Нині трохи вляглися дебати довкола медичної реформи, бо кипить у іншому місці. Якщо там ущухне, то тут може знову заворушитися. Тим більше, що багато чого вже переколошкано, пересунуто, перетягнуто і перевернуто. У Кіровограді поки що не радикально, бо наш регіон не є пілотним по здійсненню великої медичної революції. У наказному порядку цю роль відведено Дніпропетровщині, Вінниччині, Донеччині та Києву.Яка основна суть задуманих змін? Досі було і ще є так. Заболіло в людини горло, вона йде в свою дільничну поліклініку, в реєстратурі заводить карточку, якщо її доти не було, і просить талон до лор-лікаря. Жінок попередньо посилали на огляд до гінеколога, що правильно, у деяких закладах могли направити на вимір артеріального тиску. Далі огляд лора. Якщо треба, він призначає аналізи, за їх результатами виписує ліки, називає дату наступних відвідин. Або в разі необхідності направляє до іншого фахівця, у інший вузькоспеціалізований медичний заклад чи в стаціонар. Якщо людина не могла сама піти в поліклініку (висока температура, приміром), викликався додому дільничний терапевт, призначав лікування, виписував направлення на аналізи чи направляв до іншого фахівця або «на койку», продовжував лікування після виписки, видавав бюлетень. При дуже гострому чи критичному стані викликалася бригада швидкої допомоги. Реформою ж передбачено, що хворий має передусім звернутися до сімейного лікаря, а вже той вирішить, чи самому лікувати, чи передавати на інші руки. Підтекст: хворий такий недолугий, що коли проколе цвяхом ногу, то може піти не до травматолога, а до окуліста і забрати в нього даремно час, або вломитися з коростою до психіатра і теж створити йому проблеми. На практиці наші люди у масі своїй усе ж кмітливіші.Щоб «наробити» сімейних лікарів, потрібен не тільки ресурс, а й мотивація. Фактор апріорної недорікуватості пацієнтів ми вже дезавуювали вище. Фактор орієнтації на закордон теж не можна вважати вагомим. По-перше, там теж у різних країнах системи різні. По-друге, там і відмінний від нашого рівень життя та дотримання законності. По-третє, навіть у багатьох цивілізованих країнах не можна викликати лікаря додому – мусиш із температурою за 40 повзти до нього сам, якщо хочеш вижити – тут ми в плюсах. По-четверте, в багатьох передових державах ефективно діє система страхування. Людина все життя платить «медичні» внески і якщо не хворіє, то вони ідуть на лікування інших. А коли щось станеться, то її лікують безплатно і без хабарів. Оскільки у нас ситуація інша, то пряме копіювання якогось зарубіжного досвіду не дасть бажаного результату. Тропічні кокоси не ростуть на Чукотці. Антарктичні пінгвіни не водяться на жаркому екваторі. Що ж лишається? Читаємо анонімну статтю на сайті «Поліклінічне об’єднання м. Кіровограда». Судячи з адреси, це перша поліклініка на вулиці Габдрахманова. Цитата: «Утворилась така ситуація, коли поступово виникло уявлення, що в найближчому оточенні людини, яка стала пацієнтом, немає лікаря, який несе відповідальність за його здоров’я та членів його сім’ї протягом усього життя».Це чиста правда. Ніякий медик не несе за нас відповідальності довгі роки. І нести не може, навіть якщо його назвуть сімейним лікарем і змусять усіх іти лише до нього. Яке там «усе життя», коли сьогодні людина живе у Знам’янці, через рік у Кременчуці, через три роки в Італії, а через 10 на зароблені там гроші купує віллу в Ялті? Невже її сімейний лікар кататиметься за тим же маршрутом? Мінятимуться й самі лікарі, і родина пацієнта не є стабільною величиною – хтось відбуде, хтось прибуде. А якщо сімейний лікар помилиться діагнозом, лікуватиме хворого сам і згає час? Сайт пояснює, що діяльність сімейних лікарів допоможе розвантажити профільних фахівців та стаціонари. Підтекст: сімейний лікар мусить бути розумнішим за всіх разом узятих інших медиків. І не думайте, що це лише моя авторська іронія. На сайті того ж поліклінічного об’єднання чітко окреслено «Примірний список послуг, що будуть надаватися в амбулаторіях сімейних лікарів». Пробувала рахувати – в очах замерехтіло, цих функцій щось із тисячу! Зрозуміло, що діагнозів та методів їх лікування ще більше, та у медичних закладах це роблять кілька десятків чи й сотень людей, а не один. Сімейний лікар (чи інакше лікар загальної практики) ще й зобов’язаний ходити на виклики і надавати невідкладну допомогу в тяжких станах у вихідні, свята і вночі. Сам-один. Він що – Господь Бог? Я не медик, але впевнена, що ні. Тоді для чого вішати на людину непідйомний тягар? Втім, це вже колись було. Почитайте Купріна, Чехова, Булгакова, там детально описано, як один лікар мусив справлятися за всіх спеціалістів. Або ще докладніше – «Відкрита книга» Веніаміна Каверіна. Це вже радянські часи. Та й у згаданій статті визнають, що «поняття лікар загальної практики склалось еволюційним шляхом у конкретних умовах історичного відрізку часу в ряді європейських