Андрій Гардашніков: онколог-мультиінструменталіст (або як був зруйнований мій стереотип про лікарів)
Стереотипи – така заразна, у глобальному сенсі, штука, що не знаходитись під їх впливом – ну просто неможливо! Помічаєш це, зокрема, коли зустрічаєш людей, які не сходяться з НАШИМ баченням ЇХ образу.От розкажу про знайомство з однією людиною. Заходжу на днях до кабінету керівника. Сидить такий собі молодий чоловік з гітарою і сповненими запалу очима: посміхається. Одразу підкупає непідробна відкритість, демократичність поглядів і беззаперечна легкість у спілкуванні. За проханням, Андрій бере гітару: пісня звучить авторська. Так, по-справжньому, з емоціями і аплодисментами з сусіднього кабінету: «Нічо собі, - думаю я і демонструю це всіма м’язами обличчя, - цікава людина. Мабуть артист чи музикант…».
«Лікар-онколог я!»
Треба було бачити тоді мої очі!.. А я думала вони всі такі… Сумні, серйозні й невеселі… Андрій Гардашніков, лікар-хіміотерапевтичного відділення Кіровоградського обласного онкодиспансеру, з радістю погодився на інтерв’ю. Бо як я могла не познайомити вас із людиною, яка руйнує стереотипи…
Кор.: Розкажи про себе. Як обирав професію, де освоював. У чому суть твоєї теперішньої діяльності?Андрій: Знаєш, в мене куди не плюнь в генеалогічне дерево - всюди натрапиш або на лікаря, або на того, хто на лікаря вчить. Тому я ще в дитячому садочку всім відповідав, що буду лікарем, в тому ж віці вчився робити уколи плюшевим іграшкам. Десь років в дев’ять робив уколи мамі. Один раз зігнув голку, чим викликав і переляк, і гнів батька... Потім якось розчарувався, подумував зв'язати своє життя або з юриспруденцією, або з комп'ютерами. Але мене переконали в необхідності отримати вищу медичну освіту. Взяли на хитрість. :) Мовляв, отримаєш диплом лікаря - а тоді вже поступай, куди хочеш, займайся чим хочеш... Я не скажу, що мені була огидною освіта в мед. університеті, я дуже багато отримав від цього задоволення (і інші емоції, звісно, також були), але пішов таки в цей виш саме тому, що мене переконали. А вже потім, пропрацювавши лікарем декілька років, - зрозумів, що все ж таки, це - покликання.
Я займаюсь
медикаментозним лікуванням раку та інших пухлин. У нас це традиційно називають
хіміотерапією.
Кор.: Багато людей (всі!) бояться лікарів. Таких, як ти - тим більше. Андрій: Таких, як я? (сміється) Дякую за комплімент!
Кор.: Ну ти ж розумієш, про що я :) Чим зумовлений цей стереотип і як його розбити?Андрій: Ну, якщо серйозно, то онкологію бояться, але бояться неправильно. Зазвичай, я кажу, що не ТОГО бояться! Бо якщо цей страх призводить до того, що людина терпить до останнього та звертається тоді, коли не можна допомогти, то хто мені скаже, яка користь від такого страху? Страх - це природне почуття, але воно має нас захищати. А у нас інколи буває навпаки.
Кор.: Але ж багато хто думає, що онкологічні хвороби – невиліковні.Андрій: Я не буду казати, що рак - це просте захворювання. Так, від раку навіть в наш час можна померти. Але померти можна і від грипу. І невиліковних хвороб дуже багато, і більшість з них нічим не кращі за рак. Але на сьогоднішній день, є шанси цю хворобу перемогти. Шанси тим більші, чим раніше нам вдалося спіймати цю мерзоту!
Кор.: Людей лякає сама хвороба чи методи її лікування?Андрій: На моє глибоке переконання, найбільше лякає невідомість. Тому закликаю всіх - приходьте, якщо є якісь підозри, до свого лікаря, до нас… Познайомтеся з лікарем, дізнайтеся все про хворобу, дізнайтеся, які існують методи лікування… І ніхто вас не може примусити лікуватися! Давайте налаштовувати свій страх так, щоб він нам допомагав, а не заважав!
