Це видання цікаве нам ще й тому, що задум книги про поета, перекладача, філософа, знищеного комуністичною владою, з’явився у нашому місті ще на початку 90-их, коли тоді молоді науковці Леонід Куценко та Володимир Панченко вперше дізнались про викладацьку роботу Миколи Зерова у Златопільській гімназії. Вони разом із режисером Володимиром Мощинським побували у Новомиргороді, зняли те, що на той час там збереглось (приміщення нині під загрозою руйнування). Та найголовніше, дізналися, що у Києві жила Віра Трохимівна Ромасюкова, донька колишнього інспектора освіти зі Златополя, з яким дружив Микола Зеров. На той час, а це було в середині 90-их, їй було вже 89 років. Та, на щастя, жінка зберегла добру пам’ять і розповіла, що знала і пам’ятала, показали саморобну книжечку, яку їй у 1920 році подарував Микола Костянтинович і навіть зачитала вірша, якого він їй присвятив. І це стало неймовірною удачею – зафіксувати спогади живого свідка тих часів, бо через більш як 20 років, коли задум книги отримав реальне втілення, таких людей уже не залишилося серед живих. Микола Зеров був дуже талановитим учителем, гімназисти його любили, хоч і за невисокий зріст та жвавість нагородили прізвиськом Пупсик. Уже під час викладацької роботи у Києві, в університеті святого Володимира, нині державний університет імені Т. Шевченка, колеги та студенти називали його живим сріблом. Бо крім феноменальної пам’яті, енциклопедичної ерудиції та знань професор Микола Зеров володів особливим чаром особистості. На його лекціях аудиторії були завжди переповнені, бо приходили студенти й з інших факультетів. І він впливав не лише на молодь, а й на колег-письменників. Зокрема на Миколу Хвильового, якого разом із групою літераторів об’єднання «Гарт» радянська влада направила із пролетарського Харкова до Києва, щоб розбавити тамтешню «гнилу інтелігенцію». Звісно, особистість такого масштабу не могла залишитись непоміченою і не підозрілою для тодішнього постчекістського керівництва. Микола Зеров став одним із 1111 в’язнів Соловецьких таборів, розстріляних у Сандармосі до 20-річчя жовтневого перевороту.Готуючи до друку «Повість про Миколу Зерова», Володимир Панченко багато працював в архівах, у книзі він цитує чимало документів того часу. Трапилася свого роду і сенсаційна знахідка: у Глухові він знайшов історика Віктора Заїку, у сімейному архіві якого збереглися оригінали листів студентської пори Миколи Зерова (1910-13 роки). Вони теж увійшли до книги. Автор подає не дише факти та події, які стосуються особистості Миколи Костянтиновича, а фактично розріз тієї епохи, тодішнього мистецького середовища з його багатьма неординарними персонажами. Звідси і назва книги – не йдеться про жанр літератури, а про стиль розповіді. А він ясний і прозорий, позбавлений надмірної науковості, завантаженості вузькопрофесійними термінами, чим грішать багато його колег-літературознавців. Світлана Орел, Кропивницький
