…Широченна спина в камуфляжі, квадратна потилиця, ствол до плеча, приціл, постріл і далі звуки, які можна охарактеризувати сленговим терміном «ржачка». Потім стрілець (заматерілий «шифоньєр») і ще один такий же крокують невідомо куди і бубонять щось таке невиразне, що і вслухатися ліньки. Втім, через кілька хвилин діалог набуває осмислених контурів. Один чоловік запитує іншого, хто йому щось там будував-солдати? «Та ні, хохли», – лунає відповідь, що звершується нищівною характеристикою вояків.Зважаючи на обстановку в постреволюційній Україні, легко прийняти цей опис за документальний. Одначе це увертюра показаного в кіровоградському кінотеатрі «Зоряний» художнього фільму під назвою «Дубровський». Ні-ні ,це не однофамілець пушкінського месника за батьківську кривду, це той самий Дубровський, лише в сучасній Росії.А раз у Росії, то знову ж таки, з урахуванням її непроханої «братньої гуманітарної допомоги» в Криму мимоволі чекаєш чергового екранного випаду в бік власної держави. І не марно. Минає кілька хвилин, і на екрані виникають троє жалюгідних хлопаків без штанів, лише в потяганих сімейних трусах. Це наймити одного круте лика (як і в Пушкіна, він Троєкуров), котрий посварився зі своїм другом (Дубровським-старшим) і зумисне послав у його угіддя своїх лісорубів. Про те, як вони там дістали у хвіст і в гриву, один з побитих розповідає українським суржиком… Перспективна затравка для наростання обурення: росіяни наших мають за ніщо. Одначе режисери Олександр Вартанов і Кирило Міхановський змістили акценти зовсім в інший бік при збереженні сюжету повісті Олександра Пушкіна. Досить точному, лише в фіналі не прозвучала знаменита відмова Маші втекти з Дубровським: «Поздно! Я обвенчана! Я жена князя Верейского!» Замість того засватана випускниця лондонського вишу байдуже каже: «Не хочу». Авжеж, бо не може похвалитися шлюбом хоч і вимушеним, та все ж з аристократом. Бо її віддали за «жучилу»-держчиновника, щоб він не запроторив за грати її батька і не забрав усі палаци, басейни і парки, збудовані на загарбаних у Дубровського-старшого землях. Для цього троєкуровські посіпаки при допомозі міліції та спецназу знесли і сусіднє село. Його жителі мусили тікати в «Шервудський ліс» і з праведних лицарів Робін Гудів еволюціонували в розбійників з великої дороги.Володимира Дубровського грає Данило Козловський, котрий нині ніби кінозірка. Не знаю інших його робіт, але тут він по сценарію благородний месник і благодійник, а на вигляд – самовдоволений мажор. І більшості інших акторів по ходу дії кортіло прямо з залу хоча б на вухо прошепотіти: «Ви дерев’яний до пояса». Це було не життя в образі і не гра – це було зображення певних дій і вимовляння певних фраз, причому іноді недоречно хабальськими голосами.І це всі зауваження, які маю до фільму «Дубровський». Бо стрічка зроблена дуже добротно в режисерському, операторському та монтажному плані. На порушення тренду сучасної російської кінопродукції автори не «прикрасили» першоджерельне платонічне кохання героїв постільними сценами. Моя подруга розгублено запитала після перегляду: «І коли це вони встигли покохатися?» Ну тобто що немає любові «без койки». Змізерніли ми, спростилися, а за часів Пушкіна таке траплялось. А у наші часи губернатори вкупі з поліцією, державтоінспекторами, нуворишами і «бійцями» в плямистій формі експлуатують, принижують, дурять, відстрілюють народ, і їх навіть мафією не назвеш. Бо мафія все ж огортає себе певним шлейфом таємничості, а тут усе це ніби як годиться. Що, ви це бачили й чули в реалі й не можете пригадати де? О, соррі, забула сказати – фільм знято в Росії, 2014 рік, прем’єра відбулася 6 березня. І, нагадаю, про Росію. Паралелі ведуть і в якусь близьку нам країну. Новий «Дубровський» із сюжетом, що мав би безнадійно застаріти, видається дайджестом щоденних телевізійних новин. У цьому сила фільму. І він є одночасно діагностом явища, котре російський рецензент «Дубровського», Лариса Малюкова, окреслила так: «Примороженное российское пространство успешно сохраняет свою непеременчивость»…Сніжана Казимирова
