Історії усішних

Іван Гребенюк:
"Журналістика це наркотик"

журналіст
1
Про максималізм
і бажання все спробувати
У мене не було такого, щоб я з дитинства мріяв бути журналістом. Сталося це випадково. Батьки завжди за дітей намагаються вирішити, ким їм стати. Ось у мене мама приходить і каже: "Я знайшла класний університет – будеш менеджером". Якщо чесно, слово "менеджер" звучало круто, але я не задумувався, ким я хочу стати, не було цілеспрямованості. Пішов навчатися на менеджера. Але сам я за складом розуму — гуманітарій, творча людина. Читав, завжди в конкурсах брав участь. Але ніколи не замислювався, що стану журналістом. Можливо, воно колись мене наздогнало б. На підготовчих курсах в університеті були заняття із вищої математики. А з математикою у мене великі проблеми, як і у всіх творчих людей. Я зрозумів, що мені ця професія не підходить. Пішов у деканат і кажу: "Будь ласка, переведіть мене на будь-яку спеціальність, де немає математики". Цією спеціальністю виявилася журналістика.
Проходили підготовчі курси, під час яких я мав можливість зрозуміти, чи буде мені цікавою ця професія. Виявилася цікавою — загорівся. Так і став учитися на журналіста.

Ніколи ні про що не шкодую. Можливо, у мене така натура. Коли у нові умови потрапляєш, намагаєшся пристосуватися і щось позитивне, повчальне взяти для себе. Завжди хочеться чогось по максимуму. Коли навчався в університеті, намагався писати у студентську газету. На сайт намагався писати. І потім у мене виникла ідея — захотів у всіх абсолютно сферах себе спробувати. На другому курсі до нас звернулося керівництво КОДТРК. Сказали, що на місцеве радіо потрібні чоловічі голоси, є можливість себе спробувати і, можливо, залишитися працювати там. Мені дали творче завдання — я його виконав. Запропонували вести спортивну програму.
2
Про наполегливість
і роботу на центральних каналах
Коли був на радіо, телебачення здавалося мені недосяжним. І раптом зрозумів, що тут, через стінку з радіо, знаходиться телебачення. До речі, любив дивитися кіровоградські новини, тому що життям регіону я цікавився. Редактор запропонував зробити телевізійний сюжет. Я спробував — сподобалося. Почав кар'єру на радіо і телебаченні. Потім поступово телебачення мене переманило, хоча редактор був проти. Він казав, що радіо гине. Але я розумів, що на той момент мене цікавило. У принципі так я потрапив на телебачення, так почався мій шлях.

На 1+1 мене запросили, на СТБ сам запросився. Часто питають: "Скільки ви заплатили, щоб потрапити на телебачення?". Усе — власним розумом, усе — власними силами. У 2009 чи 2010 році вкотре виникла тема перейменування міста. На СТБ не було власкора, потрібно було, щоб хтось зробив цей матеріал. Зазвичай, центральні телеканали телефонують у місцеві телерадіокомпанії і питають їхньої допомоги, звісно, за комерційною домовленістю з керівництвом. Я погодився зробити цей сюжет. Він їм підійшов. Вони його відредагували та випустили у ефір.
Я їм потім кожного тижня телефонував, пропонував сам уже теми. Так ми з ними і роззнайомилися. Згодом попросився на стажування — якраз отримав диплом. Через тиждень зібрав валізу і поїхав. Місяць у мене був випробувальний термін. Так вони мене і залишили.

Хотілося у різних жанрах себе спробувати. На СТБ пропрацював я три роки. Окрім новин, був досвід роботи у великих проектах. З колегами писали сценарії для талант-шоу. І тут дзвінок з ТСН — запросили спробувати свої сили в новинах. Спробував, от четвертий рік я уже там.
Найголовніше було звикнути до нового місця роботи, від регіонального мислення, як кажуть, відійти. Регіональне телебачення — це орієнтація на місцеву аудиторію. На центральному телеканалі зона відповідальності — уся країна. Тема, яку ми готуємо, повинна бути цікавою для усієї країни. Теми можуть бути звичні, але підхід до розробки – більш глобальний. Найголовніше – до цього звикнути. Перебудувати все у своїй голові і потім працювати — це головна відмінність.
На 1+1 мене запросили, на СТБ сам запросився.
— Іван Гребенюк
3
Про набуття власного досвіду
Коли ти молодий спеціаліст, коли у тебе немає досвіду, ніяка книжка тобі не допоможе знайти відповіді на якесь запитання, поки ти все це не відчуєш на собі і не наступиш, як кажуть, на граблі цієї проблеми. Так буває у реальному житті, у будь-яких побутових ситуаціях і в журналістиці. Перший рік у мене був присвячений становленню себе як повноцінного спеціаліста. Ти вчишся на власних помилках, ти набуваєш досвід, і потім, коли ти стикаєшся з подібною ситуацією, стаєш більш практичним.
Чим універсальнішим, кращим, досвідченішим журналістом ти стаєш, тим більші, глобальніші і серйозні виклики перед тобою.
Я прибічник того, що все-таки мають бути ази освіти. Коли ти приходиш на центральний канал, з тобою ніхто не панькається, тобі дають конкретну роботу. Я не сидів в університеті п'ять років, мені вистачило півтора. Коли я отримав конкретну базу, як від викладачів, так і журналістів, тоді пішла практика в газеті та на телебаченні.
4
Про роботу у АТО
Про інформаційну війну
Звісно, ми вчилися на помилках, училися працювати під обстрілами, училися не «палити» позиції наших військових. В умовах інформаційної війни ми вчилися давати відсіч проросійській пропаганді. Якщо спочатку це було спростування їхньої брехні, то нині це вже наступ на саму російську пропаганду. Для нас канал почав наймати на перших порах психологів, військових лікарів, які нас учили, як надавати першу медичну допомогу; військових експертів, які розповідали там нам про ази військової атрибутики.