Кор.: Важко повірити, що людина твоєї професії любить свою роботу. Адже ти щораз бачиш важко хворих людей. Що тебе у ній все ж таки захоплює? Це був твій свідомий вибір?Андрій: Катюш, ну хто сказав, що я щораз бачу важко хворих людей? Ось поступила до мене, приміром, хвора на рак молочної залози першої стадії, вже зроблено операцію, проведено опромінення… Моя справа провести курси хіміотерапії для профілактики, умовно кажучи. Яка вона, на фіг, важка хвора?.. Була в мене хвора на рак молочної залози 4 стадії. Але вона мені писала: “Якщо дива в цьому житті трапляються, то чому вони не мають трапитися саме зі мною?!” І, чесно кажучи, диво таки було, на жаль тільки не таким тривалим, як мені цього хотілося. На превеликий жаль. Ми за той час, поки були знайомими стали, як мені здається, справжніми друзями...
Кор.: Співчуваєш пацієнтам?Андрій: Одне важливо: не можна вважати людину померлою, поки вона жива. І не можна жаліти людину показово. Така жалість і живого, на моє переконання, зведе в могилу. Допомога людині, яка хворіє, полягає не в демонстрації жалості, а в реальній підтримці... Це важко, але цьому треба вчитися. Майже кожен з нас стикається з цією проблемою: або особисто, або підтримуючи близьку людину. І варто навчитися правильно підтримати людину, не особливо дозволяючи їй себе жаліти та ховати себе завчасно...
Кор.: Повернемось до питання вибору професії.Андрій: Свідомий був це вибір? Я жартую з цього приводу так: в мене обтяжена по онкології спадковість:) В мене дід - онкохірург, мама та сестра - онкогінекологи (тільки в Луганську)... Тож, доля так розпорядилася, що і мене цей фах обрав. Я по-іншому не можу сказати. Спочатку на інтернатурі Тамара Костянтинівна Гришина запропонувала мені бути гематологом, а потім моя дружина посприяла тому, що я перейшов в онкологічний диспансер. Але маю щиро зазначити: я таки дуже люблю свою роботу. Різне в ній трапляється, і різні у мене бувають емоції (від щирої радості до тривалого потоку швидкого та голосного мату, що вже приховувати). Але сумарно - я дуже люблю свою роботу. І дуже сподіваюсь, що в ній також не марна людина, та що виходить щось зробити корисне.
Кор.: Давно хотіла спитати, та не було можливості, а цікаво: правда, що лікарі самі не люблять ходити до лікарень?Андрій: (Посміхається)Угу :) Ми ж вважаємо себе найрозумнішими! Навіть, якщо наша спеціальність зовсім інша. Звісно, не можна казати про всіх. Тому, найвередливіші та найскладніші пацієнти - це медичні працівники та вчителі.
Кор.: Розкажи про свої захоплення. Ти граєш на гітарі, пишеш пісні… Звідки це?Андрій: Пісні співаю з дитячого садочку... Навчався в музичній школі. Але якось мене налаштували так, що музикантом я не буду, і я не опирався цьому зовсім. Більше займався акомпануванням собі, співаючи пісні, ніж розучуванню класичних творів по нотах... Але спочатку займався фортепіано, а потім приєднав до того кларнет. Гітару та сопілку майже примусив опанувати батько. Я зовсім не віртуоз, але певні навички маю. В принципі, захоплення музикою в мене також спадкове - дідусь, батько, сестра - не байдужі до музики.
Кор.: Ого, та ти ледь не мультиінструменталіст?..Андрій: Ну, в якомусь сенсі... Згадаю ще: мені якось в дитинстві сусідка залишила у спадок акордеон... Коли вона померла, мене покликали інші сусідки, вручили його і декілька самовчителів грі на акордеоні... Він зі мною до сьогодні. Я не став акордеоністом, тим не менше, я задоволений тим, що можу інколи і на ньому пограти. Для душі!
Кор.: Що саме виконуєш, у чому суть твоїх пісень?
Андрій: Катюш, на моєму рахунку дуже мало власних пісень. Я дуже люблю російський рок, люблю українські пісні. Тому переспівую “Машину времени”, “Чиж”, “Воскресение”, “Секрет”, “Браво”, “ДДТ”... Ну і так далі.
Кор.: Я чула твою авторську пісню?.. Виходить, ти й пишеш?Андрій: В мене їх, якщо десяток всіх набереться - це вже добре буде. Тексти я взагалі не люблю писати, бо найчастіше в мене гарного нічого не виходить. Частіше намагаюсь щось написати на чужий текст... Ось так. Ту пісню, яку ти чула, я сам не очікував, що вийде написати. Але якось само собою “сілося” пробувати. Я по-іншому і не скажу. Боюся бути до себе необ'єктивним, але поки вона мені подобається. А те, що є схвальні відгуки перших слухачів (ти серед них ;) - це взагалі мене заряджає. І дуже приємно. Можливо, вдалося створити справжню пісню.
