«Якого дідька воно тобі здалося, красуне? Невже й справді кайфово сц…ти навпопічки у компанії півсотні мужиків, які вміють робити це стоячи?», – намагалася зрозуміти приваби казарменої аскези сенаторка із стрічки «Солдат Джейн» (1996). Красуня (Демі Мур) змовчала, імпульсивно тернувши язиком завітрені губи.За задумом сценаристів, штабістка Джейн подалася в армію, на ті самі нужники системи очко та пласкі койки у два яруси, аби вирівняти баланс гендерного представництва ще й там. Офісів з Капітолієм їм, бачте, замало. Що було далі – напевно знають кіномани, а ми розповімо про наше кіно без німців. 26 лютого, з метою поєднати два різностатеві свята – День захисника Вітчизни та 8-го березня – управління сім’ї, молоді та спорту Кіровоградської облдержадміністрації спільно з обласним військовим комісаріатом (на базі військової частини А0680) здійснили набір дівчат і жінок, охочих спробувати життя по той бік паркану КПП. Акція отримала назву «Один день в армії, або Пані-солдат». Відтак, у програму туристичної муштри були включені: обов’язкове перевдягання у комплект зимової форми солдата-строковика, півтори години стройової підготовки, ази рукопашної, оглядова лекція-демонстрація зразків вогнепальної зброї, якими забезпечена українська армія, стрільба із пінбольної рушниці-маркера, обід у їдальні військової частини, відвідини місцевого музею та церемонія нагородження найбільш вправних амазонок.Пункт перший, КПП. Дівчата наспіх ставлять розписи на «обідніх» листках та бланках реєстрації учасниць. Настрій – не так, щоб дуже. Із землі таки добряче підвіває; на більшості – короткі куртки-пуховики та легенькі шапочки. Перша неофіційна команда: «У колону по чотири!». Шикуємось. Кілька поворотів крутим рибиним косяком – понабудовували, однак, – і ми всередині складу з речами. Бушлат – «хебе», камуфляж, – картуз та жетон-кокарда (на пункті видачі просять не губити)…
Загрібаю все це і плетусь у фойє клубу. В маленькій комірчині примірочної дзеркала на повний зріст не передбачено, дівчата безрезультатно шукають петелькам їхні ґудзики й обчухують свіжий лак на довжелезній застібці-блискавці. «Мамуль, вдягни мене!», – жартома канючить одна з представниць модельної агенцій. У порядку виключення нянькувати над нею, власне, як нами усіма, береться дійсний командир взводу. «Є-е-ей, не сміши, – бачиш, туш у руках?!!» – «Ви ще й красила з собою понабирали?» – «Ну так, є трохи.» – «Хоча б при мені не витягайте, домовились? Ей, гальорка, ми на службі – підіграєм! Що кажуть, те й робіть! Без смішок!»
Плац. Для звичайного строковика це його персональна, перекинута на горизонтальну площину, стіна плачу… Стаємо у шеренгу за висотою зросту, потім розбиваємось на «двійки» і «четвірки», щоб карбувати ходу «квадратами», кожного разу завертаючи тільки через ліве плече. Як на мене, свій резон у цьому вишколі все-таки є: наприклад, люди вчаться триматися своєї черги, поступатися місцем в автобусі, не скупчуватися на зупинках та не завалюватися у двері напхом, як табун диких коней. Але більш нудного й, вибачте на слові, дурнішого заняття отак зразу й не згадаю…
Зрештою, вкінець утомившись шикувати нас на різний лад і у різні фігури, інструктори витягають телефони – знімати ввесь цей балаган на камери. Відповідаємо реготом, щоправда, кокетливим, пташиним…
Майстер-клас з рукопашного бою пропустили – хлопці дозволили перерву «на відігрів» в одному з корпусів частини, – отже, із стройового майданчику вирушаємо просто на стрільбище, розташованого неподалік корпусу фізмату педагогічного університету. «…Автомат Калашнікова зі складеним прикладом. Ефективний для стрільби в міських умовах. Ємкість магазину, якщо не рахувати коробу запаски, 50 куль. Знаходиться на озброєнні в більш ніж 40 країнах світу. До речі, на відмінно відпрацював у тій же Лівії… Переходимо до кулемету. Наприклад цей, сконструйований ще у 39-у, зазнав лиш незначних доробок, американський аналог поки що до нього не дотягує… Гранатомет. Конструкція цієї одиниці зброї складається із…»
Розбираємо залізяччя, цікавлячись, головним чином, вагою та віддачею в плече кожної такої «пукавки». Про розривну силу гранат та відстані ураження ні думати, а тим паче пригадувати якось не хочеться… П’ять навчальних пострілів з пентбольної рушниці-маркеру. Веселі такі голубенькі кульки в желатинових оболонках. Двічі поціляю в шию картонки. Дехто на радощах робить другий захід.
Музей – невеличкий, зате добре устаткований. Експозиція портретів начальників частини. До речі, найперший, Олександр Попов, був ад’ютантом у самого Будьонного, так звана Афганська кімната – діорама привалу серед пустелі і величезний стенд з іменами 51-ого кіровоградця, що загинули, охороняючи «південні рубежі своєї радянської Вітчизни»…
Потім був обід… Справжній солдатський – без витребеньок, проте калорійний і за графіком. Котлети – нічого так, з півдолоні і м’ясисті, макарони – вдома такі не їмо, але нехай, піде. Компот із сушки пили із чашок з надбитими й ретельно зашліфованими ручками… Мабуть, припис у них такий. За півгодини до побивки і вільної ходи не під лінійку нас ще й нагороджували. «Акулі» дістався сухий пайок на добу (м’ясні та рибні консерви, каші з фаршем, бульйонні кубики, цукор та повидло у пакетиках та 6 кульків з вівсяним печивом). Увечері наклалися всією редакційною зграєю, буквально вщент його рознісши, під чайок, про що успішно рапортуємо. Отож, порівнявши всі плюси і мінуси, ставлю 8 балів на користь заходу, що відбувся. Істотно підвела погода та значні паузи поміж пунктами обходу частини, також хотілося побачити кубрики. Окремо – строковиків і контрактників, внюхатися в їхній побут. Агітувати дівчат на такі виправки напевно буду – досвід справді цікавий; чи піду наступного року – не знаю. Поки що немає кросівок на хорошій підошві…
