Усе тривало набагато спокійніше, поки в журі премії, яка, до речі, й засновувалась непросто, бо тодішня посткомуністична більшість (2001 рік) в обласній раді не хотіла прийняти ім’я емігранта та антирадянщина, були незаперечні авторитети - метри-літературознавці професори Леонід Куценко, Світлана Барабаш, Василь Марко, Григорій Клочек, публіцист Віктор Погрібний. Ясна річ, і тоді траплялися суперечки, незадоволення, але явних провалів і проколів те журі не допускало.Та, на жаль, люди не вічні і усі вони, за винятком Григорія Клочека, пішли з життя. Григорій Дмитрович також припинив свою участь у роботі журі, очевидно, відчуваючи, що без належної підтримки не опускати планку рівня художності творів лауреатів буде важко. На жаль, молодші покоління літературознавців, тобто тих, хто захистив дисертації у цій сфері, не бажають чи не вміють виходити в публічну площину, без чого важко набути авторитет і вагомість оцінок не лише у вузьких професійних колах. Але святе місце, як відомо, порожнім не буває. Його й зайняли люди із приспаними амбіціями, що раптом прокинулись і вирішили будь-що утвердити «своє», представники російськомовної літератури, які не можуть змиритися із власною об’єктивною маргінальністю. Тож, авторитет журі значно знизився. Абсолютна більшість членів обласного осередку Спілки письменників звернулася з листом до засновника премії – обласної ради з вимогою про необхідність ротації. Ні голова обласної ради Олександр Чорноіваненко, ні директор департаменту культури облдержадміністрації Валентина Животовська не відмовили письменникам, але довго кивали один на одного, поки не дійшли висновку – підстав для ротації немає. І ось знову – претензії до лауреатів. Чому Василь Мошуренко (проза), адже він минулого року висувався і не отримав премії? Що змінилось? Вирішили дати відчіпного, як покійному? Та тому й не отримала зболена, напружена, нервова і енергетично наснажена проза Василя Мошуренка премію минулого року, що деякі члени журі звинуватили його у плагіаті. Це, звісно, було брехнею, але позбавило тих голосів, які могли вирішити його лауреатство. Він болісно сприйняв це. Мав серцеву хворобу і передчасно пішов з життя. Ясна річ, пов’язувати одне з іншим нема підстав. Але така правда життя. І колеги-письменники (у професійних колах Василь здобув авторитет) вчергове підтримали його висунення.Проти Мошуренка найбільше галасують ті, хто вважає, що актуальність етюдів Дмитра Степаненка чи роману Ольги Кирилюк мали б переважити. Але актуальність, розпіареність, кількість презентацій далеко не завжди тотожні художній наповненості, умотивованості та енергетичній силі твору. Тим більше – непорівнювані жанри. Можливо, романістам варто орієнтуватись на відповідні премії, які існують в Україні. У поезії – Олекса Різників. Знову фейсбучний ґвалт: хто, чому, жив тут у далекому 58-му? Чому раніше не став лауреатом? Так, справді, талановитий письменник Олекса Різників нині одесит і жив у нашому місті давно. Працював тоді у обласному музично-драматичному театрі, за розповсюдження антирадянських листівок у Кіровограді отримав сім років таборів. Пізніше написав повість про своє перебування у нашому місті. Ще у далеких 70-их роках написав вірш про те, що Кіровоград мав би називатись ім’ям одного з корифеїв українського театру Кропивницьк? Тоді це звучало, як фантастика. Чому раніше не став лауреатом? Мабуть, краще пізно, ніж ніколи.Найбільше запитань викликає цьогорічне лауреатство поетеси Тетяни Березняк, яка упорядкувала альманах членів клубу «Бригантина», що діяв у нас в 60-их роках. І справа не лише у російськомовності видання, а у тому, що вона тільки його упорядник і її ім’я на обкладинці - просто результат чи то некомпетентності, чи невиправданих амбіцій. Абсолютна більшість текстів книги «Бригантина юности моей» належать не Тетяні Березняк, а членам клубу «Бригантина» і назвати видання ні збірником публіцистики, ні збірником літературознавчих статей (саме у цій номінації вона стала лауреатом) не можна. Але …більшість членів журі вважали інакше. Чому? Не читали висунутих творів? Все-таки ті, для кого література справа життя, твори номінантів, очевидно, читають. А от чиновники? Голова обласної ради, ясна річ, має бути у складі журі. А от чому право голосу мають очільник департаменту культури і навіть секретар комісії, що виконує суто технічні функції, не зрозуміло. Хотілося б також порадити тим, хто, орієнтуючись на престижність премії, висуває на неї «хороших людей», «актуальні твори», «людей, що заслуговують поваги» і т. ін., прочитати перед цим кілька віршів Евгена Маланюка, відчути напругу і біль, які пульсують там, і порівняти з тими текстами, які рекомендуватимете. Тоді Маланюк і не перевертатиметься в «гробу», як пишуть небайдужі завсідники ФБ. . Світлана Орел, Кропивницький
Увага! Редакція не несе відповідальності за авторські матеріали та може не розділяти думку автора.
