Володимир Смірнов:
"У політику я пішов, тому що вже не міг не йти"

У КІСМі. Коли я навчався, це був КІСМ, коли закінчував – КНТУ. Навчався я на інженера-механіка металорізальних верстатів та систем.

У мене батьки – інженери. Я довго не міг визначитися з професією. І батько сказав: "Якщо ти не знаєш, чим ти хочеш займатися, іди на інженера. Не пропадеш, інженери завжди будуть потрібними". Все, я пішов. Вважаю, що не прогадав.

Я працював років десять на виробництві. В університеті пішов працювати на другу зміну на завод різальником металу, потім – слюсарем, потім – технологом, потім – начальником дільниці, потім – заступником технічного директора. Так із заводом і закінчив.

У 2004 році я працював над власним бізнес-проектом – картинг-клубом. Ми побудували трасу на Полтавській, купили картинги. Десь два роки точно він існував, а потім я влаштувався працювати у київську продюсерську фірму. Вкладався у медіапроекти.

У певний момент почав думати над тим, що моє покликання, можливо, у чомусь іншому. А потім почали з'являтися такі можливості, коли зміг кардинально змінити рід діяльності. Але я скажу, що батько мій був правий, коли сказав, що інженер ніколи не пропаде. Дійсно досвід роботи на виробництві стає в нагоді та використовується у будь якій сфері. Не так важливо, виробляєш ти медіаконтент або сталеві болванки, адже будь-де діють одні і ті ж принципи.

Зараз я більшу частину свого часу приділяю громадській та депутатській діяльності. У мене є маленьке виробництво. Виготовляємо комплекти автоматичних воріт. Три роки тому розробив таку конструкцію, щоб людина могла її придбати з іншого куточка України зібрати у себе на місці зручні автоматичні ворота. Цю конструкцію я запатентував.

Як став секретарем міської ради, бізнес переоформив на дружину. Оскільки бізнес-процес налагоджений, це дозволяє повноцінно займатися громадською діяльністю.

У політику я пішов, тому що вже не міг не йти. Я не йшов у неї, поки це було можливо. Уже не було можливості сидіти і казати: "Все погано, зрада". Треба було йти і самому займатися.

Більш того, склався такий історичний момент, коли ми отримали другий Майдан з жертвами та загиблими людьми, а потім почалася війна. Це все не може пройти даремно. Зокрема і ці події стимулювали піти у політику, щоб змінити систему. Це дуже не просто, але можливо.

Знову ж таки я не сильно вважаю, що місцеве самоврядування – це політика. Є там певні політичні моменти. Зокрема усі депутати несуть певні зобов'язання, але це має бути дійсно місцеве самоврядування, під яким потрібно розуміти колектив, який проживає в одному місті та спільно працює.

Ставлення до депутатів у наших людей буває двох типів. Перше: "Ви всі однакові. Уже у нас цих депутатів було повно. Ніхто нічого так і не зробив, усі тільки крадуть". І тут не важливо, що саме ти робиш. Другий тип ставлення: "Ми тебе вибрали, давай нам все зроби тепер". Коли кажу: "А ви готові долучитися до цього?". Мені відповідають: "А ми тебе вибирали, щоб зараз ще щось самим робити?". Тобто партнерського ставлення немає.

Депутат – це представник громади у міській раді, а не чарівник. Доручення виборців відпрацьовуються, але повинен бути конструктивний діалог.

Немає ніякої довіри. Дуже важко її по краплині відвоювати у людей, щоб вони дійсно розуміли, що ти робиш все можливе для вирішення їх питань. А молодь взагалі не контактує зі своїми представниками.

Воно з'явилося не просто так. Люди не вірять ні в правоохоронну систему, ні в систему місцевого самоврядування. Це проблема, яку важко вирішувати, яка потребує екстраординарних заходів. Для того, щоб довіру повернути, потрібен екстремальний рівень відкритості та прозорості у всьому, що ми зараз і намагаємось зробити. В іншому випадку люди вважають, що їх скрізь дурять. Через це вони не зацікавлені сплачувати податки, тому що впевнені, що їх розкрадуть.

Звісно, що таке ставлення є обґрунтованим. Було б гірше, якби було навпаки. Змінити його буде складно, тому я розраховую на те, що молодь почне активізуватися і взаємодіяти з депутатами як з представником громади.

Коли ти зустрічаєшся з цим перші рази, хочеться піти з політики. Але тут реально є лише два шляхи: емігрувати або намагатися щось змінити. Кожен по-різному обирає. Я поки що погоджуюся на намагання змінити систему.

Звісно, опускаються руки періодично. Потім ти починаєш до цього по-філософському ставитися. Світ не ідеальний а тим більше не ідеальна в цьому світі Україна. Але вона така, яка є.

Опускаються руки, коли ти бачиш, що не так багато людей розділяють твої погляди, у тому числі серед депутатів і представників виконавчих органів. Але треба боротися. Легко нічого не дається. Шлях, який потрібно пройти, все одно дасть результат. Здаватися – це не варіант.

Я у найближчому часі не розглядаю взагалі для себе такий варіант. Тобто я думав над цим, як і багато людей, коли починалась війна. Потім, коли трішечки заспокоїлось все, з'явився більш виважений погляд. Я зрозумів, що потрібно боротися тут, щоб довести до ладу нашу країну.

Єдина країна, у яку я хотів би емігрувати, – це США, тому що там є можливості для дітей працювати у компанії, яка запускає космічні місії або виготовляє айфони.Тут немає таких можливостей. Ми в цьому плані дуже обмежені, але якщо все вдасться, то і ми колись запустимо свій космічний корабель.

Сьогодні ситуація наступна у нас в суспільстві: на вибори приходять на 80% бабці, які роблять результат. При всій повазі до людей похилого віку та їх здобутків я розумію, що це люди з минулого століття. Весь час їхньої активності пройшов у СРСР, якого вже не існує. Чи можуть вони зробити адекватний вибір? Мені здається, що ні. Практика показує, що хто дав гречку або гроші, того і обрали. Я не бачу в цьому ніякої перспективи.

Єдине, вважаю, треба долучати якомога більше молоді до цього процесу. Молодь так само зневірена, як і всі інші. Але вона має бачити, що можна щось змінити, що можна іти ставати незалежними депутати, не беручи коштів і не будучи простою фігурую на шаховій дошці. Тому я використовую інструменти, якими можна молодь максимально залучити.

Я не стільки знімався, скільки знімав. Працював у складі знімальної групи як регіональний продюсер. Створювали фільм "Синдром дракона". Я отримав більше задоволення від організаційної роботи, ніж від зйомок, тому що у тебе кожний день є нові завдання. Це дуже цікава робота, хоча і на любителя.

У мене дві доньки. Я не можу сказати, що я – суворий батько, але не можу стверджувати, що дозволяють їм геть усе. Знаходимо такий баланс, завдяки якому вони розуміють, хто є старшим, розумнішим і досвідченішим у родині. Я намагаюся їм пояснювати, чому вони мають мене слухати. Я даю їм робити помилки. Я намагаюся підходити до виховання більш раціонально, щоб вони все робили свідомо, а не бездумно.

Ми надаємо перевагу різноманітному відпочинку. Намагаємось кудись їздити та дивитися на нові цікаві речі. Якщо є можливість, їздимо на море двічі на рік. Навесні побували в Буковелі. Найбільше запам'яталася подорож у Львів. Це найатмосферніше місто, принаймні мені так здається.