Двадцять років тому, у липні 1995 року, Україна втратила одного з кращих своїх талановитих синів і патріотів рідної землі. Відбув у потойбічні світи письменник, перший лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, громадський діяч, Академік Національної Академії наук, Герой Соціалістичної Праці, Герой України. Все це – велет українського слова Олесь Терентійович Гончар. Творчий шлях майстра українського слова був усіяний не лише єлейними лаврами. Незагоєні рубці на серці залишили чорні дні цькування письменника за найкращий його твір – роман «Собор».
Ювілейна монета на честь О. Гончара
Незабутні зустрічі у Нечаївці
Серпень 1972 року увійшов значною віхою в українське літературне життя – широка громадськість на державному рівні відзначала 70-річний ювілей народження одного з кращих романтиків в українській літературі Юрія Яновського. Епіцентром всеукраїнських торжеств стало маловідоме до того село у Компаніївському районі Кіровоградської області Нечаївка. До нього вже давно влився колишній панський маєток хутір Майерово. Саме у ньому й народився майбутній письменник-лірик. Довгий час батьківщиною Яновського вважався Кіровоград, тут на Рівненській вулиці була встановлена меморіальна дошка з відповідним написом. По сплині багатьох літ побратим Юрія Яновського, теж письменник і публіцист Сергій Плачинда, встановив справжнє місце народження автора «Вершників». Спекотливого серпневого дня до Нечаївки багатоводними ріками пливли делегації з усієї області. Тут мав відкритися меморіально-літературний музей і пам’ятник Яновському. До села споконвіку вела звичайна ґрунтова дорога, обабіч поросла щирицею та лободою. А тут у авральному порядку пилюку вкрили асфальтом та ще й обсадили біля самого села кущами бузку.
Сергій Плачинда ставить перший підпис у книгу відвідувачів музею Ю. Яновського у Нечаївці (ліворуч Олесь Гончар)
Нас з фотокореспондентом газети «Кіровоградська правда» Василем Ковпаком запросили у автобус «Рафик», який мав везти гостей від готелю «Київ». У салоні вже сиділи декан нашого педінституту Федір Яловий, місцевий письменник Олександр Моторний і …Олесь Гончар. Свої не здивували – ранг відповідає виду транспорту. У двох чорних «Волгах» відбули перші особи області, у звичайних авто – чиновники дрібніші. Для гостей з Києва теж виділили «Волгу». Ми ніяк не могли второпати - чому у легковику, розрахованому на шість пасажирів, не знайшлося місця автору всесвітньовідомих хрестоматійних «Прапороносців», донедавна голові правління Спілки письменників УРСР, діючому секретарю правління СП СРСР, лауреату Шевченківської премії? Чому він не удостоївся честі їхати у одній машині з керівниками області, як те було заведене здавна? Чи хоча б з членами своєї делегації у їхньому авто? (Як пізніше з’ясувалося, Олесь Терентійович і до Кіровограда прибув окремим рейсовим літаком). Зате на передньому сидінні гордо сидів нікому тоді невідомий чи то письменник, чи журналіст Володимир Яворівський. За його спиною скромно притиснулися до спинки крісла письменники Василь Козаченко та Сергій Плачинда, у глибині салону поет Микола Олійник. Ми з Ковпаком мовчки перезирнулися, він знизив плечима, Моторний непомітно розвів руками. У ті хвилини у голові спливли події, пов’язані з останнім творчим доробком Олеся Гончара. Події, що підняли дибом усю літературну громадськість України. І не тільки її.
Голова Спілки письменників України В. Козаченко, декан Кіровоградського педінституту Ф. Яловий, Олесь Гончар під час святкування 70-річчя Ю. Яновського у селі Нечаївці Компаніївського району Кіровоградської області (зліва направо), 1972 рік
«Собор», який розривав душі
Одного березневого дня 1968 року я зайшов до магазину «Союздрук», де частенько купував свіжі журнали, листівки, інколи сюди надходила дефіцитна література. Продавщиця Тамара, яка мене добре знала, якось крадькома подивилася на двері, дістала з-під прилавка книжку, тицьнула мені в руки, промовивши: «Кладіть у портфель, дома будете розглядати. З вас 29 копійок». Уся загадковість поведінки Тамари прояснилася, тільки-но включив телевізор. Йшло повідомлення про черговий пленум ЦК Компартії України. На ньому виступив перший секретар Дніпропетровського обкому партії Ватченко з гострою критикою щойно виданого роману Олеся Гончара «Собор» та його автора. Слова високого політичного чиновника, як політична установка, рознеслися по всій Україні, їх повторювали на зборах і активах. Ті слова не публікувалися у пресі, але вони були доведені до всіх. На «Собор» полилося море найбруднішої брехні, роман шельмували, ганьбили, автора звинувачували у «відході від основ соціалістичного реалізму», «підриві ідейної марксистської основи». Особливо старалися окремі партійні газети. На їх сторінках друкувалися виступи «представників громадськості» - робітників, селян, науковців, студентів з гнівним засудженням роману. Самі заголовки чого варті: «Хлопець не з нашої вулиці», «Не та висота», «Всупереч життєвій правді» і т. д. і т. п. «Ні, не можуть подякувати хлібороби Олесю Гончару за цю книгу», - пише молода колгоспниця. «Нам, металургам, соромно за такий роман», -вторить їй криворізький майстер домни. «Дозвольте не погодитися з автором «Собору», - бризкає слиною з трибуни вузівської аудиторії студент-дипломант.
