В умовах політичної напруги в країні Великий збір не міг собі дозволити кількадених дебатів, як це було на попередніх форумах. Навіть приміщення змушені були використовувати зовсім не респектабельно-з’їздівське – вперше за двадцять років перебування ОУН в Україні збір проводили в тісненькій кімнатині фундації імені Олега Ольжича. Коли з невисокої трибуни звучав чвертьгодинний звіт Голови проводу Богдана Червака, то в розчинені вікна, що виходили на вулицю Івана Мазепи, перлися гомони синіх колон, російськомовні команди з мегафонів, духовий оркестр запрошував чеканити крок: «Вихри враждебные воют…» Господи, та ж і вони українські громадяни! – думав я, дивлячись післяобід на станції метро «Арсенальна», як рухається униз до Верховної Ради колона. І заговорив до неї, до молодих севастопольців, що несли триколор, але не російський, а кримський. «Да и мы за Европу, только не сейчас, не время ещё…» – знайшовся один відповісти завченою фразою.За продуктовим кіоском, при підземному переході гурт хлопчаків за пивом (в кожного по пляшці) активно сперечаються, розсипають матючки довкруг, зовсім не зважаючи на людей довкруг. «Звідки, хлопці, приїхали?» – збиваю їм тональність розмови. Вмовкли всі. «З Ружина, знаєте?» – «А чом би не знати Ружина: там мій кум народився; там у селі Верхівня Бальзак…» – «А ви самі звідки?» – «З Кіровограда. Тепер я питаю: по скільки в день вам платять?» Замовкли, переглядаються. «А вам по скільки? – примружує око той найсміливіший, неформальний лідер. – Тільки по-чесному, якщо хочете від нас правди… Вас теж на майдан привезли?» Я зашпортався, вони це помітили. «Я і на майдан, і на конференцію, одна організація проводить…» – поправився. «Яка організація?» – «Імені Коновальця». – «А хто це?» – «Засновник ОУН, чули про таку?» – «ОУН-УПА? Так ми на покрову марширувати на Хрещатик приїжджали… Ми теж за УПА!» – кинулись вони навперебій підтверджувати мовлене. «А тепер як до регіоналів потрапили?» – «А чо’ на шару не покататься…» Веселі, безтурботні юначки довірливо поділились правдою: дали по купюрі з Лесею Українкою, але по поверненню іще дадуть… «Беріть, хлопці, не відмовляйтесь: то вашим батькам недоплачені гроші… І майдан Незалежності відвідайте!»Сьогодні я ще не раз зустрічатиму людей, в яких каша в голові. Та й чи посвітліє їм у чавунчиках після кількох годин стояння під колишнім музеєм вождя, гранітний муляж якого впав тиждень тому, простовбичивши рівно 67 років?На Євромайдан пропускають усіх, навіть радо, якщо ти тільки не п’яний і не із свідомо лихими намірами (врешті, про це на лобі не написано). А от на Антимайдан пробитись проблематично. Я це зрозумів підсвідомо ще в Кіровограді, коли збирався в дорогу: ніколи не ношу з собою письменницького посвідчення, а тут наче мені внутрішній голос шепнув… І ось на підступах до стіни автобусів, які перегородили Хрещатик, у тісній юрбі «європейців», яких не пускають на Європейську площу і вони змушені скандувати «Гань-ба!», я пробиваюсь до грізних хлопців у чорному, у скляних шоломах та з киями: сталевого кольору щити стоять на асфальті й так щільно припасовані один до одного, що пальця не простромиш. Когось одного, бачу, пропустили – він показав їм посвідчення. Пропустіть і мене: ось вам мій патрет, а ось підпис Явора. І дебелий беркут безкрилий зреагував на печатку: один щиток відхилився, як хвірточка – і я вже там, на Анти. Решту два кордони пройти простіше. Від радощів кортить гукнути «Слава Україні!»Чим ці не такі, як ті? Хочеться знайти суттєву різницю і я рушаю в глибину. І заглядаю в очі, і озираюсь навсібіч, і зупиняюсь біля балакучих. Але балакають вони зовсім не про майдан, а… Про варення із аличі. Чесне слово! А гурт чоловіків, чую, про сомів на Десні… Тільки зі сцени пливуть через мікрофон понад людськими головами запевнення у відданості президенту… І ніхто не кричить ні «Слава!», ні «Ганьба!». Аж самому кортить спровокувати привезених. Ну не можна ж отак прісно і байдуже німувати! Ось тітонька сперлася на держак, замотаний у синю тканину. «Ви розгорніть прапора», – кажу я до неї. «Та», – махнула недбало рукою: мовляв, а потім треба буде згортати… Відійшовши трохи, я оглянувся на неї: таки розгортає… Може, який начальник, думає, – ходять тут усякі…Кримських