У мене реально нематематичний склад розуму. Я не переношу точні науки. Якщо фізику, хімію ще трішки розумію, то алгебра, геометрія для мене — це гірше алергії. У мене було два варіанти — іти на якусь фізичну структуру (олімпійський резерв чи фізичну реабілітацію) або в журналістику. Для журналістики було більше хисту, тому що я в школі твори писав. З викладачем української мови та літератури у нас уже були розмови про те, що можна піти у таку галузь.

Можливо, це нескромно, але маю підвищене відчуття справедливості. Я не переношу, коли є несправедливість. Не буду мовчати про це, буду говорити.

Відповідно, маючи такі характеристики, розумів, що журналістика – це одна з таких професій, яка мені буде подобатись.

Вступав я одразу на два факультети: фізичного виховання та філологічний. Моя мама тоді не хотіла, щоб я ішов на філологію, тому що був великий набір (4,5 людини на місце). А після сільської школи це досить-таки важко. Я на державне тільки планував вступати. Комерційна основа мене не влаштовувала однозначно. Мама дуже переживала за те, що я не вступлю. І так вийшло, що я на філологічний вступив, а на факультет фізичного виховання — ні. Про вибір професії не пожалкував.

Газетної журналістики, відверто кажучи, у Кіровограді немає. Її ніколи не було. Були натяки на газетну журналістику тільки в газеті "Україна-центр", але її там теж уже немає. Ті люди, які могли чомусь навчити і з яких можна було б брати приклад, там уже давно не працюють. Це моє суб'єктивне бачення.

Перед тим, як піти працювати в телевізійну журналістику, працював у газетній редакції. Це було для заробітку грошей, а не для кар'єрного зросту. Тому подав резюме на обласне телебачення. Переговорив з директором та головним продюсером, постажувався, почав працювати.

Перший рік я працював тільки на обласному, а потім, починаючи з другого, уже почав підробляти на різних центральних каналах. Де були знайомства, там і підробляв.

Був офіційним представником телеканалу "Банківське телебачення". Ми з ними працювали майже рік.

Не бачу сенсу переїжджати до столиці. Є кілька аспектів. Перший — це заробітна плата. Тобі треба знімати житло, треба витрачати купу часу на проїзд, на проживання, харчування. Мені треба утримувати свою родину. На це великі фінанси треба. У Кіровограді з цим простіше. Я працював у Києві неодноразово. Не скажу, що особливий кайф отримав. Так, у тебе є суперова техніка, ти не маєш ніяких проблем з транспортом під час роботи. Є купа таких моментів, які спрямовані на те, щоб ти працював якісно. Темп Києва складається з того, що журналісти там починають працювати пізно і закінчують теж пізно. Відповідно, часу на родину не залишається. Такий темп витримати важко.

Комплексів перед камерою у мене ніколи не було. Я не сприймаю це як зачароване руно. Я не сприймаю це взагалі ніяк.

Багатьом своїм знайомим кажу: "Я не дивлюся телевізор". Працюючи на телебаченні, ніколи не дивлюсь телевізор, ніколи не дивлюсь теленовини, тому що не вважаю це предметом якісного забезпечення інформацією. Так, я роблю цей продукт, але я роблю його для споживача, для лінивого споживача, який хоче звечора сісти, покласти свою дупу на диван і подивитися, що взагалі у світі робиться. Це для такого споживача я працюю, я себе вважаю не таким.

Якщо навіть є телематеріал якісний, його перегляну в інтернеті. Але зроблю це з тією метою, що сам хочу його переглянути, а не тому, що мені його показали.

Постійно виникають конфліктні ситуації з тими людьми, з якими ти працюєш, у яких береш інтерв'ю, у яких знімаєш матеріали. Проблема у тому, що скільки б ти не працював, як би ти не знімав матеріал, завжди будуть люди, які залишаться незадоволеними тобою, твоєю роботою і твоїм результатом. От, якщо обидві сторони конфлікту не задоволені тобою, значить, ти зробив усе якісно.

