Чергова точка нашого маршруту – велике село Пилипець. Гід звертає увагу на старовинну дервяну капличку посеред городу. Господар, придбавши обійстя, що колись, вірогідно, було церковною територією, не став руйнувати непотрібну в господарстві споруду, а навіть підремонтував її.Пилипець – лижний курорт, тут працюють крісельні підйомники на полонину Гимба. Дехто з нашої групи відмовився від екскурсії на гору по повітрю, а я, незважаючи на страх висоти після невдалого досвіду промислового альпінізму, наважилася, і всю дорогу на 20-метровій висоті молилася, щоб пошвидше доїхати. Крісла, канати та опори далеко не першої молодості зловісно скрипіли та похитувалися, а страховка в кріслі від випадіння була суто символічною – залізний прутик. Зате які чарівні пейзажі відкрилися з самої полонини! Якби були крила – так би і розправила їх та полетіла! Дехто і літав – на барвистих парапланах. Захотілося не тільки познімати розкішні гори та долини, а й обстежити їх ближче (а заодно і уникнути ще одного рейсу на сумнівному канаті). Проте працівник підйомника сказав, що спуск пішки займе години дві – я відстала б від групи. На спуску черговий переляк – чоловік із жінкою (їх вигляд не залишав сумнівів у тому, що це хіппі) тримав на руках… немовля. А внизу розповіли історію, як недавно весь рейс угору і вниз трохи більша дитина з батьками кричала так несамовито, що розбіглися майже всі численні туристи, що готувалися теж з’їздити. Після Гимби перекушуємо бутербродами і овочами, що входять у вартість екскурсії, а також куштуємо вино з міста Берегового. Клімат Закарпаття місцями схожий на субтропічний, тому тут успішно вирощують виноград. Як людина непитуща, я ловила у вині не дурман, а букет. Біле не сподобалося – надто міцне і пахло коньяком, а от червоне – м’яке і ароматне.
Неподалік Пилипця біля підніжжя гір
оглядаємо водоспад Шипіт (водоспад і справді в тиху погоду не шумить). Раз на
рік сюди на тусовку з усієї Європи з’їжджаються різні неформали. Гід розповіла,
що якось у цей день привезла
делегацію літніх дам із якогось семінару (скоріше всього релігійного). А
там якраз у струменях водоспаду приймали душ нудисти в костюмах Адама і Єви. То
шоковані екскурсантки вимагали негайно поїхати звідти і повернути їм гроші,
ледве вдалося їх угамувати.
Водоспад ШипітНеподалік водоспаду поруч із сувенірними кіосками – вивіска з написом «Рись» та портретами цих агресивних котиків. Мимоволі підводиш очі вгору – а чи не приміряється отаке чудо стрибнути на тебе з дерева? Адже в Карпатах водяться хижі звірі – навіть ведмеді. Для них тут навіть облаштований пансіонат, ми його відвідали.
Полонина ГимбаУ рамках державної програми порятунку ведмедів одну з невисоких гір зі струмком обнесли надійним парканом і звезли сюди на лікування близько двох десятків цих хворих звірів. Їх відібрали у циркачів, фотографів, власників кафе, котрі демонстрували тварин за гроші і тримали їх у жахливих умовах. Двох ведмежат, чия мама, можливо, загинула, знайшли діти в гірському селі. Ведмеді ситі, доглянуті і охочі до булочок, якими їх пригощають туристи. Самців тут стерилізують, бо територія «пансіонату» занадто мала і в боротьбі за прихильність ведмедиці її кавалери перегризли б однин одного, бо слабшим нікуди було б тікати.
Ведмежий заповідникДалі наш шлях лежить до озера Синєвир. На узбіччях іноді видно уціліли доти так званої лінії Арпада. Ці укріплення спорудили для захисту від наступу радянських військ угорські військові, що воювали на стороні Гітлера. Скористатися лінією не вдалося.Зупиняємося в селі Синєвирська Поляна, щоб замовити вечерю в місцевій колибі. Там вдалося почути звуки справжньої трембіти. Колись цей музичний інструмент слугував вівчарям для передачі вниз інформації з гірських пасовиськ. Тепер це роблять з допомогою мобілок, а трембіта перейшла в розряд антикваріату.
Село Синевирська полянаРозкидана по схилах Синєвирська Поляна спочатку здалася майже покинутою через перехилені дерев’яні будинки. Але згодом ми побачили, що це цілком пристойне сучасне селище, а оті сірі споруди з дощок і колод залишають спеціально як туристичні артефакти. Втім, у деяких із цих халуп досі живуть старенькі люди. Про озеро Синєвир була начитана і начувана як про одне з чудес України. В реалі це виявилася звичайна водойма, основною окрасою якої була смерекова кайма по периметру, контури лісистих гір та острівець посередині, куди хлопці могли звозити на плоту за 15 гривень. Озеро має ефектніший вигляд, якщо дивитися на нього зі схилів гір. Його назву пов’язують з трагічною історією кохання місцевої пари Синь і Вир, котрих розлучили батьки. Дві дерев’яні скульптури на далекому березі – то є стилізовані образи тих двох.Під час екскурсії не раз звертала увагу на самотні хатинки, що приліпилися у важкодоступних місцях. Екскурсовод розповіла, що це не якісь там тимчасові притулки для пастухів чи туристів, а цілком повноцінні житла. Їх мешканці живуть зі збирання та продажу грибів, ягід та лікувальних трав, а також розводять овець і корів. Можливо, хтось робить це сезонно, а може, там і постійно ховаються від осоружної цивілізації якісь вимушені чи переконані дауншифтери або екологи.
СиневирПід час подорожі по Закарпаттю не раз доводилося чути захоплені відгуки про місцеві страви, створені за рецептами багатьох народів, що населяють цей край. Особливо рекламували бо грач – угорську страву, яку я скуштувала в кафе. Це тушена картопля з м’ясом, червоним соусом та зеленню, такий собі напівсуп, який їдять столовою ложкою. Смачно, але не фантастично. У колибі Синєвирської Поляни замовила білі гриби в борошняному соусі типу бешамель за чеським рецептом. Ця страва здалася ніякою. А легендарний чабанський бануш там я не їла, а приготувала вже вдома за рецептом нашого гіда. Кукурудзяну крупу без жодних приправ, крім солі, зварила з молоком та сметаною і зверху присипала подрібненою смаженою свининою (можна шкварками та грибами, а також додати смажену цибулю). Ось цей продукт у мене вийшов справді не схожим на досі відомі страви і неймовірно апетитним.Далі буде…Дана Готур
