Варто зауважити: інтерес до цієї тематики нині, коли Україна опинилася у вирі геополітичних інтересів світу та у черговому протистоянні з Росією, значно зріс. Цьому сприяє і уміння лектора пов’язувати події давнини і сьогоденням. Такими паралелями була пронизана і лекція «Війни Росії проти України 1917-1921років», що зібрала зацікавлену аудиторію в обласному художньому музеї.
А події сторічної давнини дуже чітко екстраполюються на нашу реальність. Скажімо, Тимчасовий уряд оголосив тоді Україні фактично холодну дипломатичну війну. Росія відверто втручалася у наші вибори, що врешті закінчилося агресією. Сьогодні втручання Росії у нинішні президентські і майбутні парламентські вибори – доконаний факт. Багато аналітиків припускають: якщо їй не вдасться досягти мети і привести у нас до влади потрібних їй людей, слід очікувати масштабної агресії. Саме після переговорів 1917 року Володимир Винниченко сказав свою відому фразу, актуальну досі: «Російська демократія закінчується на українському питанні». Коли ж ми з усього того зробимо належні висновки? А їх треба робити обов’язково і швидко, найперше зміцнюючи армії та підсилюючи дипломатію.
У той період Україна програла міста, бо сільське населення масово вимагало державної самостійності, міста ж були дуже русифіковані і це стримувало тодішніх провідників. Сьогодні, на щастя, ситуація краща, хоча у великих містах русифікація досі дає про себе знати і є чималим гальмом у політичному поступі держави.
На той час своєрідним феноменом став наш Єлисаветград. Не можна сказати, що він був проукраїнським, але наступ анархістки Марусі Никифорової, що загрожувало втратою майна заможним городянам, об’єднав тоді різні верстви і той зухвалий спротив, за словами Юрія Митрофаненка, зробив наше місто ненависним для більшовиків. Їхня гаряча війна, що розпочалася у грудні 17-го (тут і історія з подвигом Крут) дозволила їм протриматися в Україні місяць, а село Глодоси, як стверджує лектор, взагалі не впустило їх.
Якраз під час цих подій наш землячок Лев Троцький офіційно оголошує про створення червоної армії. Скільки років цей день – 23 лютого, входив у свідомість і підсвідомість наших дідів і батьків, як день чоловічої сили і відваги. Насправді це був день тріумфу тих, хто найбільше бажав знищення України, як такої. Слід пам’ятати про це. І не варто відзначати цей день. Як просто спогад про службу в армії чи згадку про молодість, бо той страшний відбиток, який був вкладений у цю дату її творцями, сьогодні відгукується смертями та каліцтвом наших хлопців у нинішній війні.
Ще один важливий урок тих часів – підтримка Антанти. Вона підтримала Польщу і та завдяки і цьому теж зуміла вирватись із цупких обіймів Російської імперії. Чому не підтримала нас? Бо наша тодішня еліта у своїй свідомості не була готова до державності. І якщо Петлюра вів переговори з країнами Антанти, то ще один наш земляк Григор’єв «скидав її у море». Чи можна було розраховувати на підтримку за таких умов?
Найважливіший урок із історії нашого протистояння з Росією столітньої давності – необхідність внутрішньої єдності, цілісності, національної державоцентричності. Бо кожна наша революція закінчувалась російсько-українською війною. Чи засвоїмо урок цього разу?
Світлана Орел, Кропивницький