Не може бути ідеального журналіста. Насамперед він має бути людиною. Він має бути чесним і професійним. До того ж професіоналізм має рости.
Ніколи не треба думати, що я — класний професійний журналіст, що буду когось навчати, і мені немає чому вчитися.

От якщо людина дійшла до такої думки, їй треба йти з цієї професії і більше туди не повертатися. Наша професія полягає у тому, що ти постійно чомусь вчишся. Вчишся психології, етиці, юридичним моментам. Я, наприклад, завдяки Олексію Цокалову багато дізнався про агросферу.

Будь-який телеканал маніпулює свідомістю. Будь-яка інформація, яка подається через телебачення, є суб'єктивною. Журналіст знімає не тільки те, що він побачив, а те, що захотів зняти.

Навіть, якщо людина є високоморальною, вона ніколи не зробить кроку, який буде перешкоджати її внутрішнім цінностям. Якщо ти про щось промовчав — ти зманіпулював.

Ідея зняти фільм про Віктора Чміленка у мене не виникла, а визріла. Я просто знаю родину Чміленків давно. Я знайомий з його доньками. Я двічі за життя зустрічався з самим Віктором, ще коли він був живий. І, відповідно, у мене визріло таке бажання, тому що ніхто цього не робив ні про жодного героя Небесної Сотні. Мені захотілося показати, за що люди стояли на майдані. Виникло бажання зробити масштабний продукт, який би зміг це донести.

У нас не було спонсорів. Технічну частину було покладено на мене, а витрати на транспортні поїздки – на Олексія Цокалова. Моя дружина також брала участь у створенні фільму. Вона останні дні, коли у мене уже просто фізично не вистачало сил його переглядати результати монтажу, робила це самостійно.

Через два-три дні після презентації мені написали з Нью-Йорка. Запитували, чи є можливість показувати цей фільм у Америці. Тож буде адаптований переклад англійською. Його зголосилася зробити професорка із Канади.

Ми будемо знімати у цьому році ще три 3 короткометражки. Це я точно знаю, у нас уже є домовленість. І я вже, мабуть, більше року знімаю третій полк спецпризначення. На сході знімав їх двічі, у Краматорську, Красноармійську, тут знімав. Але що з ним робити, я ще не придумав. Не знаю, чи взагалі щось з цього буде.

Я не люблю робити безглузді речі. Фільм про Чміленка – це те, що було необхідно і на часі. Це та річ, якої стовідсотково потребувало суспільство.

Книги не читаю. Це довго, якщо чесно. Мені алфавіту вистачає у моїй роботі. Фільми переглядаю. З дружиною увечері можу щось подивитися, і то не завжди.

Більше я поважаю активний відпочинок. Люблю їздити на природу. Так, щоб вимкнути інтернет, і щоб тебе ніхто не чіпав.

У мене немає ніяких мрій. Є певні цілі, до яких я прагну. Це діти мріють про якісь нездійсненні речі. Мрія — це щось таке примарне.

А я прагну реальних речей. Мрію, щоб Україна стала провідною країною у світі. Але це все ж таки прагматично, тому що ми можемо цього досягти.

Не можу назвати себе успішним. Критерії успішності у кожного різні. Для мене — це коли ти пишеш мемуари. Тоді ти можеш зробити зріз і провести певну паралель. Можна сказати, що у чомусь я був успішний, а у чомусь — ні. Нам вдалося створити фільм про Віктора Чміленка, і це був успішний момент.

Наскільки успішна моя професійна діяльність у журналістиці, мені важко сказати. Роботу на центральних каналах я не вважаю великим досягненням. Якщо нам вдасться вивести журналістику із бізнес-сфери, щоб вона стала дійсно незалежною, це буде успішним кроком. Для мене успішність — це результат роботи.