Сьогодні пропонуємо Вам познайомитися з Вадимом Нікітіним - керівником обласного центру допомоги учасників АТО.
Вадим Нікітін уже кілька років займається волонтерською діяльністю. Він допомагає учасникам АТО та членам їхніх сімей вирішувати різні питання. Окрім цього, збирає гуманітарну допомогу на фронт. У цьому йому допомагають представники закордонних волонтерських організацій.
Я – державний службовець. На думку більшості людей, чиновники просто сидять в кабінетах та підписують папери. Таке принизливе ставлення змусило мене змінити напрям діяльності. Коли почалася війна, 17 липня 2014 року була створена громадська організація "Патріот Кіровоградщини". З того часу був налагоджений зв’язок з італійськими, французькими та ізраїльськими волонтерами. Моїй совісті тепер не прикро, адже я можу чимось допомогти сім’ям учасників АТО.
Так народився волонтерський рух в Україні. Це досить своєрідний рух, адже він пов’язаний саме з війною. Зараз у країні створюються Центри допомоги учасникам АТО та членам їхніх сімей.
Волонтерська допомога тримається на довірі людей. Все, що ми привозили на фронт, було вкрай потрібним. Йдеться про такі автомобілі, як КАМАЗ, "Урал", ГАЗ-469, джипи Opel Monterey та Opel Frontera. Також ми передавали безпілотники, тепловізори та рації. Всього я не можу навіть згадати, дуже великі обсяги гуманітарної допомоги були. З допомогою їздили близько 40 разів за два роки.
У нас нормальні стосунки, тому вони ставляться до цього з розумінням. Можливо, навіть відчувають гордість за мої дії.
Це така болюча тема, коли ні вдова не має тієї землі, ні хлопчина, який воював. Питання Держгеокадастру, як структури, є складним, тому що сволота, яка там працює, наживається за рахунок хлопців, які дійсно воювали та захищали Україну.
До речі, ті хлопці, які воювали насправді, ніколи не будуть про це говорити. Я проїхав фронт з одного сектора в інший і знаю багатьох воїнів. Єдине їхнє бажання – забути про це. Зараз у нашому госпіталі знаходиться герой на позивний "Лисий", який не має статусу учасника бойових дій. Два суди ми програли. Зараз він після поранення знаходиться на лікуванні. Хто про нього знає? Він просто поїхав воювати. Ось так люди Україну захищають. А питання перейменування міст, звісно, є важливими, але не першочерговими. Зараз треба край війні робити.
Люди звертаються, як правило, з консультативними питаннями. Якщо є серйозні проблеми, телефонують особисто до мене. Допомагаю з дуже складних питань. Вдова одного з героїв у лютому поховала чоловіка. Залишилася з двома дітьми. На сьогоднішній день не має жодних пільг чи виплат. Але є одна ситуація, яка затримує вирішення цього питання. Одна третина загиблих на фронті – це не бойові втрати. Маються на увазі нещасні випадки через вживання алкоголю або самогубство. Тобто, якщо в крові людини знайдено алкоголь, то його сім’я ніяких виплат не отримає. З одного боку це правильно. Армія повинна бути армією, і це мають усі розуміти. Але треба бути відвертим: під час четвертої-п’ятої хвилі мобілізації забирали усіх. А потрібна було досягати не чисельності, а професійності.
Я не знаю. Те, що мені Бог дає, те й маю. Мені не соромно буде сказати своїм внукам, що я робив під час війни, чим я допомагав. Дуже багато чую слів подяки. Були думки покинути волонтерство, але постійні телефонні дзвінки мені не дають цього зробити. Головне розуміти наступне – треба один одному допомагати. Страшно, як велика частина українців робить вигляд, що війни не існує. Вони не розуміють, що їхні діти могли б бути на місці дітей, наприклад, з Вуглегірська, які загинули від снарядів.
Підготувала Катерина Ободовська.
