Вигранювання національної свідомості та чіткого розуміння, що українці мають право і обов’язок створити свою державу і з будь-яким окупантом слід боротися, тривало віками. Сформулювалося і отримало гостру напрямну воно зі створення Української військової організації та Організації українських націоналістів. Усе це творилося в умовах жорсткого тиску, окупації, фактично підпільно. Більшість із тих, а це були і свідомі вояки, що мали певну підготовку, і молодь, хто саме на Покрову на лісових галявинах Карпат давали клятву на вірність Україні і її народові, добре усвідомлювали, що сили нерівні, що перемогти двох окупантів – і фашистську Німеччину, і радянську Росію, їм буде не під силу, але йшли із теплих домівок, від своїх родин у ліси, фактично на вірну смерть. Чому? Бо, очевидно, вірили, що вона не буде даремною, що їхній чин стане прикладом для наступних поколінь українців. Для народів Центральної і Східної Європи, які не змогли протистояти Гітлеру, УПА стала прикладом відданості і героїзму, але не одне покоління українців, в ім’я яких ці воїни боролися і гинули, під впливом промосковської комуністичної ідеології або нічого не знали про них, або вважали їх своїми ворогами й бандитами. З проголошенням незалежності ця ситуація не могла відразу змінитися кардинально, занадто глибоко у масову свідомість було всаджено проросійські стереотипи. Деякою мірою вони діють і досі. І долати їх дуже непросто. Пам’ятаю, як уже на початку 2000-их (!) у редакції «Вечірньої газети», де я тоді працювала, у матеріал про релігійне свято Покрову відмовлялися вставити речення про те, що це також і день заснування УПА. Хоча сам факт уже ніхто не заперечував, але публічно згадувати про це було якось незручно, незатишно. Довгий час також діяв стереотип, що УПА – це територія Західної України. І тільки в останнє десятиліття ми почали усвідомлювати, що похідні групи ОУН-УПА створювали осередки майже у всіх районах нашої області, та й у інших областях Півдня і Сходу України. У наших лісах діяла сотня Сталевого, у боях якої брав участь уродженець нашого краю Володимир Караташ, і який і у наші дні веде велику просвітницьку роботу. Першим серйозним дослідженням про ОУН-УПА у нашому краї стала розвідка тодішніх працівників обласного краєзнавчого музею Петра Кизименка та Генадія Когана, яку у 1996-97 роках ми публікували з продовженням у першій незалежній на той час газеті «Думка» протягом кількох місяців. Пізніше вона ввійшла у збірку «Пам’ять степів». Чимало матеріалів про тих, хто безстрашно докладав зусиль до розбудови української справи у роки подвійної окупації, опублікував колишній працівник СБУ, краєзнавець Федір Шепель. Я також, готуючи книгу «Розстріляна Просвіта», знаходила в архівних документах згадки про ОУН, бо ці організації були дуже ідеологічно близькими і діяли разом. Зібрати ці крихти і об’єднати у окреме видання – завдання завтрашнього дня. Але у колишніх компартійних архівах – тільки справи репресованих уже Радянською владою. А тих, хто боровся за Українську державу, знищували і інші окупанти – німецько-фашистські. У книзі «Фрагменти життя і мук», виданій у 50-их роках у Лондоні (автор Степан Глід), наводиться приклад -- 85 українських націоналістів було розстріляно і закопано за сто метрів від Кіровоградської тюрми СД. Ясна річ, встановити прізвища усіх героїв сьогодні уже неможливо. Але крім тих, хто сьогодні ще живий – Семена Сороки та Володимира Караташа, хочеться мені згадати також Дмитра Амброзяка, нині покійного, який жив у нашому місті, на Балці. Дуже тихий, інтелігентний чоловік, завжди усміхнений і добрий. Днями СБУ та обласний Держархів відкрив виставку документів про УПА, у школах міста відбуваються уроки, де дітям розповідають уже й про цю сторінку нашої історії. Це важливо і для них, хто свідомо йшов на смерть заради вільної і успішної України, і для нас, бо без цієї пам’яті, яка тільки нині повертається, нам дуже тяжко ставати на ноги, відчувати себе упевнено і не давати себе грабувати і принижувати. Світлана Орел, Кропивницький
