новомиргород, микита, кожум'яка, мости, Шевченко

Український аристократ із «куреня»

26.08.2014 | 10:55
1190

Господи, невже дідові Степанові уже 115 років? Невблаганний календар твердить, що іншої відповіді немає. А наче ще вчора у своєму «курені» біля старого млина (так називав невеличку, ще батьківську хатину під солом’яною стріхою, що вирізняласмя своєю архаїчністю серед інших будівель навколо колишнього базарного майдану містечка Новомиргород) він розповідав легенди про Лебединський монастир, про місцеве таємниче озеро Лонго, читав Франкового «Мойсея»…Степан Демидович Кожум’яка, який помер, маючи за плечима 90 років, мабуть, один з найяскравіших і наймолодших духом моїх земляків. Зрозуміло, йдеться не лише і не стільки про природну старечу мудрість, насамперед – про небайдужість, відчуття відповідальності за все, що відбувається, внутрішньої шляхетності та власної причетності і до долі свого народу, і до його проблем, і до вибору його майбутнього.І хоча немає вже у Новомиргорді «куреня» діда Степана, де бували свого часу не лише земляки, а й відомі дисиденти, правозахисники, – наприкінці 80-их відвідував діда й Вячеслав Чорновіл, він залишиться для багатьох людей живою легендою, прикладом вибору справжніх цінностей,  уміння  достойно жити, не залежно від матеріальних обставин.«О, нарешті ми спіймали цього захисника козацької волі…»Ця фраза, очевидно, була б доречною, аби йшлося про давніші козацькі часи. Але нею, як писав у своїх спогадах Степан Кожум’яка, його зустріли слідчі у Черкаському НКВС у 1937 році… І хоча на той час він був уже стріляним горобцем – вперше його, тоді без п’яти хвилин випускника філологічного факультету Одеського університету, арештували ще у 1928 за «гостру критику існуючих порядків» і відправили на заслання в Йшкар-Олу, все ж фактично ні за яку козацьку волю у 1937 він не боровся. Швидше був звичайною радянською людиною. Правда, як і впродовж всього життя мав свою думку, завжди логічно обгрунтовував свої вчинки, ніколи не був сліпим виконавцем чужої волі. Тоді, у 1928, ДПУ проявило «милосердя» – дозволило йому здати державні іспити і отримати диплом.  Але Степан Демидович, вже маючи досвід – до університету після закінчення педагогічних курсів у Єлисаветграді (так звався тоді Кіровоград), вчителював у Новомиргороді, чітко знав: викладати дітям українську мову і літературу так, як він це розумів і відчував, значить постійно наражати себе і оточення на звинувачення в українському, звісно ж, буржуазному націоналізмі. Тим більше, на засланні трапилась добра нагода опанувати іншу професію. До Йшкар-Оли прибула експедиція Ленінградського відділу «Енергобуду»,  якою  керував  старий інженер, мабуть, ще царського призову, Ілля Мигачов. Для роботи в експедиції потрібні були люди з вищою освітою. Досвідчений спеціаліст Ілля Мигачов, очевидно, зрозумів, що не матиме проблем з українцем Степаном Кожум’якіним (так на свій лад переписали його прізвише революційно-грамотні чекісти) і дав розписку, що по закінченні робіт припровадить його у місцеве відділення ДПУ. Так і сталося, але за час роботи в експедиції Степан добре вивчив геодезичні інструменти, здобув багато нових знань. Тож після повернення із заслання, оселившись у Черкасах (повертатися в рідне містечко було заборонено) пішов працювати вже не у педагогіку, а спочатку в лісгосп, а  пізніше  став начальником тарифно-нормувального бюро будівництва стратегічної дороги Черкаси-Умань-Гайсин-Брацлав. За кілька років спокійного життя встиг заочно закінчити факультет будівництва автошляхів Харківського  автомобільно-шляхового інституту.Якогось дня  наприкінці осені 1937 року він пізно ввечері повертався з роботи і ще здалеку побачив, що всі вікна в квартирі яскраво освітлені, а біля воріт – автомобіль з приглушеними фарами. Не треба було мати  багато глею в голові, що усе зрозуміти. «Обперся об тополю, – писатиме пізніше у своїх спогадах Степан Демидович, – листя на якій ще не опало. Було місячно. Майнула думка скочити на залізничну станцію,  дістатися до старшої сестри в Новомиргород, а звідти – по глухих селах… Потім подумав: у чому ж моя вина, чого мені боятися? Згадалися слова Тараса: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою…»  Відчинив хвіртку і зайшов до хати».