Артем Чапай:
"Не розумів, що таке декретна відпустка,
поки сам не залишився з двома дітьми"

Ми з моєю дружиною Оксаною ще до народження дітей були п'ять років одружені. Встигли і Україною поїздити, і Мексикою. Через це нам було про що поговорити, був час притертись один до одного. До того як у нас ще народилися діти, ми планували що будемо намагатися все робити навпіл. Ми приблизно прикинули, що дітей в Україні беруть у ясла десь у віці двох років і домовилися, що ми будемо принаймні умовно цей час «відсидки» ділити навпіл.

Перший рік з дітьми сиділа Оксана, тому що тільки жінка може годувати грудьми. А коли дитині вже виповнився рік, догляд можна назвати гендерно нейтральним. У цьому випадку йдеться тільки про те, щоб нагодувати, покупати та просто посидіти з малюком.

Ми від самого початку вирішили намагатися, щоб у кожного з нас залишились якісь інші речі в житі, крім дітей, лише з тієї простої причини, що дорослій людині це потрібно для самореалізації. Саме тому ми хотіли все робити навпіл. Так і зробили, але з певними поправками на реальність.

Але коли настала моя черга сидіти з першою дитиною, я повноцінно цього не робив, тому що тоді ми обоє працювали вдома. Це був той ідеальний варіант, коли ні в кого не зносило дах і ми могли домовлятися, хто буде сидіти з дитиною. Але зрозуміло, що такий варіант дуже рідко в кого буває.

З другою дитиною, звичайно, так уже не вийшло. Змінив роботу, почав працювати військовим репортером. Через три дні після народження мого другого сина я вже був у Слов'янську. Відчуття від батьківства були притуплені постійними емоціями страху. Окрім цього, мене почало лякати те, що я майже не бачу свого молодшого сина. До нього я був менш прив'язаний, аніж до старшого. І це призвело до того, що врешті-решт я сказав Оксані, що не буду чекати того моменту, поки дитині виповниться рік. Дружину вже чекали на роботі й тому, коли молодшому сину було дев'ять місяців, я пішов у декрет. Відбулося повне занурення у догляд за дитиною.

Незважаючи на те, що я максимально намагався допомагати Оксані, не розумів, що таке декретна відпустка, поки сам не залишився з двома дітьми на цілий тиждень. І лише тоді я зрозумів, що це не так просто і не завжди настільки приємно, як це можуть спостерігати оточуючі.

Фактично мій рік «відсидки» у декреті можна умовно назвати достроковим. Оксана лише час від часу їздила у відрядження, а у всі інші дні знаходилася поряд. У більшості жінок складається набагато складніша ситуація. Їх чоловіки ідуть на роботу о восьмій ранку і повертаються о сьомій вечора, якщо ще повертаються.

Перед тим як йти в декретну відпустку, я працював журналістом. Відповідно у мене було налагоджено широке коло зв'язків. Сталося так, що буквально через кілька тижнів мої знайомі почали просити мене дати коментарі з приводу рішення піти в декрет. І я почав думати про те, що Оксана три роки сиділа вдома з дітьми, а її чомусь ніхто не просив вийти в ефір. Час від часу мені казали, що в наших краях тато в декреті – це екзотика. Але нічого дивного в цьому немає. Більш того, коли ми жили за кордоном, постійно спостерігали за тим, як чоловіки гуляють з візочками. І серед європейців це не вважалося чимось незвичайним.

У якийсь момент мене попросили написати колонку про мою декретну відпустку. Як виявилося, цей матеріал дуже зацікавив жінок, які почали поширювати його соціальними мережами. Дійшло до того, що мене почали впізнавати люди, коли я прогулювався з сином на вулиці.

Я зрозумів, що ця тема цікавить доволі велику кількість людей. Саме тоді у мене виникла ідея написати книгу про свій досвід перебування у декреті. У цій книжці, як і в декреті самому, немає центру тяжіння чи хронології. День починається прогулянкою з дитиною, далі потрібно дотягнути до денного сну, потім необхідно ще раз нагодувати дітей і дочекатися вечора.

