Прийшов за адресою, бо зловживав спиртним. Прийшов не добровільно з метою виборсатися зі згубної залежності, а вимушено. Не було де і за що жити. Позбувся роботи, родини, квартири і навіть особистих речей через потяг до алкоголю. На облік як безробітного його не ставили, бо це можливо лише в тримісячний строк після втрати останнього місця роботи, а чоловік офіційно не працював роками. Іноді підробляв на «Полі чудес» - так у Кропивницькому називають місце торгівлі різним мотлохом. Зрештою став ночувати на залізничному вокзалі, де познайомився з біженцями із Донбасу. Ті отримували продукти від волонтерів, дещо з них вони разом з Артуром продавали і на ті гроші купували горілку. Каже, що пили, аби хоч на певний час упасти в забуття і не думати про свої тяжкі проблеми. По вихідних підхарчовувалися благодійними обідами по церквах, де й дізналися про існування реабілітаційних центрів для наркозалежних, алкоголіків та безпритульних. Діло йшло до зими, діватися було нікуди і Артур Карачаров опинився в ребцентрі в одному з селищ Кіровоградщини.
Не знайомі з діяльністю реабілітаційних центрів люди думають, що це медичні заклади закритого типу із якимись особливими методами лікування. Може, десь такі і є. А наш герой потрапив у структуру іншого характеру.
Релігійна громада орендувала в одному з районів Кіровоградщини колишній склад, де розмістилося півтора десятка товаришів Артура по нещастю - в основному чоловіки. Одягалися вони з гуманітарного секонд-хенду. Одяг був досить пристойний, а харчі доводилося добувати самим. При ребцентрі є городи, садок, кури та качки. Газу не було, дрова добували самі по посадках, також розбирали покинуті хати. Якось довелося спалити і паркан довкола центру. Їсти готувала кухарка, милися та прали речі в тазику.
Формально режим був нібито закритий, не можна було користуватися мобілками, але фактично всі бажаючі могли бувати в селах і добувати у місцевих горілку. Медиків при центрі не було зовсім. Іноді читав проповіді приїжджий пастор, свого не було.
Грошей реабілітантам не платили. Спочатку Артур думав, що їх використовують як робочу силу і заробляють на продажу м’яса, яєць та овочів, та згодом зрозумів, що прибутків від того мізер. Фермери з реабілітантів були ніякі. Ребцентр дотується зарубіжною, в основною американською церквою, яка записує це собі в актив як благодійність і порятунок ближнього.
Клієнти ребцентру в основному пересиджували там зиму, влітку розбрідалися хто куди. Процвітало злодійство, Артур довго не міг нікуди вибратися, бо у нього свої ж постійно крали куртки та взуття.
Служителями ребцентру були головним чином колишні наркомани, котрі більше довіряли клієнтам-наркоманам, аніж пиякам. Казали, що наркомани, які кинули вживати допінг, більше, ніж алкоголіки, бояться повернутися до колишнього. Однак є й такі, що приходять у ребцентр не для того, щоб зовсім «зістрибнути з голки», а перейти на менші дози, трохи оздоровити організм, заощадити гроші і знову взятися за старе.
Строк реабілітації - півроку-рік, але Артуру нікуди було йти і він лишився ще доглядати качок та кролів. Каже, що не пив півтора року, хотів перевірити себе, чи є в нього фізична залежність від спиртного. Дійшов висновку, що нема, а є тільки психологічна, ментальна залежність. Йому як людині освіченій і неконфліктній пропонували залишитися служителем при центрі - не захотів. Повернувся в місто, перед виїздом випив. Під Кропивницьким теж є реабілітаційний центр, де і оселився. Там його одразу ж обікрали. Відвідував богослужіння. Знайомі знайшли йому постійну роботу. Хоч і не за фахом, проте неважку і офіційну, з соцпакетом.
…Ми домовилися зустрітися з Артуром Олександровичем у кафе. Мені він узяв чашку чаю, а собі до чаю ще й чарку горілки. Я була шокована. Адже знала (на жаль, і на прикладах близьких), що алкоголізм невиліковний і врятуватися від нього можна лише повним утриманням від вживання. Тобто ні краплі, інакше знову прірва.
- Я дійшов висновку, - пояснив співрозмовник, - що давати собі установку не пити зовсім - це теж залежність. Тобто над тобою весь час висітиме дамоклів меч - а що коли вип’ю, то знову зірвуся? Я перевіряю себе, чи зможу витримати.
- Але ж у вас досі було кілька десятків років для того, щоб переконатися - витримати ви не могли, навіщо ж знову так ризикувати?
- Знаєте, коли були живі батьки, підсвідомість мені сигналізувала, що в будь-якому разі вони мене виручать. А тут я знаю, що завжди зможу знову поїхати в реабілітаційний центр. Не обов’язково у місцевий - є такі в інших містах.
- Виходить, що ці центри існують не для того, щоб клієнти усвідомили, що треба відмовитися від спиртного, а просто дають їм можливість перебути зиму чи, так би мовити, пір’я почистити.
- Схоже, що так. У мене склалося враження, що ці заклади діють за принципом мережевого маркетингу. Вони існують під егідою і на гроші релігійних громад, намагаються прилучити реабілітантів до своєї віри і націлюють їх на те, щоб вони приводили до церкви і своїх знайомих та друзів. Звісно, кожна церква зацікавлена в збільшенні кількості прихожан, адже вони приносять і кошти - у нашому випадку десяту частину зарплати, пенсії чи інших доходів. Більш-менш освіченим та працьовитим реабілітантам, що принаймні на якийсь час відмовилися від вживання наркоти чи алкоголю, пропонують стати місіонерами (проповідниками) чи піти на навчання. Є різні форми, безплатні та платні - аж до одержання вищої богословської освіти.
Глибокого переконання, що колотися чи пити не слід,, ті реабілітаційні центри, де я перебував, на мою думку, не дають .
…Я відсилала ці статті Артуру Карачарову для уточнень з неабияким острахом. Якщо довго не повертатиме - значить, знову зірвався і каменем шугонув униз. Минув не один тиждень, а від нього - ні звуку. Телефон повідомляв, що абонент не може прийняти мій виклик. Зрештою через спільних знайомих дізналася, що Артур «вийшов на волю», тобто пішов з ребцентру, бо став заробляти стільки, що вистачило на оренду нормальної квартири. Прожив там тижнів три і після дня народження когось із приятелів додому не прийшов, а приповз і заліг майже на тиждень. Удень спав, а вночі кудись ішов і повертався «підвантажений». Хазяйка виставила його за двері, роботу втратив, речі десь погубив чи виміняв за горілку і лишився без грошей в одній сорочці, джинсах та зимових черевиках. Якусь ніч переспав у знайомого на городі на купі сухого бадилля. Потім хтось бачив його в покинутій будові неподалік річки Інгул…
Виходить, що якими б дискомфортними не були умови в реабілітаційному центрі, це, схоже, єдине місце, де чоловік відносно тривалий час не пив.
Кожен, хто регулярно вживає спиртне, переконаний, що ніколи не дійде «до ручки». Наш герой теж туди не збирався…
Зоя Красінська