Та в НКВС крім загальної фрази про захисника козацької волі мали й конкретніші звинувачення: участь у націоналістичній контрреволюційній організації, націоналістична агітація. Зайве, мабуть, говорити, що ніякої контрреволюційної організації насправді не існувало, їх пачками вигадували в НКВС, аби якось вмотивувати величезну  кількість арештів. Але ці вигадки треба було вибити з в’язнів у вигляді підписаних свідчень. Конвеєр ще той…Скільки не писав Степан Демидович скарг вищому начальству і про безпідставність його затримання, і про незаконність подібних методів дізнання, нічого не допомогло. Вирок  трійки – десять років таборів – ніхто і ніщо змінити не могло. Тяжкий етап, і табір поблизу Самари. Нестерпні табірні будні, величезні норми виробітку, голод, холод. З початком війни умови  ще погіршилися. Люди мерли як мухи. Степан Кожум’яка вижив завдяки своїм знанням. У тих краях зводили два таємні об’єкти – величезну радіостанцію з височезною щоглою, яка мала замінити  московську на випадок евакуації Москви та грандіозне підземне сховище, куди у тому ж випадку мав пересилитися уряд.Та й після війни ситуація мало змінилася – в СРСР лютував голод, що вже казати про табори… У 1947, відбувши свою десятку, повернувся до дружини, що жила на той час у страшних злиднях. Степан Демидович влаштувався на роботу за спеціальністю – начальником шляхової дистанції. Та недовго тривало його спокійне життя – у 1949 знову арешт і заслання. Цього разу в Красноярський край. Звинувачення ті ж – націоналістичні переконання. У своїх спогадах Степан Демидович описує, скільки нестатків і злиднів довелося пережити. Додому повернувся тільки після смерті Сталіна. Мав за плечима вже 56 років, з яких фактично 20 провів у тюрмах, таборах, засланнях…Мости діда СтепанаВ такому віці багато людей вже лаштуються на пенсію, мріють про спокій. Тим більше після таких тяжких поневірянь, які випали на долю Степана Кожум’яки. Набачившись та переживши стільки біди, інший би не те що втомився – розчарувався, зневірився, а то й зненавидів би  увесь світ. Та тим і особливий був дід Степан, що у найжахливіших ситуаціях не втрачав віру у себе, в інших людей, чіпко тримався за ті моральні цінності, що вироблялися народом, нацією тисячоліттями і становили основу його світогляду. Може, це й врятувало його, дозволило вижити, стало запорукою неабиякого довголіття?Отож, повернувшись у рідний Новомиргород, Степан Демидович пішов працювати техніком райавтошляхвідділу, пізніше, маючи і відповідну освіту, і неабиякий досвід (на засланні доводилось будувати і щляхи, і мости, був якийсь час навіть куратором гідротехнічних споруд і автошляхів Красноярського краю) став інженером та головним інженером Новомиргородської шляхо-експлуатаційної дільниці №722.Робота була складною – довгі маршрути, аж до Вінницької області, недостача транспорту, недолуге начальство, що пропивало матеріально-технічні цінності, які треба було якось списувати і яких в умовах хронічного дефіциту соціалістичного господарства катастрофічно не вистачало.Між містом Новомиргородом і колишнім Златополем, що став частиною райцентру, через річку Велика Вись не було мосту, треба було об’їздити через сусіднє село, по бездоріжжю. Місцевому керівництву не хотілось братися за таку клопітну справу і воно не давало згоди. Степанові Кожум’яці з допомогою розрахунків і професійних аргументів вдалося переконати провідного інженера тодішнього міністерства у необхідності спорудження мосту і навіть отримати підтримку у республіканській пресі, тільки тоді справа зрушила з місця. Як завжди, не вистачало матеріалів і механізмів, кваліфікованих робітників. Останню проблему Степан Демидович вирішив по-своєму: зібрав молодих місцевих хлопців, які вступали до вищих навчальних закладів і з якоїсь причини не вступили, пояснював їм детально як, що і чому саме так слід робити. Вони з охотою сприймали знання, ретельно дотримувались