Мене часом питають, що є найважчим у декреті. Я давав різні відповіді, але зараз зрозумів, що найбільша складність полягає у тому, що тобі нема з ким поговорити. І ця реальність затягує тебе ніби у чорну діру. Усі теми поступово зводяться до однієї. Тому мене дуже дратує, коли починають критикувати жінок за те, що їх цікавлять тільки діти. Коли все твоє буття зводиться тільки до дітей, тобі важко перевчитися і почати говорити про вищу математику, наприклад.

Якби не бабусі, цієї книжки не було б взагалі. Ось у вас зняли пам'ятник Кірову, замість нього біля ОДА можна поставити пам'ятник бабусям, тому що в українському суспільстві досить часто саме вони проводять з дітьми найбільше часу. Звичайно, є активні та відповідальні тати. А є ті, які вважають за достатнє почитати дитині півгодини мораль перед сном. Дуже багато татів вважають, що їм можна вдома просто сидіти перед телевізором, тому що вони впродовж дня втомилися, хоча потрібно намагатися, щоб повноцінно відпочивав і чоловік, і жінка.

Повертаючись до бабусь, є такий жарт що справжніх мачо виховують одностатеві пари – мама та бабуся. Так само говорять, що справжні чоловіки не повинні займатися дітьми. Більш того, це повторюється і передається з покоління в покоління. Я розумію, що в людей різні ситуації бувають. Далеко не всім вдається зберегти хороші стосунки зі своїми батьками у дорослому віці. Нам з Оксаною у цьому плані пощастило.

Наші батьки дуже довго чекали на народження онуків, тому в них є багато ентузіазму. Думаю, коли у мого молодшого брата з'являться діти, моя мама вже буде скептичніше ставитися до прохання приїхати на тиждень допомогти з малечою.

Коли Оксана знаходилися у декреті, до нас досить часто приїжджали бабусі. Я натомість у той час майже постійно знаходився у відрядженнях. У книжці я писав про те, що потрібно відкривати державний інститут бабусь у рамках Національної академії наук. Справді, їх роль – просто неоціненна. Усі постійно говорять про мам, а от бабусь часто не згадують, хоча вони дуже багато допомагають. Чому ця праця так погано цінується? Тому що це безкоштовна робота. Відповідно, коли нянька сидить за гроші з дитиною, це вважається роботою. А коли це робиться в сім'ї безкоштовно, цим починають нехтувати.

Іноді у мене питають про чоловічі особливості виховання. По-перше, їх взагалі немає, тому що чоловічий підхід не дуже відрізняється від жіночого. По-друге, у мене лише двоє дітей, а тому дуже важко давати загальні поради. Зі старшим сином ми випрацювали безвідмовні методи виховання. Думали, що проробили все чітко, але з молодшою дитиною того ж самого віку це просто не працює.

Розкажу про найяскравіший приклад. Найвищим рівнем покарання для старшого сина було вимкнення мультиків. Застосовуєш це до молодшого, йому все одно. Ти можеш навіть навпаки включити йому мультфільм, а він не буде його дивитися. Просто треба розуміти, що усі діти – різні.

Коли людина сидить в декреті з двома дітьми без перерви, за п'ять років у неї реально втрачаються професійні навички, бажання працювати та щось творити. За один рік нічого такого не відбувається. Впродовж цього часу тебе продовжують чекати. Але мені особисто на роботу захотілося вже через тижня три-чотири після початку декрету. Спочатку ти думаєш, який каф, мені не треба їхати на той проклятий Донбас, боятися за свою шкуру. А потім через три тижні ти починаєш розуміти, як це нудно та одноманітно. Ми звикли до постійної взаємодопомоги. Якщо мені треба щось написати, Оксана сидить з дітьми. Моєю дружиною неможливо не хвалитися. Коли ми з нею одружилися, вона вступила на один рік на навчання за кордон.

Відповідно, якби не я, вона могла б там продовжувати вчитися і не зрозуміло, що вийшло б у результаті. Натомість мені візи не давали, і Оксана повернулася в Україну. Я не міг цього не цінувати, тому мені було б дуже прикро, якби я писав книги одну за одною, їздив по презентаціях, а моя дружина – молодий перспективний соціолог – тим часом сиділа вдома, скніла і думала, що життя могло б скластися по-іншому. Зараз Оксана нарешті вступила в аспірантуру, повернулася в професію. За ті статті, що вона написала за рік, отримала премію найкращого молодого соціолога України. Це вже показує, що воно недарма все було. А це ж лише початок.