країн. Належить це в основному до XVIII-XIX століть». Люди добрі, а сьогодні яке століття?! Ще зверніть увагу на згадку про еволюційність процесу утворення інституту «сторуких» і «стоголових» медиків. Вони працювали головним чином у провінціях. Тоді люди значно рідше міняли місце проживання і для багатьох родин лікар справді ставав сімейним просто тому, що у радіусі сотні верст іншого не було. Функції європейських лікарів зразка XVIII століття і сьогодні в Україні виконують фельдшери та дільничні лікарі у селах. Лікувати всіх від усього змушує географічний фактор, ну й фінансовий, звісно. А навіщо ліпити аналоги фельдшерських точок у великих містах, де за багато років створена розгалужена мережа поліклінік, стаціонарів, диспансерів?Втім, може, деяких із них уже й нема. На одній з прес-конференцій начальник управління охорони здоров’я Кіровоградської міськради Оксана Макарук запросила городян перевірити своє здоров’я в діагностичних центрах. Спробувала озвучити їхні офіційні назви і запнулася: «Краще я назву по-старому: поліклініка №1, №3, №5 і дитяча поліклініка по вулиці Шевченка. Щось будемо думати, щоб був діагностичний центр і на Новомиколаївці». І це в той час, коли там була поліклініка при четвертій (теж перейменованій) лікарні… Ще до офіційного впровадження медреформи в Кіровограді по сфері охорони здоров’я пішов «движок». Перейменування – це результат зміни юридичної особи і звісно, перетасування штатів з відповідними емоційними стресами і втратами для медиків та плутаниною для пацієнтів. З розповідей знайомих медиків дізналася, що тепер у закладах, які раніше були відомі як поліклініки, треба заводити дві карточки. Тепер не в усіх поліклініках можуть дати рецепт на певні ліки. Урізали в цих повноваженнях, зокрема, поліклініку на селищі Новому, тепер по дозвіл на придбання певних препаратів треба їхати в екс-третю поліклініку. Знайомий студент закінчував медуніверситет і хотів обрати спеціалізацію хірурга. І не думай, сказали, будеш доучуватися на сімейного лікаря. Питаю одного лікаря, для чого все це робиться. « А щоб усі пошвидше вимерли». Другий висловився обережніше: «Щоб у разі недовіри до сімейного лікаря і важкодоступності профільних спеціалістів хворі йшли до приватних лікарів і давали їм заробити».Більшість медичних закладів України залежні від бюджету і просто змушені виконувати все, що вирішать нагорі, інакше не одержать фінансування. Його і зараз немає в достатній мірі, люди лікуються головним чином за власний кошт. А медики на виклики й з викликів добираються самотужки. Є випадки звільнення лікарів з посад за те, що вони не запустили якусь новомодну апаратуру. Не запустили, бо ніхто не дав коштів на програмне забезпечення просунутого девайса… Тим часом я б не стала категорично стверджувати, що сімейні лікарі – це повний нонсенс. Та ж Оксана Макарук повідомила, що наразі в Кіровограді їх 28. Якби у кожному віддаленому від поліклінік мікрорайоні відкрити амбулаторію з аптекою, достатньою кількістю апаратури для обстеження та лікування, обладнати невеликий денний стаціонар і посадити туди лікаря загальної практики з медсестрою – ото й було б наближення медичної допомоги до клієнта, про яке гучно заявляється в проекті медичної реформи. Начальник відділу звернень громадян Кіровоградської міськради Юлія Вовк на одній із зустрічей з представниками преси зазначила: ветерани та інваліди скаржаться, що часто лікар призначає аналізи, які треба робити у різних закладах, а потім показувати їх різним медикам, це стомливо. Якби у тій сімейній амбулаторії «під хатою» можна було брати більшість аналізів і була машина, що відвозила б їх до лабораторії, заклад став би популярним. І ніхто б з двома пересадками не теліпався годину в поліклініку чи травмопункт, щоб йому перев’язали порізану руку, це зробив би сімейний лікар. Втім, таких лікарів треба було б мінімум два на точку та кілька медсестер. Адже медичне обслуговування, як заявляють реформатори, має бути безперервним, і навіть доктор медичних наук не може працювати по 24 години на добу 365 днів на рік. Відтак уже зараз у Кіровограді можна було накрити крилами лікарів загальної практики аж 14 мікрорайонів! Сімейний лікар і профілактичну роботу проводив би в своєму районі. І навідував би хворих удома (на тій же закріпленій за ним машині з водієм) після стаціонару, операцій, пологів. Хто був би проти такої уваги? І проти такого сімейного лікаря? І це реально розвантажило б вузьких спеціалістів.Звісно, людину не треба позбавляти права звертатися до будь-якого фахівця без благословення сімейного лікаря, напряму. Якщо лікар на районі заслужить авторитет, то його не обійдуть.
Це я таку фантастичну картину намалювала, що самій соромно за відірваність від реалій. А от реформаторам не соромно при відсутності фінансування трощити набутки останніх 90 років і силоміць запихати медиків та хворих у ХVIII століття…