Кор.: Твій улюблений професійний жарт.Андрій: Катюш, мені важко відповідати на питання про щось улюблене :) Навіть про колір, чи письменника, чи композитора. Але є декілька таких висловлювань, які народилися в ході роботи, не так щоб це були жарти, але вони дещо розряджають атмосферу під час обходу. Де-які супер-серйозні дядьки від медицини зараз гнівно зморщаться... Але ризикну.- онкологічний диспансер не місце для серйозних розмов;- хто налаштований на позитивні емоції живе, якщо не довше, то краще;- смачного! (до тих, хто отримує крапельниці)- завтра я пошлю вас на три літери (ЕКГ).
(Я щиро сміюсь, особливо з останнього виразу: уявляю вираз обличчя пацієнта, якому таке каже лікар!)
Кор.: Тебе порівнюють із Вілсоном за серіалу «Доктор Хаус»? :)Андрій: Окрім тебе і ще однієї твоєї колеги - ні від кого такого не чув )))
Кор.: Ти взагалі дивишся серіали з медичною тематикою? Наскільки вони професійно-достовірні? Адже ходять чутки, що деякі процедури й хвороби там – вигадка.Андрій: Дивився. Зараз часу не завжди вистачає. Найбільше полюбляю якраз “Хауса”. Цікаво, що спочатку цей серіал мене прямо обурював. Там же знехтувано всіма принципами етики!!! :) Але з часом звик до тону серіалу. І, скажу відверто, там я також дещо підчепив з того, як пацієнту треба пояснити - яка суть хвороби, які є методи лікування, і що за обстеження я планую провести. А щодо достовірності - все неоднозначно. Багато чого дуже правильно названо. І вони ж консультуються з людьми, які в темі. Тому, дуже багато в тому ж “Хаусі” правильного у назвах хвороб, ліків тощо. Інша справа, що як не крути, кіно - це кіно. І звісно, дуже багато неточностей, ляпів, ідеалізування, схематичного зображення. В реальному житті я собі не уявляю умов роботи колективу доктора Хауса, коли 4 лікарі тільки й роблять, що тиждень займаються одним хворим, а більше нічим не зайняті.
Кор.: Що порадиш людям, які опинилися у складних обставинах: будь це хвороба, втрата близької людини… Як триматися? Треба, взагалі, триматися? Як себе налаштовувати на краще, коли здається – що життя закінчилось?Андрій: Не знаю... Не знаю, не знаю... От чесно. Зовсім не знаю рецепту. Віруючій людині легше. Завжди є зачіпка. Такій людині варто з нормальним батюшкою поспілкуватися. Якщо людина невіруюча - вона сам на сам зі своєю проблемою. І тут питання, де брати розраду, як знайти знову волю до життя... Коли мова йде про хворобу, я вважаю кращим варіантом дізнатися все про хворобу, про можливості її лікування, і постаратися не дозволяти завчасно панікувати та завчасно робити якісь безпідставні висновки. Це розумний підхід. Чи може кожен робити так? Чи зроблю так особисто я в разі чого? Не факт. Але так краще, це однозначно.І ще, якщо вже життя реально завершується, і людина знає це достеменно, тоді варто зробити все, щоб максимально достойно прожити те, що залишилося. В нормальних країнах для цього існують хоспіси. Вони навчають і хворого, і його родичів, що треба робити, щоб досягти того, про що я сказав. На Кіровоградщині, на жаль, руки до хоспісу у влади ніяк не дійдуть, тому наші хворі майже один на один з такою ситуацією.Однак, є благодійні організації, які займаються паліативною та хоспісною допомогою. А дасть Бог, колись наша влада зрозуміє, що хоспіс - це необхідність така сама, як і звичайні лікарні. І це дуже важливо.
Кор.: Набажаєш чогось читачам?Андрій: Набажаю!Щоб ми завжди вміли, попри нелегке життя, попри проблеми, знайти привід для того, щоб радіти кожному дню, знайти свій маленький привід для щастя. Просто треба пам'ятати, що найгірший гріх - це відчай. І, мабуть, не тільки для віруючої людини. Тому всім радості!!!
Чого додати від себе?.. Хммм…. Та нема чого додати: радійте! Щастя ж, воно усюди!..
Катерина Бичкова, спеціально для медіапорталу "Акула"