27 жовтня 1882 року у Єлисаветграді відкрито еру першого українського професійного театру виставою «Наталка-Полтавка» за відомою п’єсою Івана Котляревського. Цей факт занесено до календаря ЮНЕСКО. Для українського народу цей театр має таке ж значення, як і Королівський шекспірівський театр у Стратфорді-на-Евоні для англійців, знаменитий оперний театр «Ла Скала» у Мілані для італійців або всесвітньо відома «Гранд-Опера» у Парижі для французів. Варто наголосити, що упродовж років існування усі вони пережили численні ремонти та реконструкції, але щоразу реставратори намагалися зберегти їхні приміщення у тому вигляді, у якому були побудовані за часів Шекспіра чи герцога Фердинанда. Театр імені М. Кропивницького також має свою багату історію. На його сцені виступали, окрім Марка Кропивницького, Микола Садовський, Марія Заньковецька, Марія Садовська-Барілотті, американський трагік Айра Олдрідж, італійський актор Оттоне Франкарді, а пізніше й відомий український співак Іван Паторжинський… Тут долучився до сцени й великий актор та режисер Гнат Юра. Свого часу, навчаючись у Єлисаветграді, театр цей відвідував перший прем’єр-міністр незалежної України (1918 ) Володимир Винниченко. Але чи можете ви уявити, що з примх керівників обласної влади, шекспірівський театр або «Гранд-Опера» могли бути перетворені, скажімо, на конференц-залу, актовий зал або клуб? Таке навіть уявити собі важко... Але саме ця трагічна доля й спіткала театр імені М. Кропивницького.Як це сталося? Історична споруда театру ім. М. Л. Кропивницького була збудована у 1867 році інженером-полковником Георгієм Трамбицьким. До речі, приміщення театру та глядацька зала були побудовані у стилі, дуже схожому на стиль «Ла Скали» та «Гранд-Опери», тільки менші розмірами. У театральному фойє були встановлені колони у римському стилі, зал прикрашали бельетажі, ложі та бенуари з позолотою, а ще розкішно оздоблена люстра, яку я й досі забути не можу. У стінах під штукатуркою були встановлені числені резонатори звуку у вигляді «глечиків». Під оркестровою ямою також встановлені резонатори, але зроблені зі скла у вигляді великих майже гекталітрових банок. Уся ця система забезпечувала таку якість акустики, що мікрофони були не потрібні. Перебуваючи у останньому ряду зали, можна було прекрасно чути розмову, навіть якщо актор говорив щось пошепки.Та ось у жовтні 1973 року місцева комуністична влада прийняла рішення «про капітальний ремонт» театру, у результаті якого усі ложі, бенуари та балкон з позолотою були зламані, глечики-резонатори замазані будівельним розчином. А скляні резонатори та інші акустичні пристрої вийняті та вивезені на шести вантажних автомобілях. Виконавці робіт не дуже турбувалися про вишуканість інтер’єру та дизайн. Стіни зали просто заштукатурили й закрили дешевими лакованими дерев’яними панелями. Парадні вхідні двері замінили на металево-скляні, які встановлювалися на той час у універмагах, лікарнях та фабричних їдальнях. Таким чином «капітальний ремонт а-ля-СРСР» було закінчено, а історичний вигляд театру спаплюжено й у кінцевому рахунку втрачено. Театр став звичайним сільським клубом, яких багато.Вражає те, що офіційний документ (постанова) про капітальний ремонт театру, який мав обласне підпорядкування, прийняли на міському рівні, та ще й нібито з ініціативи дирекції самого театру «у зв’язку з аварійним станом». Дивує також, що унікальні коштовні акустичні пристрої були знищені, будівельні матеріали використовували прості та дешеві, хоча будь-який капітальний ремонт, тим паче такого приміщення, як театр, потребує серйозних витрат та зусиль.Мій батько – Іван Казнадій, заслужений діяч мистецтв України, обіймав тоді посаду головного режисера театру ім. М.Кропивницького. Він був справжнім його патріотом. Маючи неабиякий талант театрального режисера та будучи особисто знайомим з видатними українськими акторами, театральними діячами та письменниками, він виступив рішуче проти рішення комуністичного керівництва, за що й поплатився. Цього ж року його звільнили з посади режисера театру. Тож йому, талановитому режисеру, довелось працювати у різних невеличких клубах до самої пенсії.