П’ять годин нещадної трясучки, і ми вже в Києві. За результатами залікового огляду відеоробіт, яким завершено другий сезон інтенсивів журналістської освіти від «Mediaкузні», 14 кіровоградців отримали можливість самотужки обдивитися ньюзруми та студії найвідоміших національних каналів – «1+1» та «112 канал» - з найближчої відстані. Забігаючи наперед відзначимо, що для нас це був мега-важливий досвід, якому передували близько трьох місяців студій під орудою особливих тренерів. Що ж, пройдемося по всім!

Цукерка із нічого: Про особливості регіонального телевиробництва

«В очі тобі цього ніхто не скаже: хочеш у кадр – худни й набивай коробку інформацію». Спогади про входження у професію ведуча «Теми дня» (канал «Кіровоград») Анастасія Мусатенко почала з жорсткого огляду свого вихідного «техпаспорту».

"Коли вперше переглянула відео з собою, якщо чесно, дуже засмутилася. Ну що це таке – вуха в розліт, одягнута, як сирота казанська, а вимова?.. Але ефір – річ заразлива: спробувавши одного разу, неодмінно шукатимеш нагоди знову залізти у кадр", - згадує ведуча.

Саме наполегливе шукання свого образу в новинарній журналістиці спонукали дівчину з ненайвигіднішим бекграундом (за плечима, як зазначає, лише сільська школа й кілька років навчання на «чистому» відділенні філфаку) активно працювати ліктями. За лічені тижні вона скидає близько 10 кілограм зайвої ваги, опановує ефективні техніки підготовки мовного апарату до ефіру, записується на курси візажу, та, звісно, привчається вдвічі більше читати.

«Фінансування телеканалів не скрізь однакове. Необхідно бути готовим до того, що на якомусь із них у штатному розписі не буде передбачено посад костюмера й візажиста, не покличуть у партнери який-небудь пристойний магазин одягу, телесуфлер безбожно «зависатиме», або ж його просто не буде – тому що у засновника немає на таке коштів. Мої перші ефіри робились саме у таких умовах. Приміром, на «Стимулі» текст новини роздруковувався великим шрифтом - щоб його було видно здалеку, вже наклеєним на пластикову пляшку. Це і був мій телесуфлер», - розповідє Анастасія

Шукай, працюй над собою, проте й на бюджет зважай! – ці слова, напевно, уклались і в коротку формулу Володимира Крутоуса, автора телепроекту «12 балів» (канал «Кіровоград»). Викладений ним аналіз процентного співвідношення та якості дитячого контенту у тижневому мовленні більшості каналів підганяли до не дуже веселих висновків.

«Знімати видовищні шоу з костюмованими музичними номерами, світлом і залученням великої кількості співробітників не вигідно. Ви маєте також щось розрулити з авторськими правами композиторів, котрі свого часу прославилися написанням музики для радянських мультфільмів, інакше банитимуть у Ютюбі. Тож частіше обходяться переказом казкок у студіях або журнальною формою донесення пізнавальної інформації… І те, і інше застаріло – це визнають усі – навзамін істотно нового нічого не вигадали», - ділиться ведучий.

Якщо ж Ви все-таки не відмовилися від ідеї зробити крутий дитячий проект, Крутоус радо ділиться своїми напрацюваннями. Робота у кадрі ефективна і загалом цікава - наполягає він, - якщо до розмови залучається не більше трьох дітей одночасно (тоді вони вільно викладають міркування, нікого не мавпуючи і не повторюючи штампів учительського мовлення); звертатися до маленьких героїв передачі потрібно їхньою ж мовою, не демонструючи владної поблажливості чи переваги дорослого; відмінники часто-густо програють у «слабачків» у завданнях «із зірочкою» і двобоях ерудитів - можливо, через більш гнучке мислення.

Доречність стендапу (постановної появи журналіста у кадрі) як одного з найвідоміших візуальних мемів про професію під час свого тренінгу розкладали на кісточки ведучі телешоу «Ранкова кава» Павло Іванов та Ірина Костантінова. Бажання чимскоріш запам’ятатися глядачу, обійшовши колег яким-небуть ефектним вивертом або фразочкою, переконані вони, має поступатися цілісному баченню сюжету, а найголовніше – меті його зйомки. Наприклад, тулячи свою симпатичну пичку поміж новими міс та віце-міс такої-то Борщеварівки, не забудьте назвати переможниць конкурсу краси, відзняти синхрон з дійства, спрямувати об’єктив на жюрі, зал і подарунки і т. д. Іншими словами, стендап, що не розкриває теми, - мертвий стендап.

"Не побудувати гарного ранкового ефіру і лише дзвінками глядачів у студію. Якщо ви працюєте в обласній телерадіокомпанії, скоро впевнитесь: як правило, телефонують одні і ті ж, і не завжди адекватно розуміючи контекст розмови", - наполягав Павло.

Тож нічого кращого, аніж ретельне обдумування сценарію та злагодженої взаємодії ведучих у кадрі, світ ще вигадав.

Стрімер «112 каналу» Ігор Токар відзначив нижчу затребуваність матеріалів його жанру, порівняно з часами Майдану. Наразі балом править аналітика, однак і в стрімах можна стати успішним, якщо дотримуватися чітких порад. Завчасно подбати про хороший девайс і забезпечити пристойну якість прямого включення зі студією; не стирчати в центрі кадру, затуляючи собою основний подієвий план, а дотримуватися правила «золотого січення»; старатися обирати адекватних спікерів та свідків – приміром, бабушенції традиційно виказують відмінну спостережливість, якщо висвітлюються подробиці якогось таємничого злочину, а от на мітингах їх краще не чіпати; працювати над створенням своєї мережі контактів (цікавих коментаторів, чиновників, фахівців) й активно її розвивати.

