- Коли у вас з’явився інтерес до музики?
Наталя Шевченко: - Я займаюся музикою з дитинства. Найперші мої
спогади, пов’язані із музикою, залишилися на касеті, де я у віці 4-5 рочків
співаю пісеньку "Я лисичка, я сестричка". Потім я навчалася у школі, почала
проявляти більше інтересу до співу, тому займалася з викладачем. В Олександрії
я вчилася у центрі дитячої та юнацької творчості. Музичну школу я не
відвідувала, тому сказати, що в мене є музична освіта, я не можу. Однак я не
самоучка. Я вважаю, що в мене були хороші вчителі, які дали найбільше в
музичному плані на той момент. Я витупала на різних шкільних концертах, на День
міста і так далі.
- Яка манера співу у вас ?
Наталя Шевченко: - Я починала займатися академічним співом. В принципі ця манера в мене і залишилася зараз, просто в залежності від репертуару, на неї накладається десь манера до народної, десь до сучасної естради, але основа академічна.
- Чому не обрали професію, пов’язану з музикою?
Наталя Шевченко: - На той період мені дуже подобалася саме академічна
манера. Ми розучували з моїм викладачем оперні арії. В принципі на той час я
хотіла б далі навчатися цьому і для себе обрати професію співачки. Чого не
вийшло так? По-перше, мабуть, я була не достатньо наполегливою для цього сама.
Також стояло фінансове питання. Щоб навчатися у музичній академії оперному
співу академічної манери у Києві треба було мати достатньо коштів на навчання.
На безкоштовну основу набиралася дуже маленька кількість абітурієнтів. У свою
чергу я розуміла, що не маю достатньої підготовки, порівняно з київськими
випускниками. Просто в принципі я навчалася добре, школу закінчила із "золотою"
медаллю і ми розраховували на те, що у нас не буде потреби вчити мене за гроші.
- Як потрапили до Кропивницького та до якого ВИШу поступили?
Наталя Шевченко: - Як я потрапила у Кропивницький я взагалі не знаю.
Це було просто випадково. Треба було їхати подавати документи, тож ми подумали,
що Кропивницький поруч від Олександрії. Ми обирали саме філологічний факультет,
тому туди я і потрапила (педагогічний університет – ред.). У мене спеціалізація
- українська та англійська мови. Англійську я вивчала додатково ще коли в школі
навчалася. Мені подобалося, це було цікаво, також був класний викладач. Тому тут
було зрозуміло, що це та сфера, яка мені треба.
- Чи замислювалися стати вчителем вокалу?
Наталя Шевченко: - Розкажу про один випадок.Навчаючись у педагогічному університеті, були концерти на
факультеті, в університеті до Дня студента, різні заходи. На першому курсі ще
випадково зрозуміли, що Наташа співає, Наташа виступила на одному такому
концерті і потім виступала всі п’ять років. Коли я познайомилася з викладачами
мистецького факультету музичного відділення, якось мене запитали "А чому ти не
пішла до нас на музичне відділення?". А я чомусь взагалі ніколи не розглядала
варіант бути вчителем музики. Якщо бути співачкою ще думала, то викладачем –
зовсім ні.
- Який був перший досвід роботи та що привабило в професії держслужбовця, де наразі працюєте?
Наталя Шевченко: - Моя перша робота була в школі, коли я навчалася на 5-му курсі університету. Я перейшла на індивідуальний план і працювала тоді рік. Але я не викладала за спеціальністю, я була культорганізатором і вела у діток театральний гурток при школі. Після цього три роки пропрацювала у приватній школі англійської мови, викладаючи дорослим діткам. Після трьох років відчула емоційне вигорання, адже у мене було досить велике навантаження. Тож потім я шукала щось спокійне. Абсолютно випадково потрапила на роботу в Держпродспоживслужбу. Перший час я навіть не розуміла, де я знаходжуся, що відбувається. Тобто це була абсолютно нова для мене сфера. Я вчила закони, чим займається служба, які повноваження. З досвідом, звичайно, це приходить, зараз орієнтуюся у всьому. На той момент це було нове, але мені було цікаво. Я як і хотіла відчула спокій після тих перегонів. В принципі за той період, як працювала викладачем, у мене не лишалося часу для творчості, власного хобі і тому подібне. Тут в мене є вільний час, вихідні, які я можу собі розпланувати.
