У тих, хто їх читав, а я знайомилась з ними, готуючи книгу «Розстріляна Просвіта», ім’я комсомольця Івана Білодіда асоціюється із зовсім іншими «надбаннями». 7 березня 1928 року комсомолець Іван Костьович Білодід, уродженець села Успенка, мешканець на той час села Куцеволівка, свідчив у ДПУ на своїх односельців Степана Ричка та Григорія Шашла. Говорив про те, що вони у минулому активні просвітяни, прихильники Української автокефальної церкви, організували в селі товариство «Молоде братство», гуртували навколо себе куркульську та шовіністично налаштовану молодь, намагалися перешкодити виборам, щоб у сільраду не обрали комсомольців. Цей факт зафіксований у книзі «Реабілітовані історією. Кіровоградська область», том 4, ст.436.
Хто ж такий – цей Степан Ричко? Його ім’я відразу спливає в пам’яті при згадці про легендарного патріота, кілька разів репресованого, але не скореного, мого земляка з Новомиргорода Степана Демидовича Кожум’яки. Вони разом відбували покарання у Марійській АРСР. Не дивно, що вони знайшли спільну мову – обоє були свідомими українцями та домовитими кмітливими селянами, такими, що могли б зробити з України земний рай, аби мали таку можливість.
Степан Федорович родом з Куцеволівки, вчився на курсах волосних писарів, встиг потрапити у царську армію. Повернувшись у рідне село, зайнявся справами кредитного товариства, яке односельці доручили йому очолювати. Привів до порядку паровий млин, організовував у селі «Просвіту», при якій діяв народний дім, хор, яким Степан Федорович і керував, сприяв організації «Вільного козацтва».
Степан Ричко мав у селі однодумця і друга, трохи молодшого за себе – Григорія Шашла. З ним пізніше, коли заборонили «Просвіту», організовували в селі общину автокефальної церкви, церковний хор, який виконував і релігійні, і українські пісні. Вони знали, що багато чого залежить від того, якою ростиме молодь, тож згуртували її у Куцеволівці у «Молоде братство», перед членами якого ставили завдання вивчати історію України. Звісно, ДПУ, що покликане було оберігати інтереси і перспективу на цій землі російсько-радянського окупанта, розуміло, яка загроза йде від таких людей.
Тож не дивно, що у березні 1928 року рахівника Куцеволівської сільськогосподарської кооперації Степана Ричка було арештовано. Серед стандартних звинувачень у контрреволюційній агітації значилось і таке: пропаганда українського шовіністичного характеру. Нікому й на думку не спало – який шовінізм може бути у підневільної нації? Ну, а ще – відволікання молоді від ЛКСМУ. Звісно, «Молоде братство», яке діяло до 1927 року, відволікало молодь від комсомолу.
На три роки Степана Федоровича вислали до Марійської АРСР (разом з ним перебував і Григорій Шашло), після чого заборонили жити у великих містах Союзу. Після звільнення жив у Дніпропетровську, працював бухгалтером на залізниці. Очевидно покарання не зламало україноцентричного світогляду Степана Федоровича, бо вже у 1936 році НКВС констатувала, що він поширював провокаційні чутки про надуманий голод (те, що це були не чутки, а страшна правда, переконуємося аж у наші дні), доводив, що українська культура зазнає гніту, співав націоналістичні (зрозуміло, українські) пісні.За все це ще двічі був засуджений—у 1936 і 37 роках. Подальша його доля невідома, але можна точно сказати, що Степан Федорович до реабілітації аж у 1993 році не дожив.
Зате прекрасно себе почував Іван Костьович Білодід. Відразу після потрібних владі свідчень вступив до Харківського університету на літературно-лінгвістичний факультет, викладав у вищих навчальних закладах, вступив у партію, після війни захистив десертації і у кінці 50-их очолив міністерство освіти. Якраз Іван Костьович упроваджував факультативне вивчення української мови в школах України, а фактично витіснення її із вітчизняного шкільництва.
А, очоливши на початку 60-их інститут мовознавства імені О.Потебні АН УРСР, Іван Костьович усі наступні 20 років свого директорування активно педалював тему гармонійної національно-російської двомовності, зробивши її однією з головних наукових тем мовознавчих інституцій країни. Назви його робіт свідчать самі за себе: «Ленинская теория национально-языкового стороительства в социалистическом обществе» (1972), «Язык и идеологическая борьба» (1974), «Русский язык – язык межнационального общения народов СРСР» (1976), «Русский язык – источник обогащения языков народов СРСР» (1978), «Функционирование русского языка в близкородственном окружении» (1981).
Фактично уродженець серединної України, квітучого Подніпров’я, осердя української літературної мови, значну частину свого життя науково обгрунтовував її вторинність і непотрібність, виступав проти вживання питомої української лексики, намагався всіляко нівелювати особливості рідної мови. Та чи рідної? Очевидно, ще у молодості він зробив вибір не на її користь. Можна багато говорити про жорстокість тих часів, коли кожен, аби вижити, мусив пристосовуватись, робити певний вибір. Та навіть тоді, у когось вибір був, який приносив славу, а у когось ганьбу і національну зраду. І це стало помітним і відчутним не лише сьогодні, ще у 70-ті роки народ, устами поета Андрія Малишка, дав оцінку його «мовознавчим» трудам. Ці знущальні рядки стали буквально частівкою тих років:
«Говорила баба дєду:
«Я куплю тєбє «Побєду».
Ми поєдем к Білодєду,
хай нам скаже Білодєд –
Є в нас мова, ілі нєт.»
Життя показало, що у нас є не лише мова, а й воля до свободи, гідності, цивілізованого життя. І ми б його давно вже мали, якби російсько-радянські окупанти не знищили стільки ричків-кожум’як, та не розплодили безліч білодідів. До речі, його син, Олександр Іванович Білодід – автор післямови у відомій книзі Олеся Бузини «Вурдалак».
Тож, землякам з Успенки, перш ніж щось називати цим ім’ям, варто по-справжньому оцінити таки «вагомий» внесок І.К. Білодіда.
Світлана Орел