татарів гурт – їхні світло-блакитні знамена з перекинутими догори дриґом чорними тризубами виразно виділяються серед темно-синього моря регіональних. От кого, справді, не чекав тут зустріти, то це кримських татар: меджліс ніколи не підтримував провладні сили, хіба Ющенка на перших роках його каденції. «Падажді, друг! – обіймає мене за плечі темний на твару кримський брат. – Нас Юлька нє защітіла: зємлю атбірала, навастрой снасіла!.. А етат? А етат да – сєбє гребьот, но і нам немножка…» Розумію, розумію…У молодих енергії над міру – куди її дівати у цьому стовковиську? Вони розсунули знічених мітингувальників на всі боки, закрутили міцненько порожню дволітрову поліетиленову пляшку з-під «Арсеналу» й – ну футболить нею з краю в край, хтось приклався дужче: злетіла над юрбою, бемц по головах! Крик, ґвалт…Заким між виступами депутата Грушевського з вулиці Грушевського (он як девальвувалось прізвище) та миколаївського депутата, який закликав народ скандувати «Пу-тін! Пу-тін!» звучить на весь Антимайдан «Касів Ясь канюшіну», я загляну в «Академічну книгу», що ось тут за рогом площі… Але двері замкнені. «Вони сьогодні не працюють», – каже мені бабуся, що сидить на підвіконні книгарні, затуляючи собою книжки, виставлені по той бік скла. «Так субота ж – робочий день», – киваю я на двері. «А ви не бачите, що тут робиться?» – посміхається її сусідка. Вона так само сидить на підвіконні, удвох їм тепліше. Вчителі, вгадую я. Звідки, цікаво? З Білоцерківщини. А коли я сказав, що майже земляки мої, то ще й уточнили: з Володарського району. Та й спільних знайомих знайшли, за мою вчительку з Рудого Села розпитав їх… «А чого ж без прапорів? Не кортить погалакати он там під сценою?» Відповідь дали, не роздумуючи: «А чи від нас щось залежить?» І їх я запитав про заробіток на поїздці. Одна мовчки, підтиснувши нижню губу, похитала дрібно головою: «Нічо’». А друга посміхнулась лукавенько: «Іще ж не вечір…»Не вечір, але мені треба квапитись. Здається, я почув голос одного й другого майдану, зрозумів тривогу, яка клекотить на сусідніх столичних площах, втішився самоорганізацією прихильників євроінтеграції і вкотре зав’яв-заскнів від побаченого й почутого на київському середохресті. Доки ж нас водитимуть по колу нахраписті й підступно-брехливі поводатарі? Та ж у вік Internet’у хіба ми не бачимо – хто є хто? Чому ж обираємо не розум і совість, а тих, хто підсовує подачку? Хто апріорі не може бути обраним… З такими думками я кваплюсь навпрошки в напрямку Михайлівської площі, аби в книгарні «Є» придбати повне видання «Щоденника» Олександра Довженка, виданого через майже шістдесят років по його смерті. Може, в його записах знайду відповідь на питання, які мучать сьогодні всю Україну.«А мне он нравится. Мужик настоящий. Наш он, наш!» – чую твердий нахабнуватий голос і зупиняюсь. «Який же він настоящий: на майдані дітям кров пускають, а він в цю ніч полює в Сухолуччі?.. А наступного дня летить у Китай, наче нічого не трапилось! – Я не міг не зупинитись біля чоловіка, який не від мікрофона, не в Мережі, заховавшись за псевдо, а в живому людському гурті щиро висловлював своє захоплення президентом. – Невже вам комфортно від того, що маємо керівника зека?» – «Это всё х…я. Послушай, я тебе скажу просто, по-нашему…» Комір його куртки загнувся-зморщився під паском від важкої сумки через плече, і я взявся поправити його, але він різко рубонув своїм кулачищем мені по руці: «Не трожь! – люто зціпив зуби. – Я тебе не голубой!» – «Так я просто хотів…» – «Убери руки, я сказал! У нас, донецких, так не принято!»Цур, тобі, чоловіче нерозумний. У нас, донецьких… Якби я не знав донецьких, то й справді подумав би, що там отакі дикуни.Я піднявся вгору по Трисвятительській, вибрався з Антимайдану, поспівчував двом вродливкам, які прийшли з плакатом «Ми з тобою одної крові», але їх не пускали до «донецьких».
«Знаем, что вам нельзя с нами общаться. Понимаем, что если не будете отвечать по бумажке и делать как говорят, вас могут уволить, оштрафовать, не заплатить… Пожалуйста берегите себя… Мы братья. Мы начали строить свою страну… Майдан.» Цю віддруковану листівочку мені теж вручив хтось на майдані. На Євро чи на Анти? Яка різниця: важливо, що мудрі слова написані.Василь БОНДАР