Ми розуміємо свою відповідальність, ми не женемося за ексклюзивом, ми тримаємо свій інформаційний фронт. Якщо ми бачимо якусь несправедливість на війні, яка розходиться з національними інтересами, намагаємось це виправити. Якщо ми бачимо, що звинувачують безпідставно або ображають наших військових, намагаємося у цю ситуацію втрутитися.
Про об'єктивність на війні
Усі ми – люди, у всіх нас є емоції. Приміром, хірургу найбільше запам'ятовується його перша операція. У журналіста – перша смерть на твоїх очах, перший обстріл, перша міна. Далі з кожним наступним подібним випадком випрацьовується «броня»: ти продовжуєш переживати, але тобі легше тримати себе в руках, об'єктивно ставитися до ситуації. Ти не завжди себе переборюєш, але для цього існують випускові редактори, які стежать за дотриманням стандартів та балансу думок. Але повноцінно бути об'єктивним на цій війні я не можу, тому що у нас є противник, який за нами слідкує.

Я розумію, які речі можуть нашкодити національній безпеці, а які – ні. Ми впливаємо на маси, але не повинні нав'язувати окрему конкретну думку. Потрібно просто висвітлювати ці ситуації, але робити це без загрози національній безпеці.
Про патріотизм
Ми маємо зрозуміти, що до того, як почалася АТО, ніколи українські журналісти не стикалися з такими екстремальними умовами, з роботою у військових умовах. Так, є у нас профільні імениті журналісти, як Роман Бачкала, Андрій Цаплієнко, Олександр Моторний, які працювали на війні. Але коли це нашої країни торкнулося, кількох журналістів не вистачило, потрібна була підмога.

Нас ніхто не змушував. Ми стали перед таким вибором, чим би я міг бути корисним цій країні своєю професією. Тому що передусім журналіст — це громадянин України, патріот. Так у моєму розумінні все це має відбуватися. І це така громадянська позиція.
5
Про дотримання слова
26 лютого був місяць, як я кинув курити. Тримаюся, усе нормально. Я взяв максимум відповідальності на себе, і це дуже допомогло мені кинути курити. За своєю натурою я — людина слова, а тут уже на загал виніс своє рішення, і мені совість не дозволила б цього слова не дотриматися.

Ще я зателефонував на роботу і сказав: "Давайте я на ТСН-сайті буду вести блог. Це, можливо, комусь принесе користь". І, дійсно, мені почали писати люди, які б хотіли позбутися нікотинової залежності.
У нас життя одне. Треба брати від нього максимум і не обростати кліше. Зі мною взагалі щось останнім часом сталося (можливо, це війна вплинула так), бо відчуваю, як змінюється світогляд.

Ти кидаєш курити, ти менше вживаєш алкоголю, більше звертаєш увагу на вічні речі та позитивні емоції. Ти починаєш працювати над собою, ти йдеш у тренажерку, працюєш там до сьомого поту. Щось відбувається, ти не стоїш на місці. Ти починаєш цінувати життя.
У нас життя одне.
Треба брати від нього максимум і не обростати кліше.
— Іван Гребенюк
5


Про цинізм

Якщо у вчителя є професійна хвороба, як невроз, то у журналіста — це цинізм. Якщо ви працюєте не перший рік, то розумієте, яка реакція буде на певну подію. Це професійне. Звісно, не потрібно відсторонено ставитися до всього. Але ви починаєте шукати якість нові емоції чи адреналін у нових темах. Увесь час щось знаходите нове, і від цього вам стає цікавіше працювати над цією темою. А цинізм поступово зникає.
6
Про престиж
Журналістика — це престижна робота, яку бачать усі. Складність у тому, що потрібно весь час бути відповідальним. І не тільки перед мікрофоном або камерою, а ще й у буденному житті. Спробуй розв'язати проблеми, спробуй вплинути на ситуацію у країні як громадянин з активною позицією. Ось це для мене — головна річ в журналістиці. Я бачу себе корисним у цій професії.
Звісно, і недоліки є. Зазвичай це ненормований робочий графік, відсутність особистого життя. У нас, у журналістів, де ми перебуваємо, там і наш дім.
У журналістиці є певні незручності, певні переваги та недоліки. Але до цього всього звикаєш. Ти звикаєш до графіку, до ритму. Це наркотик. Тим більше у журналістів дуже багато адреналіну, такого позитивного.
7
Про спонтанні рішення як найкращі
Спонтанні рішення є найкращими. Спонтанність – це професійне, тому що тобі завжди потрібно підлаштовуватися під різні ситуації, спонтанно й креативно мислити. Ти наступаєш так само на граблі цих спонтанних рішень, але водночас все ж таки набагато вигідніше до них дослухатися. Вони ніколи не підводять.