Хто саме виступив з ініціативою та врешті прийняв це руйнівне рішення? Документально визначити важко, бо конкретних документів щодо цієї «реконструкції» комуністична влада не залишила. Є тільки постанова Кіровоградського міськвиконкому: «Дозволити дирекції обласного музично-драматичного театру ім. М.Л. Кропивницького провести капітальний ремонт приміщення». Хто саме просив про цей «дозвіл», не зрозуміло. Але я добре пам’ятаю п’ять прізвищ, котрі мій батько майже щоденно повторював після його звільнення (наша родина тоді перебувала у матеріальній скруті, бо фінансової допомоги безробітним у Радянському Союзі не існувало). Це була кіровоградська комуністична верхівка: Михайло Кобильчак, перший секретар Кіровоградського обкому КПРС; Іван Олефіренко, завідуючий відділом пропаганди і агітації Кіровоградського обкому КПРС; Анатолій Погребняк, секретар з ідеології Кіровоградського обкому КПРС; Федір Цигульський, начальник управління культури Кіровоградського облвиконкому; Євгенія Чабаненко, заступниця голови Кіровоградського облвиконкому.Виконання цього рішення доручили Євгенії Чабаненко (або бабі Жені, як її ласкаво називали кіровоградські комуністичні функціонери), котра разом зі згаданими комуністами старанно виконала це завдання, до того ж виявила активність у цькуванні батька й звільненні його з роботи. Важливо те, що усі вищеназвані пани (пробачте, «товаріщі») українці, а троє з цього комуністичного квінтету – Кобильчак, Олефіренко та Чабаненко – навіть народилися у Кіровоградській області. Вони не могли не знати про історичну цінність театрального приміщення...Що ж спонукало їх до втілення такого варварського рішення? Батько казав, що партійним керівникам не вистачало місць у залі для проведення конференцій і ніби тому й було прийняте рішення розширити залу, аби мати, скажімо, 150-200 додаткових місць. Але я вважаю, що не це було головною причиною тієї руйнівної «реконструкції», внаслідок якої спаплюжено українську театральну святиню…Не знаю, чи багато партійних конференцій фактично відбулося у новому реконструйованому приміщенні і чи вирішило це проблему місць для їхніх делегатів, але буквально через п’ять років після зруйнування (вибачте, не можу знайти більш підходящого слова) театру ім. М. Кропивницького, у Кіровограді розпочалося проектування, а згодом і будівництво ще одного нового та більшого за розміром театрального приміщення. Збудувавши стіни та фактично наблизившись до стадії оздоблювальних робіт, будівельники залишили недобудований театр, який потім понад 20 років стояв як пам’ятник комуністичній безгосподарності та нехлюйському ставленню до своєї культури. Театром те приміщення так і не стало. За часів незалежності його перетворили на супермаркет.То чого ж бракувало кіровоградським комуністам у 1974 році: грошей, логіки чи розуму? Скоріше за все комуністам не вистачало логіки та розуму, з цим у них завжди були проблеми. А ще – любові та поваги до своєї української культури, через що постраждав уславлений український Театр корифеїв, а також мій батько, який виступив на захист цієї культурної, історичної, мистецької святині. Тож не можу погодитися, що розширення зали було основною причиною того рішення. Є усі підстави стверджувати, що та «реконструкція» була звичайною корупційною схемою. За словами батька, навіть до реконструкції існували випадки, коли деякі члени кіровоградського обласного керівництва пропонували йому нелегально у приватний спосіб продавати квитки на перші 5-6 рядів партеру (найдорожчі місця), а кошти розділити. Батько від цього відмовився. Тоді напевно товариші-комуністи вирішили «поставити театр на гроші» іншим чином.Минули роки. У 1991 році Україна проголосила незалежність. 