- Як давно почали присвячувати час музиці та що встигли зробити?
Наталя Шевченко: - Музика в принципі якось в мене була завжди – у
школі, в університеті, коли запрошували, то я не відмовлялася. У той же час хотілося
ще чогось, не вистачало репетицій, хотілося цим займатися. На жаль, не було
часу, але потім він з’явився, коли я прийшла сюди працювати. Початок можна
датувати на листопад 2018 року. Це була
поїздка в Івано-Франківськ з колишнім викладачем з кафедри української літератури
Сашею Ратушняком. Це була дуже спонтанна поїздка. Він мені запропонував, сказавши,
що є культурна програма, все організовано і треба їхати. Буквально за один
вечір я вирішую та беру квиток в "Укрзалізниці". Там була дуже авантюрна поїздка,
адже я не знала, куди я їду, хто мене зустріне з вокзалу. Я вийшла за одну
станцію до Івано-Франківська у якомусь селі. Там пусто, нікого немає, лише
стоїть якась машина - мене зустрічає. У тій поїздці ми відвідували культурні
місця Івано-Франківщини, зокрема, театр, філармонію. Пізніше, коли ми зайшли у
книжковий, помітили книгу Івана Гурака "Журавлі відлетіли" і почали розглядати.
Під час цього розговорилися із Сашею щодо того, який Квітка Цісик зробила
внесок в українську музичну культуру та треба б зробити у нас у Кропивницькому
захід, аби люди почули її пісні. Саша сказав, що немає, кому її співати. Я у
свою чергу нагадала йому про себе, і з цього зародилася ідея організувати
музичний вечір до Дня народження Квітки Цісик. Повернувшись до Кропивницького,
Саша познайомив мене з акомпаніатором Олею Терещенко. Вона професійна
піаністка, працює у музичному коледжі. З того часу і до сьогоднішнього дня ми
співпрацюємо.
- Ви також виступали у тріо. Розкажіть про його створення, репертуар і подальшу долю.
Тріо з’явилося
абсолютно випадково. Ми відвідували заняття сучасних танців для дорослих
бачата. Там влаштовували самі для себе танцювальну вечірку. Одна із дівчат
запропонувала заспівати утрьох, мовив, що такий подарунок ми зробимо для всіх,
з ким займаємося. Щодо репертуару, то ми обирали більш сучасну та запальну
музику, яка не лише піднімала настрій, а й змушувала вставати і співати разом
із нами. Крім того, ми робили акцент не лише на співі, але й займалися
хореографією, створювали міні-постановки до кожного номеру, щоб було цікаво
дивитися. У принципі єдиний великий захід був у ресторані "Paradiz". На жаль, у подальшому до чогось більшого це не
дійшло. Можливо, ми не виросли ще, адже кожна була у своїх думках. Адже якщо ти
в колективі, треба розуміти, що в тебе на першому місці мають бути не твої
амбіції, а інтереси колективу. Зараз ми втрьох вже не співаємо, кожна пішла
своїм шляхом. Це був дуже хороший досвід, правда не дуже довго протрималися.
- Який репертуар ви обрали разом із Ольгою Терещенко?
Ми зійшлися з
Олею на музиці, яку можна описати одним словом – інтелігентна, наприклад,
Івасюк, Скорик, Поклад. Ми хочемо нести у маси таку музику. Водночас розумію,
що зараз, порівняно із тим різноманіттям, яке пропонує музичний ринок, вона не
дуже популярна. Тим не менше нехай прихильників такої музики не багато, але ми
своїх слухачів намагаємося знаходити. Загалом, я вважаю, що сама по собі я
більш лірична. Українська естрада 60-70-х - ось це моє. Мені іноді здається, що
я мала народитися і жити десь у той час. Це абсолютне моє амплуа.
- Які у вас відносити з акомпаніатором?
Ми дуже швидко
знайшли спільну мову у музиці. Не знаю, як Саша Ратушняк представляв мене Олі,
але, мабуть, так: "У нас є дівчинка, моя колишня студентка з філфаку, вона щось
співає". Один раз вона запросила на репетицію свою колегу – викладачку вокалу з
музичної школи. Каже: "Може вона щось підкаже, послухає зі сторони". Гадаю,
можливо, Оля хотіла перевірити, наскільки добре я співаю. Ми вже два роки
співпрацюємо, тож стосунки у нас хороші та дружні.
