Хто б не приїздив у перлину на березі Чорного моря – красуню Одесу, неодмінно відвідує чарівний Приморський бульвар і єдиний у своєму роді архітектурний ансамбль, до складу якого входять знамениті Потьомкінські сходи, два циркульні будинки і пам’ятник Дюку Рішельє – своєрідну візитну картку міста. Та небагатьом мешканцям Кіровограда, не кажучи вже про Одесу, відомі  епізоди життя знаменитого француза, пов’язані з нашим містом та історією встановлення пам’ятника Рішельє.

Пам’ятник дюку Рішельє в Одесі за кілька днів після відкриття

Повне ім’я цієї людини – Арман Еммануель Софі Септимані дю Плессі Рішельє. Він прямий потомок знаменитого герцога французького кардинала Рішельє, відомого в  Україні здебільшого за романом Олександра Дюма «Три мушкетери». Як церковний і державний діяч, він багато в чому визначав внутрішню і зовнішню політику Франції  XVІІ століття. Коли у 1790 році вибухнула Велика Французька революція, правнук грізного кардинала Арман Рішельє, не сприйнявши її, виїхав до Росії і вступив там на службу в армію. Катерина ІІ, налякана недавніми повстаннями козаків і селян під проводом О. Пугачова, мов вогню, боялася революцій. Тому французу, який залишив батьківщину саме через несприйняття події, вона присвоїла офіцерське звання і направила у полк Михайла Кутузова, що базувався у Єлисаветграді (тепер Кіровоград). Дюк був хоробрим офіцером, відзначився при штурмі Ізмаїла у загоні полковника Івана Гудовича – за походженям українця з козацької родини. За бої під Ізмаїлом Рішельє був удостоєний російського ордена святого Георгія та золотої шпаги, йому присвоїли звання генерал-лейтенанта.

Важливою сторінкою біографії французького герцога є його участь у заселенні степів Причорномор’я. Він особливо дбав про облаштування переселенців із Лівобережної України на нові землі. Разом із своїм земляком генералом де Рибасом збудував місто поблизу колишньої турецької фортеці Хаджибей. Основною робочою силою на будівництві Одеси були українські козаки. Уважний і пунктуальний француз не міг не помітити старанності та майстерності будівельників. Він пройнявся любов’ю і повагою до них, часто спілкувався з козаками, радився у багатьох питаннях. Цікаво, що із заснуванням Одеси багато єлисаветградських купців переселились туди, і одними з перших одержали від Рішельє місця під забудову своїх приватних будинків і лавок. Найвідомішими з них були Андрій Желєзцов і Семен Кленов. Желєзцов був обраний першим міським головою Одеси і навіки вписав своє ім’я в історію південної Пальміри.

 У 1803 році Армана Еммануеля Рішельє (на російський лад його «перехрестили» на Еммануїла Йосиповича) обрали наступним міським головою Одеси. Через два роки він став генерал-губернатором Новоросійської губернії, до якого входив і Єлисаветград. Влітку 1813 року наше місто спіткала страшна біда – сюди занесли чуму. На боротьбу з епідемією були залучені всі сили місцевої влади. Генерал-губернатор взяв ситуацію під особистий контроль. Він прибув до Єлисаветграду, щоб на місці розробити заходи щодо боротьби з чумою. Майже місяць перебував у місті генерал-губернатор, організовуючи рятівні роботи, налагоджуючи діяльність лікувальних та санітарно- епідемічних закладів. Для ліквідації епідемії створили спеціальний комітет з відповідними службами, місто поділили на дільниці, які очолювали призначені особисто Рішельє наглядачі. До їхніх обов’язків входило щодня інформувати губернатора про стан здоров’я мешканців міста. Виявлених хворих негайно відправляли до військового шпиталю.

Портрет Рішельє, подарований  міській думі Єлисаветграда 8 серпная 1813 року

Окрім рішучих заходів, вжитих губернатором, він особистим прикладом надихав городян на боротьбу зі страшною хворобою. Налякані розміром епідемії, не знаючи засобів її ліквідації, люди боялися навіть ховати померлих. Аби підбадьорити народ, розвіяти його містичний жах перед можливими трагічними наслідками, Дюк Рішельє сам взяв лопату і разом з підлеглими поховав одного з померлих. Кладовище для поховань жертв чуми  було відведено поблизу міського саду у кінці вулиці Садової, при в’їзді у нього з лівого боку на межі землі, що належала полковнику Красноглазову. Довгі роки там виднілася гора, названа у народі  Чумкою, розкопувати яку заборонялося під страхом покарання. Зрештою у радянські часи її розрівняли і засадили деревами.

