19 квітня в районі Малої Виски мала місце досить неприємна і неочікувана для мене подія. Працюючи в полі, 46-річний чоловік випадково наштовхнувся на снаряд часів Другої світової. Він вирішив відійти від нього про всяк випадок але не встиг… Боєприпас здетонував і сила вибуху спрямувала осколки в легені, печінку і ліву ногу постраждалого.Згодом мені подзвонила сестра і повідомила, що батько знаходиться в відділенні реанімації нашої обласної лікарні в тяжкому стані…Наступного дня я дізнався, що батьку потрібно переливання крові і саме з цього моменту почались деякі проблеми з лікарями. Мені повідомили, що потрібна друга позитивна група крові у «великій» кількості. Я знайшов близько 30-ти добровольців і вирушив до лікарні. Коли я прибув на місце і почав розпитувати у сестри більш детально про те, яку кров потрібно і скільки, то був приголомшений, почувши, що вони щось наплутали і потрібна не друга позитивна, а друга негативна група…На щастя лікарі повідомили, що крім цієї групи підійде також будь-яка (для вироблення білка) і я зміг видихнути спокійно. Далі була жінка похилого віку, яка робила аналіз крові перед переливанням. Вона мені чомусь нагадала тих бабусь із анекдотів, що сидять на лавках і називають всіх «повіями». І от, коли черга дійшла до мене, вона, штрикнувши мене в палець і подивившись своїм «орлиним» оком в мікроскоп, твердо заявила, що в мене четверта група (найрідкісніша!) крові. Я відповів, що це неможливо, бо в батька друга, а в мами взагалі перша. Відповідь була блискавичною, неначе відточена роками: «Юначе, я вже багато років тут працюю і мені краще знати». Мені навіть спочатку стало соромно, але потім я дізнався, що в мене друга позитивна і сором кудись зник.Незважаючи на всі ці маленькі прикрості, ми все ж здали достатньо крові і невдовзі батька перевели із реанімації в інше відділення. Він почав одужувати і 9-го травня навіть жартував під час мого візиту. Але невдовзі з’явилась нова проблема – батько не міг поворушити стопою… І тут наші «ескулапи» знов мене здивували. Декілька днів вони не могли поставити тому, що були травневі свята, а потім ще два дні їм знадобилось, щоб зробити висновок, що в батька пробитий нерв на нозі.Лікарі призначили процедури тривалістю в 20 сеансів, після яких батько мав би нормально ходити… Але диво-процедури закінчились, а батько й досі не може нормально ходити, ще й в купі до цього в нього дуже сильно болить стопа від акупунктури. Він неодноразово скаржився на болі і печію в стопі під час процедур, сестри казали, що будуть вколювати голки іншим методом і болі зникнуть, але, як ви мабуть здогадались, нічого не зникло.А потім, коли «успішно» завершився комплекс процедур, лікар заявив, що все добре і можна виписуватись. З цим «оптимістичним» прогнозом він направив батька до іншої лікарні, щоб там йому назначили ще один комплекс процедур. А для чого був попередній комплекс: для профілактики чи для зайвої копієчки я так і не дізнався, бо лікар досить вправно ухилявся від відповідей навіть на прості запитання.Я розумію, що покращення так швидко не настане і потрібен час, але ж навіщо так недбало і байдуже ставитись до своїх пацієнтів? І якщо таке ставлення має місце в нашому невеликому місті, то я навіть думати не хочу, скільки таких випадків існує в Україні в цілому. В новинах можна досить часто побачити жертв недбальства лікарів і це є досить актуальною проблемою, яка потребує, на мій погляд, постійного моніторингу і контролю з боку нашої доблесної влади. Чому цього не робиться в Україні в цілому, і в нашому місті зокрема, я відповісти не можу. Можливо, відповідь міг би дати наш гарант, який мав честь приїхати до танцювальної столиці на відкриття перинатального центру або хоча б наш «прімьєр мєністр», але вони більше зайняті промовами про інновації і модернізації. Можна було б також запитати наших кіровоградських служителів державі, але вони, на жаль, більш заглиблені в те, щоб відміняти старі, нецікаві маршрутки і запускати нові з небаченими до цього номерами і маршрутами.Андрій Вергуленко
