли лезами об каміння бульдозери і піднялися до небесної блакиті довгі хоботи будівельних кранів.

Новогеоргіївськ, будинок торгівлі, ХІХ століття

Людей готували до майбутнього переселення заздалегідь. Створювалися спеціальні групи з числа комсомольського і партійного активу, проводилася посилена роз’яснювальна робота. Молодь, здається, сприймала події спокійно – адже агітатори обіцяли у новому соціалістичному місті, до якого переселять людей, трохи не райське життя, де існуватимуть усі блага цивілізації. Інша річ – старожили. Вони пригадували, як їм діставалася стара батьківська хата, як садили у садку грушу і яблуню. Хтось плакав над грядкою огірків, найсмачніших у світі, вирощених своїми руками. Інший діставав з сараю вудки, на які ловилися судаки, лящі. Тепер нічого цього не буде. Люди не могли уявити – як питимуть воду з крана, як вставатимуть без співу півня. «Як я житиму без Тясьмина?» - питали невідомо кого люди.

– Переселення було примусовим, – категорично казав авторові цих слів журналіст і поет В’ячеслав Сокуренко, сам переселенець. Його підтримував Володимир Тумаков – ми працювали в одній газеті. – Людей змушували розбирати власні будинки, далі свою справу робив бульдозер… Кожній родині надавався транспорт, визначався день – коли, кому, на скільки треба машина для перевезення майна. Видавали й грошову компенсацію для бажаючих будувати житло десь у іншому місці. Щоправда, суми були для більшості населення скоріш символічними… Трохи допомагали будматеріалами.

Околиця затопленого Табурища

Для місцевих переселення було справжнім горем, люди називали його евакуацією. Тим більше, що багато з них пережили справжню евакуацію у роки німецької окупації. Час переселення теж, на погляд людей, був обраний невдало. Був травень, все цвіло і пахло, розпустили віти улюблені берізки, у яких утопали села Придніпров’я. Люди пиляли дерева, плачучи, прощалися, мов з живими істотами. Бували випадки, коли у розпачі чоловік кидав сокиру і вішав на гіллі зашморг. Згідно з офіційною статистикою у зоні виселення було зафіксовано понад дві сотні самогубств. Бувало, приходить людина додому, а на дверях табличка «Хату розібрати до 25 травня». Не встиг чи не захотів – руйнує техніка.

– Не все так просто, – резюмує В’ячеслав. – Виселення проводили, в основному, люди міста, їм була незрозуміла психологія селянина.

Тут у 1954 році розміщувався штаб гідробудівників

До того ж, як завжди, кампанія затягнулася, щось там зривалося, перероблялося, уточнялося. Всі сили були кинуті на будівництво греблі, бо Хрущову слово дали про дострокове завершення будови. Житло відклали на потім. А «потім», як завжди, настало несподівано. Переселення відновили у авральному порядку. Привозили у місто людей, а розселяти їх нікуди. Табурище було набито, як мурашник. Багато сімей знімали квартири, хтось жив у наметах, допоміжних приміщеннях. Побутові умови довгий час навіть у нових квартирах не відрізнялися особливою вишуканістю. Неймовірно, але у місті енергетиків люди довгий час жили при свічках та гасових лампах, топили дровами – про газифікацію й не мріяли. Єдине, чого було вдосталь – це зелені: дерев, кущів, чагарників. Парадокс, але маже відразу після заселення міста, у ньому виникла проблема… риби (передчуття сільських рибалок збулося). Її вдосталь могли наловити лиш працівники ГЕС під час шлюзування суден та після скидання води з камер. Ціна риби на місцевому ринку була набагато вищою, ніж у сусідньому Кременчуку. В’ячеслав Сокуренко, завзятий рибалка, зітхав при спогадах про колишню рибалку, про плавні, що аж кишіли лящами і коропами та водоплавним птаством. Про те, що «колись» ловив 90-кілограмового сома на мисі біля Табурища, йому вже ніхто не вірив.

Невеселе новосілля

Тимчасом героїка радянських трудових буднів завершувалася. 29 липня 1962 року   Кременчуцьку ГЕС було відкрито. Подію удостоїли честі своєю присутністю керівник КПРС і Радянської держави Микита Хрущов, його найближчі соратники, партійні і урядові керманичі України. Навіть бувалі чиновники, які звикли до хрущовських показових політичних спектаклів, не бачили таких торжеств. Описати їх коротко неможливо – чи не третину сюжету пропагандистського документального фільму «Наш Микита Сергійович», який трохи не цілодобово крутили у кінотеатрах «Хроніка» усього Радянського Союзу, чи не третину відведено урочистому відкриттю ГЕС. Та найцікавіші моменти, пов’язані з грандіозною подією, залишилися поза кадром стрічки. Зокрема, те, що при заповнені Кременчуцького водосховища було затоплено 212 населених пунктів найдавніших і найродючіших Придніпровських районів, під водою навіки зникли майже 40 тисяч дворів, переселено із зони затоплення 133 тисячі населення трьох областей України: Черкаської, Полтавської та Кіровоградської. Найбільш постраждали черкасці. Та й кіровоградський мартиролог складається з 25 населених пунктів, серед них давньоукраїнське місто Крилів – Новогеоргіївськ, 354 комунальних приміщень, 22 шкіл, 14 сільських клубів, 4 православних храмів та однієї синагоги.