Хто знає, яка доля чекала на 12-тисячне місто, якби не рішучі і мужні дії француза. Адже налякані страшною хворобою, яку вважали «покаранням господнім», єлисаветградці масово залишали місто, шукаючи порятунку від очевидної загибелі. Могло трапитися, а все до цього йшло, що Єлисаветград перетвориться в пустку, і невідомо, чи відродився би знову. Адже до цього чума лютувала у поселеннях над Інгулом тричі: у 1770, 1783, 1784 роках. Із архівних даних, що збереглися, відомо: тільки у 1770 році морова хвороба забрала життя  1319 осіб. Наступної епідемії вимерло трохи не все населення Млинків (тепер Велика Балка) та слободи Ковалівки. Мешканці  інших слобід, розташованих на обох берегах Інгулу, охоплені жахом, втікали за Дніпро, розповсюджуючи заразу, або жили таборами у степу за суворих кліматичних умов. Повертатися назад люди категорично відмовлялися.

Впоравшись з чумою, перед від’їздом з Єлисаветграда  Дюк Рішельє залишив місцевій владі наказ – попередження щодо недопущення подібних епідемій у майбутньому. Він відзначав: «Необхідно забезпечувати добробут народу тутешнього краю… Я настійливо вимагаю не послабляти заходи для запобігання міста від подібних нещасть. Жоден хворий не має залишатися поза увагою місцевої влади, кожен померлий має бути похований за  всіма належними суспільству звичаями. Комітет зобов’язаний доповідати мені про стан справ поштою постійно». Прощаючись, генерал-губернатор подарував міській думі свій мальований портрет. Певно, з відповідним натяком.

У 1814 році, коли диктатура Наполеона скінчилася, Арман Еммануель Рішельє залишив Росію і відбув у милу його серцю Францію, де став прем’єр-міністром в уряді Людовіка XVІІІ. Але частину свого серця генерал-губернатор залишив у обжитих завдяки його зусиллям краях на землях України. Прибувши на батьківщину, він надіслав з Парижа листа на ім’я виконуючого обов’язки Одеського міського голови генерал-губернатора Кобле. У ньому він писав: «Управляючи Новоросійською губернією, я звик не відділяти мого щастя від мешканців цього краю. Береги Чорного моря стали для мене новою, дорогою серцю вітчизною, а ставлення і вдячність жителів до мене і моїх зусиль для їхньої користі назавжди прикували мене до цього краю».

Дюк Рішельє несподівано помер від інсульту 16 травня 1822 року у віці 56 років. Одержавши сумну звістку з Парижа, генерал-губернатор Новоросії та Бесарабії граф Луї де Ланжерон звернувся із закликом до населення губернії зібрати кошти на спорудження пам’ятника Рішельє. Яка сума була зібрана,  невідомо. Але четверту частину надходжень від мешканців Одеси, Миколаєва, Херсона внесли жителі Єлисаветграда. Виготовити пам’ятник замовили відомому скульптору Івану Мартосу, а встановити – автору знаменитих Потьомкінських сходів Францу Боффо. Скульптуру у бронзі відлито у ливарні Петербурга. Квадратний п’єдестал з карнизом зроблено з рожевого полірованого граніту, подарованого херсонським поміщиком Скаронінським. Встановлення монумента відбулося 22 квітня 1828 року. У церемонії відкриття взяла участь делегація Єлисаветграда на чолі з міським головою Яковом Пашутіним.

На закінчення наведу слова  міського голови Єлисаветграда  О. Пашутіна: «Пам’ять про благодійну діяльність Еммануїла Йосиповича дюка де Рішельє у справі припинення епідемії чуми надовго збережуть громадяни Єлисаветграда. Вона відбилася у тій готовності, з якою наші мешканці взяли участь у спорудженні його сіятельству пам’ятника в Одесі».

Юрій Матівос, краєзнавець