- Розкажіть про свій перший виступ разом із Олею.
Це був музичний
вечір, присвячений Дню народженню Квітки Цісик, який ми проводили у музеї
мистецтв. Мені важко сказати, як це було по емоціям, тому що у мене спокійне
ставлення до виступів. Звичайно, я трохи переймалася, але ж я цього хочу і сама
запропонувала. Ми здивувалися, що прийшло дуже багато людей. Було приємно, коли
я побачила, що люди з коридора заглядають, щоб побачити як я співаю. На цей
виступ приїхали мої бабуся з мамою з Олександрії. Вони мене не попередили,
вирішили зробити мені сюрприз. Атмосфера була класна, але з часом думаєш, що
можна було зробити трохи інакше і було б краще.
- Як реагують рідні на музику у вашому житті?
У нас у сім’ї
ніколи не було акценту на тому, що я співаю. Не можу сказати, що рідні
приходили на всі виступи і концерти. Я не комплексувала і не сумувала з цього
приводу, адже для мене це було, як буденна справа. Ніхто не був здивований, що
я продовжувала виступати в університеті та після нього. Вони мене підтримують,
але це не доходить до рівня фанатизму. Я дуже самоіронічна і самокритична. Я
себе не вважаю професіоналом і сприймаю це на любительському рівні. Щоб
сказати, що я професійна вокалістка треба дуже багато працювати і навчатися.
- Чи хотілося б вам займатися професійно?
Інколи думаєш - так. З іншого боку знову вмикаємо "комплекс відмінниці", тобто якщо щось робити, то лише стовідсотково. Коли обираєш собі професію співачки, хочеш бути успішною, то ти вкладаєшся в це повністю. Це означає відмовлятися від чого іншого. Я зараз знаходжуся у комфортному для себе стані, у мене немає необхідності від чогось відмовлятися. У мене є робота, заняття музики, які приносять мені задоволення, та час на сім’ю, чоловіка, друзів, домашніх тварин.
- Чи були інші гурти, з якими хоч раз виступали?
У музичному
коледжі під керівництвом Володимира Чернишенка був джаз бенд, з яким ми разом із
Олею декілька разів виступали. Пам’ятаю, ми їздили у музичну школу в один із
районів Кіровоградщини. Там були дітки - учні цієї школи. Для них то вважайте,
що ми зі столиці приїхали. Вони сиділи захоплені, їм все настільки сподобалося.
З тих пір у мене є маленька мрія зібрати
барабанщика, гітариста, саксофоніста. Це було б дуже круто. Але ж знову ж таки
питання у тому, на якій платформі і кому це презентувати, адже зараз у нас
більш популярна сучасна музика.
- Чи плануєте поєднати співочу кар’єру з благодійністю?
Я завжди тільки
за. Ми з Олею витрачаємо свій час, вкладаємо сили, ніби логічно, що нам
хотілося б мати фінансову винагороду, але інколи ми навіть самі в це фінансово
вкладаємо. Тобто у нас це робиться абсолютно не для якогось заробітку. Скоріше
для душі. Якщо буде якась пропозиція, пов’язана із благодійністю, то ми точно
не відмовимося. Сама я не думала про те, як це оформити, де це можна провести і
що це має бути за захід. Минулого Різдва, яке було ще до карантину, у ТЦ «Depot» Вікторія Семененко робила захід, під час якого
збирали гроші на лікування тяжкохворих дітей. Ми тоді з дівчинкою з тріо Ірою
та її братом і батьком, які музиканти, зібралися. Разом там співали колядки та
щедрівки. Було дуже класно.
- Чи хотіли б співати на різних заходах, зокрема, весіллях, іменинах та річницях?
Я розумію, що не
для кожного сімейного свята або ж корпоративу буде підходити наш формат та
репертуар. Однак, якщо надходять подібні пропозиції, то ми обговорюємо всі
моменти. Підходити до виконання з позиції співу під фонограму хітів умовної
Лободи – це не для мене.