Майже 73 роки тому, на світанку 5 серпня 1941 року, передові механізовані частини гітлерівського рейху вступили на вулиці Кіровограда. Почалася фашистська окупація створеної усього два з половиною роки тому Кіровоградської області. Над містом опустився морок, що розтягнувся на 886 чорних і страшних діб.Багато довелося пережити мешканцям обласного центру за цей короткий для історії і нескінченний для кіровоградців час. Радянські літописці історії війни 1941-1945 років побудували її концепцію так, що усі події страшної для народів тодішнього СРСР трагедії висвітлювалися у чітко визначеному Сталіним напрямку: згуртування радянського суспільства навколо партії і її мудрого вождя, які надихали народ і його збройні сили на масовий героїзм при опору загарбникам на фронтах і у тилу, що й стало запорукою перемоги Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні. Про ту війну за сім десятиліть видано наукової, художньої літератури, написано пісень, віршів, створено спектаклів, кінофільмів більше, ніж про усі важливі події в країні за все ХХ століття разом узяті. Лиш одна, найболючіша для людей, де б вони не жили – у великому місті, чи на маленькому хуторі – тема, уперто замовчувалася протягом семи десятиліть. Дехто не бажає її вивчення й досі. Зміст тієї теми до банального простий – як той горьований народ, який так самовіддано любила партія, і якого мудрий вождь у часи найбільшої небезпеки трохи не на колінах благав: «Товариші громадяни! Брати і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюсь я, друзі мої…», – пережив ту пітьму, яку називають окупацією. До речі, серед областей України, крім західних, окупація нашої (у сучасних кордонах) тривала найдовше. Серед стотисячного населення довоєнного Кіровограда були люди з різними політичними поглядами і ставленням до радянської влади, діяльність якої у 20-40 роках відчували на собі. Тому певна частина громадян не приховувала своїх симпатій до загарбників і зустрічала їх з піднесенням. На розі вулиць Шевченка і Луначарського (Чорновола) такі обладнали тріумфальну арку і встеляли квітами бруківку під гусеницями ворожих танків та підносили «визволителям» хліб-сіль. Була й інша категорія людей, які хоч і не підлягали мобілізації до Червоної армії, писали заяви з проханням направити добровольцями на фронт. Як у всій Україні, в області формувалися загони народного ополчення, до яких записалося півтори тисячі чоловіків і жінок, переважно із заводу «Червона зірка». І все ж, переважаюча частина пересічного населення міста залишалася байдужою до того, що сталося. Люди знали: вони потрібні будь-якій владі, коли їй припече. Тоді й «брати і сестри» стають дорогими, і обіцянки – цяцянками. Від них будуть вимагати покори, послуху та роботи. Так воно й сталося. Пересічні й уявлення не мали про надзвичайний режим. Тепер відчули його на собі. Вже перший наказ окупаційної влади нагадав кіровоградцям, хто у місті господар і чого він вимагає. «ОБ’ЯВА. Ви знаходитесь тепер під безпосереднім захистом Німецьких збройних сил. На це ви повинні звернути особливу увагу: в заборонені для виходу години, які будуть окремо оповіщені, не дозволяється знаходитися не дома. Всяка подорож з однієї місцевості в іншу, залишення без дозволу місця мешкання, суворо забороняється». Інша обов’язкова постанова конкретизує попередню: «Все населення Кіровоградського району, починаючи з 16-ти років, повинно пройти паспортизацію у відповідних сільських управах».Населення міста, а його кількість за перший місяць окупації зменшилося на 44 тисячі осіб, відчуло «турботу» про себе обох влад. Якщо радянська, залишаючи Кіровоград, згідно із сталінською теорією випаленої землі, зруйнувала основні промислові підприємства, електростанції, зерносховища, систему водопостачання і комунального транспорту, то нова не поспішала полегшити життя городян. Майже місяць у місті не було налагоджено постачання продуктів харчування, не випікався навіть хліб, бо у приміщеннях хлібопекарень, які дивом уціліли, окупанти розмістили своїх військовиків.