Перше видання «Собору» 1968 року
Яку ж «політичну близорукість» допустив видатний письменник, лауреат двох Державних, Шевченківської премії, голова правління Спілки письменників України? А ось яку. Дія роману відбувається на Дніпропетровщині. Уся область знала, що перший секретар обкому парії здав свого батька у будинок для престарілих. Так само вчинив один з героїв роману – партійний керівник району. Ватченко, звичайно, пізнав себе у літературному образі. Впізнали себе тупоголові ініціатори нищення соборів, спотворення природи, п’яниці-керівники, позбавлені честі й моралі. Хіба вони могли спокійно читати таке: «Нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон перегнали! Брехня кругом, слова пусті, кожен тільки для себе живе»? Воно б ще якось терпілося, якби ці слова письменник вклав у вуста ворога народу, зрадника чи українського буржуазного націоналіста. Так ні – ковтаючи сльози, їх промовляє ошукана бригадиром доярка. А як можуть терпіти високі чиновники – «перетворювачі природи» гіркі слова старого металурга, якого син – партійний чиновник - здав до притулку: «Буде, як там, на Каховському, де пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить! Пілоти носи затикають, коли пролітають над ним»…Як порівняти такий розпач діда з фанфарними одами, які співали у газетах про «рукотворне Кременчуцьке море»? А це вже ні в які ідеологічні рамки не вкладається: «Коли так далі піде, то скоро, мабуть, і журавлі не літатимуть над нашою прекрасною Україною…Вдарить комусь у голову: давай нову ГЕС отам, і на тобі ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить…Як осушать, нічого ж не буде! Туманів не буде! Чуєте? Не буде туманів уранці».
Заборонений плід - солодкий
Масований осуд автора приніс чиновникам неочікуваний ними результат. Розрекламований у такий спосіб «Собор» почали читати всі – навіть ті, хто ніколи нічого не читав, і ті, хто не знав української мови. Про роман заговорили у всьому Союзі, велику увагу приділяли йому зарубіжні радіо-голоси. В Україні роман продовжували таврувати. Знайшлися і у нашій області критикани, які називали твір «наругою над соціалістичною дійсністю». Щоправда, їх було одиниці, діяли вони за вказівкою, сподіваючись на кар’єру. Прізвища їх тепер і не пригадати, та й для чого згадувати? А ось тих, хто не побоявся злого виття, не злякався можливої розправи, не мовчав і не лукавив, а підтримав письменника у тяжкий для його серця і розуму час, назву із задоволенням. У жовтні 1968 року, коли про заборонений і списаний з усіх бібліотек «Собор» уже не було й згадки, коли партійне свавілля нищило найтендітніші пелюстки висвітлення реального життя, Олесь Гончар одержав листа з Павлиша Онуфріївського району. Він досить довгий, тому наведу короткий уривок з нього. «Наш педагогічний колектив живе багатим духовним життям. Ваш «Собор прочитали всі. Роман став для нас немовби джерелом, з якого потекли струмки свіжої думки… Прошу Вас від імені колективу прислати для нашої шкільної бібліотеки з дарчим написом свій найголовніший – найдорожчий для Вас твір. У нашій шкільній бібліотеці є шафа з написом «Зберігати вічно». Тут ми зберігаємо ( і хочемо, щоб і нащадки наші зберігали), твори найвидатніших сучасних письменників. Для мене особисто, якщо це можливо для Вас, пришліть «Собор». З повагою В. Сухомлинський». І це писалося тоді, коли, за словами письменника Віталія Коваля, майже кожен день квітня, травня, червня 1968 року снаряди стріляли по Олесю Гончару, маже кожного дня у газетах, від багатотиражок до центральних, друкувалися розгромні статті на його роман. Читачам наполегливо втокмачували в голови, що відомий український радянський письменник написав ідейно шкідливий твір, зазнав творчої невдачі, зобразив життя не таким. Інших думок не було – інші думки просто не допускалися на сторінки преси. Василь Олександрович насмілився подати голос на підтримку Гончара тоді, коли шельмували Ліну Костенко, Івана Дзюбу, заборонили твір Сергія Плачинди «Неопалима купина», виключили з партії Віктора Некрасова, із Спілки письменників Миколу Руденка і Бориса Чичібабина, арештували Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, багатьох письменників звільнили з роботи. Треба було мати високу громадянську свідомість, мужність, непохитну волю у справедливі ідеали, щоб відважилися написати листа опальному письменнику і просити у подарунок заборонену книжку.
