Вона пропрацювала у цій школі близько п’яти років. Звідтоді пройшло більше шестидесяти. А її учні, уже дуже літні люди, і досі відвідують могилу своєї вчительки, згадуючи її голос, той вплив і чар, який вона, викладач мови й літератури, справляла на них. Ті літератори, яким довелося за життя зустрічатися з нею, з трепетом і ніжністю згадують хвилини, проведені з нею, як читали їй свої твори, як вона вміла слухати і заохочувати талант. І це при тому,що у нашому місті вона прожила фінальні роки свого життя, зламана репресіями і радянською ідеологією, в останні роки фактично прикута до ліжка…
Її 120-річчя, яке припадає на ці літні дні, тепло й зворушливо, якось по-сімейному, відзначили у третій міській школі. Ця школа у нашому місті відзначається особливою добротворчою атмосферою. Тут викладали легендарний у педагогічних колах краю Яків Козуля, непересічний письменник Федір Непоменко. А її ім’я – поетеси Олени Журливої, ця школа тепер носить.
Про вдячну пам’ять випускників говорила її учениця Ганна Бур’янська, про свої зворушливі враження колеги й літератори – Анатолій Саржевський (колишній директор цієї школи), Ніна Бредихіна, представник молодшого покоління Інна Демешко, зовсім юна Ірина Чех. Старшокласники й малючки читали її вірші.
Кілька оперних партій з опер «Запорожець за Дунаєм» та «Наталка-Полтавка» виконала учасниця ансамблю «Чисті джерела» Наталя Петренко. І це не випадково, бо наприкінці 30-их Олена Журлива один сезон була солісткою Київської опери. Директор міського літературно-меморіального музею імені Карпенка-Карого Катерина Лісняк продемонструвала афішу оперного виступу Олени Журливої в Полтаві 1930-го року, яку музеєві подарувала вдова письменника Миколи Смоленчука і розповіла, як формувався фонд Олени Журливої в музеї.
Методист обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Лариса Гайда запропонувала при кімнаті-музеї поетеси, що діє у школі, створити бібліотеку творів письменниць-жінок і подарувала для неї кілька книг.
Якщо у зрілі роки, час хвороб і злиднів, сила її особистості була значною, то в молодості, коли вона рвучко ввірвалася в українську літературу, своїм талантом, красою, щирістю і рвійністю вона підкоряла багатьох. Це їй, і сестрі Катерині, яка потім доглядала Олену Костівну під час хвороби, Павло Тичина присвятив свій вірш «О, панно Інно…» Від палкої любові іншого знаменитого поета -- Володимира Сосюри, вона тікала до Москви. Але там, у фатальному 38-му за «антирадянську діяльність» чекали її арешт, тюрма, тяжкий етап, роки заслання і принижень. А потім – хвороби, лікарні, бідність.
Чверть століття перерви творчої роботи. Але й 11 книг. І віра та певність, що відбилась в поетичних рядках: коли маєш світло в душі, віддавай його тому, хто ще не має.
Світлана Орел, Кропивницький