технологій. А робота була не з легких, бо ж навіть бетономішалки ніде було дістати – сотні кубометрів бетону готувалися, підносилися й ущільнювалися вручну. При цьому введено було суворе правило: не матюкатися. Хто порушував його, за кожне  погане слово мав сплатити у спільну касу карбованець, за ці гроші в кінці місяця купували книжки і вручали тим, хто лаявся. У шевченківські дні прямо на робочому місці влаштовували так звані ранки – Кожум’яка розповідав про Шевченка, а робітники читали вірші…Цей міст здали в експлуатацію в 1962 році, він найважче дався Степанові Кожум’яці. Бо наступний – від центру Новомиргорода в бік залізничного вокзалу був плановий і зводити його довелося набагато легше. Він став до ладу вже фактично через рік. Сьогодні навіть старожилам Новомиргорода важко уявити містечко без цих мостів, що стали його невід’ємною частиною.Наступним став міст у селі Панчевому. І хоча він теж був плановим, що на той час грало неабияку роль, його на ходу довелося розширяти, бо ж проектувальники не додумались, що потужніша сільгосптехніка не зможе вільно проїздити. Будував дід Степан мости у сусідніх селах – Мартиноші, Канежі, околишніх райцентрах – Малій Висці, Голованівську, Гайвороні. Саме в цей час разом з колегами підготував рукопис «Автошляхового словника», де  українською мовою пояснювались технічні терміни, які стосувались будівництва, експлуатації, ремонтів шляхів, механізмів та матеріалів. Словник видали… аж у 1995 році у Львові.На початку 70-их прийшла думка  вже йти на відпочинок – було ж йому вже за 70. Та от голова колгоспу із села Коробчине попросив, аби збудував у селі міст через Велику Вись, бо щоб проїхати в сусіднє село Рубаний Міст, доводилося об’їздити більше тридцяти кілометрів.Міст неплановий, немаршрутний, у річці у тих місцях великий водозбір, тож будувати треба високу і довгу споруду. А де ж брати матеріали? Проблеми виникли навіть під час підготовки проекту та складання кошторису. Будівництво мало коштувати більше півтори сотні тисяч радянських карбованців – величезна сума як на той час! Колгоспні збори вирішили: будувати! Попоїздив та пооббивав тоді порогів дід Степан! Вже пізніше його сусід Микола Кравченко згадував, як дід Степан розказував про те:  «Треба було якогось матеріалу, якого ніде не можна було дістати. Беру свою папку і їду в Київ до міністра. Заходжу. Сидить «сорока» (секретарка) і не пускає, мовляв, велика черга. Ну, що мав робити?  А в мене картуз у цементі, чоботи парусові і плащ витертий.  «Ускакую» прямо до міністра без усякої черги. Він до мене: – Що ви хочете, дідусю?А я питаю:– У вас є діти?– Є.– Вони морозиво люблять?– Люблять.– Так ось, морозиво роблять з цукру, а цукор з буряків, а буряки вирощують на полі і щоб обробити їх, жінки-колгоспниці бредуть через болото… Треба у селі Коробчиному Новомиргородського району збудувати міст. А для цього необхідно те і те.Міністр сідає – раз-раз – написав щось. Приїхав на склад – документ результативний».Завдяки тому, що його знали та поважали і у тодішніх Держплані, і у міністерстві, і в управлінні містобудування, справу таки вдалося завершити – потужний, залізобетонний, довжиною 90 метрів міст і досі стоїть в Коробчиному і ще жодна повінь його не дістала.Завершив дід Степан будівництво того моста, коли виповнилося йому вже 75 років. Шевченкіана  діда  СтепанаТак сталося, що Степан Демидович з дитинства тягнувся до знань, до освіти. Книги для нього були чимось святим (якось у таборах виникла потреба сформувати книгозбірню, то в’язень Кожумякін за дорученням начальства три дні складав по пам’яті список книг, які варто було б мати). Вже у глибокій старості, перенісши операцію на очах і не маючи можливості читати більше п’яти-восьми хвилин на день, він тяжко переживав через це. Вважав, що нормальна людина повинна прочитувати не менше 50 сторінок на день. Оточуючі часто прозивали його українцем (почувши, було, це, він обертався й запитував: «А ви ж хто?»), бо шанував не лише знання взагалі, а, маючи високу національну свідомість, утверджував насамперед український культурний всесвіт. Багато хто й досі згадує, з яким завзяттям Степан Демидович боровся з русифікацією України – писав листи у Спілку письменників, у Верховну Раду УРСР. Відстоював те, що зарубіжна класика, як і журнал «Кур’єр ЮНЕСКО» мають видаватися українською мовою. Клопотав, аби авторка поетичного роману «Маруся Чурай» Ліна Костенко та композитор Леся Дичко дійшли згоди у тому, щоб була створена опера «Маруся Чурай». Звісно, Шевченко був для нього кумиром.