Делегація Кіровоградської області на святкуванні ювілею Ю. Яновського відвідала село Рівне Новоукраїнського району, де народився письменник Іван Микитенко
Біля чужого вогнища
Як високо у моральному плані постає Сухомлинський у порівнянні з письменниками, які вміли і вміють пристосовуватися до будь-якої влади, до будь-якого суспільного ладу. Коли затаврований «Собор» був загнаний у небуття, а на літературному горизонті з’явився «шедевр- трилогія» Генерального секретаря ЦК КПРС, тричі Героя Радянського Союзу, двічі Героя Соціалістичної Праці товариша Леоніда Ілліча Брежнєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина», обласканий променями партії український письменник Павло Загребельний із захопленням писав, що спогади Генсека стали «прикладом і взірцем для всіх літераторів…Ех, як би хотілося, щоб ці спогади тривали ще і ще»! Вершина лукавства і підлабузництва! «Книга Л.І. Брежнєва «поклала в нашу молоду пам’ять такий могутній життєвий пласт мудрості, цього уроку не забудеш ніколи», - підспівував з пафосом маститому романісту прозаїк Володимир Яворівський. Це вже потім, коли не буде головного комуніста і публіциста СРСР Леоніда Брежнєва і з Москви повіє міфічний вітер демократії, запеклий борець з комуністичним минулим Народний депутат України Володимир Яворівський протягом багатьох років з ефіру Українського радіо громитиме тоталітарний режим на всю силу своєї демагогічної майстерності. А чого ж: мертвого лева скубти за хвіст може кожен. Стати на захист старшого побратима по перу, як те зробив Сухомлинський, молодий енергійний заступник редактора солідного республіканського журналу не наважився, бо саме тоді готував документи до вступу у Спілку письменників. «Життєвий пласт мудрості» Брежнєва послужив майбутньому борцеві за демократизацію української літератури найкращою характеристикою. Якщо доярку, студента, металурга змушували шельмувати Олеся Гончара, то хто штовхав на подібне майбутнього борця проти «комуняків»? Мрія стати Шевченковим лауреатом?
Пам’ятник О. Гончару у Києві
Майже півстоліття минуло з часу народження великого твору великого автора. Ось той, придбаний майже нелегально скромненький «Собор» у темно-сірій м’якій обкладинці випуску 1968 року я тримаю у руках, діставши з-за стосів інших книг. Читаний-перечитаний, пошарпаний, з купюрами на полях та з підкресленими чомусь зеленою пастою реченнями, пожовклими від часу сторінками з газетного паперу. Двадцять років перебував під арештом страшний для чиновництва «Собор». (Умисне пропустив спокусливе «комуністичного», бо роман так само сприймають сьогоднішні будівники маєтків, захоплюючи природні зони, заповідники, зводячи міцні мури на берегах морів, річок, на лісових галявинах. Їх мало турбує знищена природа, відсутність ранкових туманів. Вони сьогодні «злодії у законі», посідають почесні місця в українському парламенті і міністерствах, спокій і охорону їм забезпечують надійні міліціонери, прокурори, судді. Вони ще крутіші і нахабніші героїв Гончарового «Собору» - ті хоч пізнавали себе у антигероях і намагалися приховати свої антигромадські і антидержавні дії та обілити у якійсь мірі себе. Новоявлені руйнівники соборів людських душ іноді, ховаючись за релігійністю, навіть зводять муровані храми. Добре знаючи, що довго ще не настане покарання і публічне каяття. А воно таки колись настане. Повернувся ж до свого читача легендарний «Собор» через 20 років. У 1988-му сталося друге народження великого роману. У цупкій обкладинці, на добротному папері, при стотисячному тиражі. Розійшлося видання у продажу блискавично, хоча ніхто його не рекламував, не захвалював чи ганьбив. Мабуть, є потреба у черговому видання безсмертної книги. Заразом і автора згадати, бо вже потроху забувати почали. У Кіровограді обіцяють одну з вулиць назвати іменем Олеся Гончара, бо за багато років не здогадалися.
Хата-музей Олеся Гончара у селі Суха Кобеляцького району Полтавської області
Юрій Матівос