1996 року Івана Казнадія відновили на посаді головного режисера театру. Саме тоді місцеве керівництво прийняло рішення про повернення музично-драматичному театру його історичного вигляду. Реставрація тривала протягом 15 років. І нарешті, 2012 року, історичний вигляд зали та фасаду повністю відновили, а от загальний історичний вигляд будівлі змінили, хоча сучасний, на мій погляд, імпозантніший. Хотів би кілька слів сказати й про репертуар. Після руйнування театру у 1974 році і звільнення Івана Казнадія тут працювала низка режисерів, котрі намагались перетворити традиційний український репертуар театру на суто «європейський», забувши водночас, що перший професійний театр у будь-якій європейській країні насамперед є своєрідним оберегом тих традицій, що склалися упродовж усього його існування. Кілька років тому у театрі працював талановитий головний режисер М. Ілляшенко, який, як і Іван Казнадій, підтримував традицію поєднання історичного репертуару (п’єси Кропивницького, Старицького тощо) з сучасними п’єсами та мюзиклами. Але й він став неугодним керівництву і його виштовхали з посади. Влада ніяких пояснень з цього приводу не дала, рішення було прийнято, не питаючи думку акторів.Аби провести аналогію, зазначу, що достатньо зайти на веб-сайт Королівського шекспірівського театру, аби переконатися, як сучасні спектаклі та опери (навіть російський «Борис Годунов») співіснують з повним списком класичних п’єс В. Шекспіра. Бо саме на шекспірівському репертуарі тримається, і, до речі, розвивається, англійська театральна культура.Які ж причини лихої долі першого професійного українського театру, заснованого драматургом, актором, режисером М.Л. Кропивницьким? А причини, мені здається, дуже прості. З розпадом СРСР велика радянська імперія розпалась тільки географічно. Але комунізм, як система методів державного та економічного керівництва та загальний дух суспільства, вижив. Він просто пройшов самомутацію у республіках колишнього СРСР й сховався під виглядом так званої ринкової економіки та демократії, яких у європейському розумінні ні ринковою, ні демократичною не назвеш.Приміром, після розгрому нацистської Німеччини англо-американськими союзниками та радянськими військами у країні було проведено повну денацифікацію. Тобто уся фашистська символіка на вулицях та в установах була повністю знищена. Більшість нацистів отримали довгі строки ув’язнення, а деяких страчено. Економічна система Західної Німеччини почала перебудовуватися на справді ринковий лад, як, й власне, уся система державного управління та економічного законодавства. Тому нова, вільна Західна Німеччина досягла неабияких успіхів у економіці, культурі та рівні життя своїх громадян.З розпадом же СРСР радянська тоталітарна система тільки змінила назви та термінологію на буцімто ринкову. Але суттєвих змін так і не сталося. Пам'ятники комуністичним вождям, героям-червоноармійцям громадянської війни та керівникам КДБ та їхні імена ще й досі рясно «прикрашають» вулиці міст колишнього СРСР, зокрема Україну. Нащадки колишніх керівників комуністичної партії та КДБ, котрі за скоєні ними злочини проти народу заслуговували на тривале ув’язнення або смертні вироки, пересіли в крісла президентів та власників фірм, консорціумів, корпоративних президентів та менеджерів, розмірковуючи про принципи демократії, які вони усіма силами намагаються стримувати. На завершення хотів би зазначити, що причин для оптимізму, відверто кажучи, мало. Але я вірю, що певна частина українців стала активнішою, бо відчула, як можна жити краще. Сподіваюсь, що й до абсолютної більшості українців ще прийде розуміння того, що без реформування політичної та економічної системи України, повного усунення комуністичної символіки, історичної брехні, псевдо-ринкової системи, прокомуністичного керівництва та безумовно без орієнтації України на західний досвід успішну високорозвинену державу, котра з пошаною та турботою піклуватиметься та сприятиме розвитку сильної національної культури, не збудуєш.Хочеться сподіватися, що з роками й театр М.Л.Кропивницького займе своє місце в українській мрії. Адже хтось з великих, здається Гете, сказав якось: «Якщо ви хочете створити націю, створіть її театр...»Матеріал опубліковано у канадській пресі.