Була у мене спонтанна ідея, коли я працював на СТБ всього-на-всього півтора роки в новинах, отримати дозвіл на проекти. Я не шкодував жодного разу, хоча було набагато важче. Там не було майже ніякого нормального графіку.
Вихідних у мене не було протягом півтора року. На роботі доводилось ночувати півтора тижні, коли сценарні періоди були. Це результат мого спонтанного рішення, і на той момент мені було важко.

Я розумів, що нічого гіршого на світі не може бути. Але коли з того середовища перейшов у інше, я дуже багато позитивних моментів для себе виніс і багато професійних навичок здобув. Скрізь, куди б тебе не привели спонтанні ідеї, потрібно виносити щось позитивне і ні в якому разу не жалкувати.
Скрізь, куди б тебе не привели спонтанні ідеї, потрібно виносити щось позитивне і ні в якому разу не жалкувати.
— Іван Гребенюк
8
Про кайф
Головний кайф, головний наркотик цієї професії — це результат твоєї роботи. Журналістика — це та професія, яка має приносити користь не тільки тобі, а ще й оточуючим. Це соціальна робота, адже ти умієш своїм словом, текстом, відеорядом впливати на розвиток подій у країні. Але знову ж таки без загрози національній безпеці.
Головна суть професії журналіста — бути корисним і не тільки привчати людей до того, що ми за них розв'яжемо проблему, а до того, як вони можуть її розв'язати, щоб бути прикладом для інших. Ось це кайф цієї професії, її цінність.
9
Про бажання побувати у Африці
Подорож у місто Калі у Колумбії дарувала мені найбільші враження. Це інший світ, інший континент, інша природа. Це люди з іншим мисленням, з іншим життям. Ми туди поїхали знімати виступи наших спортсменів на всесвітніх спортивних іграх. Але також знаходили час зняти щось про це місто, про особливості життя. Я взагалі хотів би, якщо чесно, колись у Африку поїхати. Але це трохи пізніше. І там виконувати не журналістську, а соціальну роботу. Це та ж сама допомога нужденним, допомога з водою, допомога будівництвом, допомога з освітою.
Це гуманітарна місія. Якщо буде нагода, готовий покинути журналістську роботу і працювати у Африці на волонтерських засадах.
Австралія для мене — незвіданий світ, і хочеться туди туристом потрапити. Колись в останній момент зірвалася експедиція у Антарктиду на цілий місяць з нашими вченими. Досі жалкую. Але де б я не був, я завжди залишаюся українцем. Якщо я опинився б у іншій країні, знаходив би можливість фінансово допомагати Україні.
Де б я не був, я завжди залишаюся українцем.
— Іван Гребенюк
10
Про життєві захоплення
Люблю спати, але на сон у мене часу найменше. Раз у місяць дозволяю собі хоча б день-два, але повністю вимкнути всі телефони, увімкнути телевізор і провести цей час на дивані. Це не дуже соціально корисно, але це відпочинок для мозку і тіла.

Я люблю екстремальний відпочинок: стрибнути з мосту на канаті, пролетіти над Дніпром на тросі. У мене є мрія — плигнути з парашутом. Я її втілю обов'язково, можливо, навіть цим літом.
Це адреналін, це той самий наркотик, якого не вистачає. На війні я його не шукаю.

Вистачає часу і на книги. Це коли ти їдеш десь у метро, або на зйомки, або у відрядження, наприклад, у Маріуполь — це дев'ять-десять годин дороги. Читаю переважно електронні книги. Мені до вподоби психологічні твори Люко Дашвар, яка пише завжди про людські вади, побутові ситуації. Мені близька тема села, людських стосунків, різних життєвих конфліктів.
11
Про успіх
Чи можу я назвати себе повноцінно успішним? Ні, тому що я за своєю натурою людина, яка має купу планів, яка не задовольнилася цим світом і життям сповна. Моя формула щастя – завжди залишатися собою і ніколи не грати, бути собою без будь-якої фальші. Не цуратися своїх емоцій та помилок.


Не боятися вчитися та видаватися комусь смішним. Завжди залишатися людиною, з усіма вадами, з усіма перевагами, але людиною. Це тоді відчуває з екранів і телеглядач, це тоді відчувають у спілкуванні твої друзі, твої колеги і всі, хто тебе оточує.
Made on
Tilda