Тільки наведених коротких фактів досить, щоб відчути справді морок, який протягом 886 днів і ночей довелося пережити нашим землякам у роки окупації. Далеко не всі змогли витримати такі нелюдські умови. Про матеріальні втрати писати не варто: вони завжди створювалися й нищилися людськими руками. Відбудувати, поновити можна все – від особистого флігеля до заводу-гіганта. Повернути відібране життя хоча б однієї людини нікому ще не вдавалося. У нашому обласному центрі за роки окупації не стало п’ятдесят тисяч місцевих жителів. Насильницьку мученицьку смерть у ньому окупанти заподіяли майже 20 тисячам військовополонених. Жахлива статистика...Усе сказане – не мною вигадане, воно завжди було частиною історії великої війни, яку протягом семи десятиліть писали немало авторів. Ось тільки чомусь радянським ідеологам не хотілося, щоб прийдешні покоління знали правду про окупацію. Боялися її. Для вигаданого ними соціалістичного патріотизму підходив так само вигаданий масовий героїзм, жертви в ім’я… Без вини винні жертви шкодять «патріотизму», вважали ідеологи. Тому більше півстоліття ховалися у темних підвалинах архівів документи – свідчення горя і поневірянь людей, яким випало нещастя жити на окупованій загарбниками території.За останні два десятиріччя потроху обнародуються утаємничені архівні документи, надходять у науковий обіг. Робити це не так просто. Здається, Ернест Хемінгуей зазначав: писати правду про війну дуже небезпечно, ще небезпечніше докопуватися до тієї правди. Це спробував зробити колектив авторів, істориків та краєзнавців у складі В. Даценка, І.Петренка, Ф. Шепеля, В. Шурапова, Ю. Лісниченка, О. Чуднова, підготувавши книгу-альбом з промовистою назвою: «Велика війна. 1941 – 1945. Кіровоградський вимір». Читати її цікаво і корисно навіть тим, хто з воєнною тематикою обізнаний і володіє даними про окупацію нашої області гітлерівцями.Я глибоко переконаний, що альбом залишить помітний слід у формуванні усвідомлення молодим читачем подвигу дідів і прадідів, які змогли не тільки пережити подібне пекло, а й перемогти набагато сильнішого ворога. У людей (їх залишилося не так уже й багато), які пережили окупацію, прочитане витисне сльозу пам’яті про тих, хто не дожив до наших днів. Спогади колишнього кіровоградця, опісля громадянина Німеччини Анатолія Отяна, повністю опубліковані у нас вперше, не залишать байдужими нікого, хто візьме до рук книжку. Мало вивчену тему участі членів ОУН у русі опору фашизму в Кіровограді розкриває на основі архівних документів Федір Шепель. Надзвичайно цікаві щоденникові записи Олеся Гончара, зроблені у перерві між боями на Кіровоградщині, спогади військовополоненого Червоної армії росіянина Михайла Михалкова, кіровоградців – конструктора атомних човнів Миколи Кваші та дослідника і поета Волдимира Шурапова.Особливе слово – про фотоматеріали часів окупації, використані в альбомі. Вони взяті з приватних колекцій кіровоградців Юрія Тютюшкіна, Олександра Чуднова, Віктора Присяжнюка, а також петербуржця Олексія Женжирова. Про них писати неможливо – їх треба бачити. Деякі з них, згруповані докупи, можуть стати матеріалом для окремого видання. Причому, надзвичайно цікавого. Не обійшлися автори без допомоги фондів обласного краєзнавчого музею та Державного архіву Кіровоградської області, фотографій Олега Шрамка, Івана Корзуна, Ігоря Демчука, Ігоря Філіпенка, Валерія Лебедика. І всю оцю команду об’єднала, надихнула і благословила на творчий порив директор поліграфічно-видавничого центру ТОВ «Імекс-ЛТД» Тамара Самиляк.«Незворотний перебіг часу в історії людства, події тих жахливих воєнних років надихнули нас, напередодні 70-ї річниці визволення Кіровограда від фашистських окупантів, створити книгу-альбом – як урок для нащадків, у якому факти у спогадах очевидців, фотодокументи і розвідки сучасних істориків розповідають, а не судять події, важливість яких доведена часом». Так пишуть про свою роботу і призначення книги автори. З ними не можна не погодитися. Тому у мене викликає подив байдужість керівництва Кіровоградської міської ради до видання, за підтримки якої воно вийшло, як про це альбом повідомляє читачам. Люди старалися у вкрай стислі строки випустити книгу до 70-річчя визволення Кіровограда, сподіваючись, що вона стане доповненням до урочистостей, пов’язаних з ювілеєм, що її вручать учасникам урочистих зборів. Цього чомусь не сталося. Не відбулася досі й публічна презентація книги. Час минув, пристрасті стихли, нові турботи у чиновників. І – забута маленька частка пам’яті… Про подвиги і страждання народу згадуємо лиш тоді, коли гудуть фанфари...