…Ще в 1924 році у сусідньому з Новомиргородом містечку Шпола з ініціативи місцевої національно свідомої громади, очолюваної тодішнім головою кредитного товариства Іваном Шурубалком, було встановлено пам’ятник Т.Г. Шевченку роботи скульптора  Каленика Терещенка. У 1964-ому пам’ятник видався владі «не сучасним і не потрібним», його зняли і залишили в сараї міської ради. Якось про це довідався Степан Кожум’яка, який бував у Шполі (там жили його родичі). На той час він уже був головним інженером Новомиргородської шляхо-експлуатаційної дільниці. Звернувся до своїх робітників, до керівництва районної і міської рад з пропозицією перевезти пам’ятник і встановити у Новомиргороді. Його підтримали, і з допомогою місцевої влади скульптуру доправили у райцентр. Була думка встановити пам’ятник у парку в центрі міста, де на той час зберігся пагорб, на  якому свого часу височіла скульптурна фігура царя Олександра ІІ. Робітники шляхово-експлатаційної дільниці погоджувались усі роботи зі встановлення спомника і впорядкування майданчика навколо нього, виконати безкоштовно. Та на заваді став райком партії, який категорично заборонив встановлювати пам’ятник. Робітники на чолі з Степаном Демидовичем викликали комісію з обласного управління культури, зверталися й у міністерство культури та інші інституції – нічого не допомогло. Через деякий час міністерство культури надіслало розпорядження забрати пам’ятник у Канев, де він нібито мав бути встановлений у одному із сіл.  Скульптуру забрали, яка її доля – невідомо.Але дід Степан встановив таки за свого життя пам’ятник Шевченку. У селі Лип’янці Черкаської області. Будучи там у службових справах (якраз зводили міст у селі Панчевому) дізнася, що знаменитий земляк, уродженець Лип’янки скульптор Іван Гончар передав рідному селу погруддя Шевченка власної роботи, яке стоїть у колгоспній коморі, а місцеве начальство не може знайти можливості, аби його встановити. У першу ж суботу робітники Новомиргородської ШЕД прибули в Лип’янку і встановили погруддя. Невдовзі у районній газеті з’явилося повідомлення, що воно встановлене силами громадськості. У його відкритті брав участь і  тоді молодий вчитель з Новомиргорода Микола Суржок. Районна організація ВУТ «Просвіта» на чолі з Миколою Андрійовичем та широка громадськість зібрали кошти і у Новомиргороді таки з’явився пам’ятник Шевченку.***Завдяки тим, хто пам’ятає діда Степана, зокрема зусиллями його внука, науковця Юрія Колісника, у Новомиргороді відкрито кімнату-музей Степана Демидовича, видано книгу «Планида Степана Кожум’яки».

Світлана Орел

25.01.2022 14:50
Крoпивницькі медики гoтoві дo викликів нoвoї хвилі кoрoнавірусу. Саме про це повідомила під час сьогоднішнього брифінгу начальниця управління oхoрoни здoрoв’я Крoпивницькoї міськoї ради...
25.01.2022 13:00
У Крoпивницькoму пoвідoмили прo замінування шкoли №32. Інфoрмацію підтвердила речниця націoнальнoї пoліції oбласті Віталіна Бевзенкo, передає "Акула". "Пoвідoмлення прo замінування oтримали o ...
25.01.2022 12:16
На Кірoвoградщині правooхoрoнці скерували дo суду oбвинувальний акт стoсoвнo пoсадoвця в oтриманні неправoмірнoї вигoди Про це інформує "Акула" за матеріалами слідчого управління поліції в...
25.01.2022 11:56
Стрімке зрoстання захвoрюванoсті на грип та ГРВІ серед шкoлярів Крoпивницькoгo спричинилo перехід 2370 учнів 83-х класів загальнooсвітніх шкіл  oбласнoгo центру на дистанційне навчання.Прo це ...
25.01.2022 11:41
Упрoдoвж дoби рятувальники Кірoвoградщини шість разів надали дoпoмoгу вoдіям на автoшляхах oбласті та врятували двoх чoлoвіків.Про це "Акулі" розповіли в пресслужбі надзвичайних ситуацій в...
Елеватор КЗК