***

Ідея спорудження системи гідроелектростанцій на Дніпрі народилася у керівництва СРСР ще на початку 30-х років минулого століття. Однак втілити задумане у життя було непросто: адже злиденна Країна Рад не виготовляла відповідного обладнання і устаткування. Тому з дев’яти турбін могутнього на той час Дніпрогесу вісім закупили у американців, доки не скопіювали їх, щоб робити у себе. Паралельно з будівництвом ГЕС у Запоріжжі вивчалися ландшафти інших місцевостей. Зрештою обрали мис поблизу села Табурище, де русло Дніпра найвужче. Проект будівництва був розроблений у 1941 році, але з відомих причин не реалізований. До нього поверталися ще у 1945-1948 роках, удосконалювали, переробляли. Лиш після смерті Сталіна його запеклий політичний конкурент Хрущов вольовим рішенням наказав розпочати відкладене будівництво.

Приїзд М. Хрущова на будівництво ГЕС у 1957 році

За три роки після початку робіт Перший секретар ЦК КПРС, Голова Ради Міністрів СРСР Микита Хрущов особисто відвідав гігантське будівництво. Звичайно, прийняти главу держави з численною урядово-партійною свитою наметово-барачне «місто» не могло. Микита зупинився у лівобережному Кременчуку. Поселили нового «вождя» у місцевому готелі «Вікторія», де у різний час зупинялися три імператори Росії і «сам» товариш Сталін. Хрущов проїхав у відкритій машині з міста на Дніпрі до будівництва ГЕС, оглянув будівельні об’єкти, розмовляв з робітниками. 21 серпня 1957 року на міському стадіоні відбувся мітинг, учасники якого пообіцяли новому «вождеві» ввести в експлуатацію два перші агрегати ГЕС на рік раніше встановленого строку. Хоча Сталіна Хрущов ненавидів, але гасло «П’ятирічку – за чотири роки» не відкидав.

Перекриття Дніпра

Перші роки будівництва поселення називали Селищем енергобудівників. 17 березня 1961 року його об’єднали із затопленим Новогеоргіївськом та частиною Табурища, яка не розділила гірку долю інших жертв водосховища. Місцеві партійні керівники-підлабузники назвали новоутворене місто Хрущовим. Хоча добре знали, що Микита заборонив найменовувати населені пункти живими особами. А тут саме «борець» з культом особи нагодився з повторним візитом до гідробудівників з нагоди повного запуску ГЕС.

Вже на початку маршруту урядової делегації стався непередбачений казус. При в’їзді у місто будівельники встановили його емблему у формі факела, на верхівці якого замість пелюсток вогню зобразили голуба з піднятими крилами (чи не давній Крилів вони, часом, символізували?). У верхній частині факела вивели великий напис: «Місто Хрущов». Керівники з гордістю показали емблему Микиті. Його реакція була несподіваною. «Емблема гарна, – сказав Хрущов. – Але назву треба зняти». Другого ж дня центральні і республіканські газети, друкуючи репортажі про урочистий мітинг гідробудівників, замість прийнятої у таких випадках назви населеного пункту, де відбувалася подія, повідомили: «У місті Кремгесі…». 25 жовтня того ж, 1962 року, Президія Верховної Ради СРСР офіційно затвердила назву міста – Кремгес.  

Остання хата селища Хрущова

Місцеві жартівники відразу пригадали кумедну історію з назвою міста 200-літньої давності. У 1777 році у російської імператриці Катерини ІІ народився улюблений онук Сашенька. Розчулена бабуся негайно наказала перейменувати місто на берегах Інгульця Бечку (колишню козацьку Усівку) на Олександрію. Через десять років самодержиця на пропозицію володаря Правобережної України «світлійшого» князя Потьомкіна відвідала Україну. Ясна річ, бабуся мала намір побувати у місті імені рідного внука. До того ж, визрівала нова адміністративно-територіальна реформа з повітами, центром одного з них мала бути Олександрія. Але Потьомкін переконав Катерину, що місто не готове прийняти чиновницькі апартаменти, воно тісне, занедбане, забудоване селянськими хатами. Тому повітовий центр варто перенести у місто Крилів, попередньо перейменувавши його на… Олександрію. Все так і зробили: протягом 1795-1806 років Крилів з назвою Олександрія був повітовим центром. Прийшовши до влади, цар Олександр І повернув колишній Олександрії «своє» ім’я, а 1822 року княжий Крилів перейменував на Новогеоргіївськ.

Типовий двір міста Кремгеса

Ось такі маніпуляції з назвами міст проводили правителі імперій – російської та радянської. Що стосується Кремгеса, то Хрущовим справа не завершилася. Влітку 1969 року місто відвідав наступник Хрущова Петро Шелест. Він так само ненавидів свого попередника. Сидячи у машині під час поїзки, Петро Юхимович раптом згадав, що його везуть у Хрущов. Він висловив помічникові своє невдоволення і дав відповідні вказівки. Не встиг повернутися «Перший» до столиці, як Кремгес рішенням Президії Верховної Ради УРСР був перейменований на Світловодськ (від світло+вода, тому переклад російською Свєтловодск неправильний).

Ось такі чудернацькі історичні «викрутаси», пов’язані з будівництвом Кременчуцької ГЕС і заснування біля неї сучасного міста Світловодська, пригадалися у зв’язку з тим, що, за визначенням німецького філософа Георга Фрідріха Гегеля, історія повторюється двічі – перший раз як трагедія, вдруге – як фарс. Додам від себе: кожна така подія неодмінно залишає слід в історії, інакше не було б самої історії.

У десяти метрах від цього берега під водою видніється фундамент школи Новогеоргіївська

Мартиролог затоплених сіл, музей села Захарівки

Юрій Матівос