Такі приємно-кашемірові, загорнуті у кілька шарів порівнянь з тим-сим, і не без оціночного прицокування знавця, передачі про книги сьогодні цікаві здебільшого державним каналам.

«Це нішевий продукт, зі своєю, чисельно обмеженою аудиторію, - визнає Дмитро Шульга («Єлисаветградський книговир», канал «Кіровоград»). – Про яку комерційну вигоду може йти мова? Так склалося, що на каналах культури вони й виглядають органічно».

Близько сорока випусків свого «Книговиру» Дмитро зробив у формі розгорнутої розповіді-презентації за вгадуваним кавовим столиком. Утім, одного разу, в переддень святкування Дня закоханих, спробу оживити формат все-таки було зроблено: невибагливий у побуті чоловік взявся випікати вафлі з джемом, рекомендуючи до читання підлітквий бестсселер Марії Парр «Вафляне серце».

Натомість Олександр Акименко, у минулому студент кіровоградського філфаку і завредактора українського «Forbes», а нині – студент Стендфордського університету (штат Каліфорнія, США), сфокусувався на близькій небезпеці абсорбування журналістського контенту найбільшими Інтернет-платформерами, такими як Google та Facebook. Як монетизувати послуги журналіста у часи поглинання реклами мережею; чи зможуть надалі медіамагнати національного рівня й регіональні видання бодай якось впливати на формування списку топових новин доби? – питання, на якими Сашко радить починати працювати вже зараз, відклавши вбік гонитву за переглядами.

Під стрілами кранів і роєм камер: Принципи організації роботи на великих каналах

Кузнярський фестиваль благополучно минув (між іншим, цьогоріч журі переглянуло ролики від близько 50 заявників, деякі зливали по 6 сюжетів в одному колективі співавторів), – а ось і приз.

(Відео, яке перемогло в фестивалі)

Першим пунктом нашого екскурсійного маршруту обрано Поділ, майже на маківці якого, на вулиці Кирилівській, упритул до будівлі польської амбасади, розміщується головний офіс медіагрупи «1+1».

Провідником коридорами чепурної восьмиповерхівки ще два місяці тому зголосився бути Іван Гребенюк. Свою кар’єру в якості телекореспондента він почав у 2010-му році на телеканалі «Кіровоград» (передача «День за днем»), опісля спробував себе на «СТБ», і вже згодом на «1+1».

Своє сьогоднішнє гніздечко Плюси отримали майже три роки тому, залишивши "Карандаш" (так у народі охрестили будівлю київського телецентру), у якому до цього знімалася левова частина власного контенту каналу. Перевагою нового місця стало об’єднання ньюзрумів зі знімальними студіями й значно розширені, порівняно з минулим, можливості графічної візуалізації. Чи не вперше ведучі випросталися перед глядачем на повний зріст; дизайнери освоїли таку опцію, як інтегрування частини картинки студійного дійства в живий потік вулиці або ж «висотування» стовпчиків інфографіки просто з-під руки ведучих.

Головний теесенівський ньюзрум… Набіло висвітлений хайтечний вулик, близько -130 столів якого виписують фігуру радіально сегментовано кола. У цьому приміщенні збирається та обробляється інформація для усіх добових випусків новин. І хто над ким наглядач і шеф – з порогу не розбереш. Такою є головна особливість західної корпоративної культури, зорієнтованої на руйнування образу набундюченого начальства, що ухвалює рішення, ніби навздогад й не радячись з командою у цілому.

Столики кореспондентів сусідять із місцями топових ведучих. Тихе, робоче вистукування клавіатур, перемовляння через монітори… Іван вказує на обліплений стікареми, щодо іншого - такий же, як і в решти співробітників, білий стіл випускового редактора всередині кола. Від цієї людини залежить формування переліку головних новин дня і зміст того, що, можливо, розчулить вас найближчим часом. Не зважаючи на позірну зоднаковілість, простір ньюзруму все-таки подільний. Тут працюють журналісти міжнародного та всеукраїнського відділу новин (останній, своєю чергою, включає групи регіональних та київських кореспондентів). Поряд на поверсі розміщуються відділи редакторів, дизайнерів, продюсерів, відділ планування і кілька вільних монтерських «одномісток» для журналістів, не рахуючи спеціального зорганізованого для цієї потреби відділу. Ще одна приємна корпоративна «замануха»: летучки на Плюсах теж є, але сварити людину за виробничі збої на загальних зборах не заведено. Будь-які зауваження й поради висловлюються журналістові тет-а-тет, на рівні редакторів. Свій окремий ньюзрум також є і в «Сніданку з «1+1».

Привітати студентів з Кіровограда, підставляючись під незаплановані селфі-сесії, майже одразу вийшла Марічка Падалка. Годиною пізніше нам судилося відсидіти з нею ефір чергового випуску «ТСН»… Усім кагалом повсідалися по той бік знаменитого прозорого пульту ведучих. Не зважаючи на суворі застереження щодо шуму і перестрашену знерухомілість – Марічка жартома зауважила, що дихати все-таки дозволяється – посторонній звук у запис потрапив. У тісняві за лаштунками спочатку впав рюкзак, а потім і задзвонив будильник на чиємусь телефоні… Ось так, знечів’я, ми потрапили в історію.

Для зручності на кожному з поверхів головного офісу облаштовано майданчик для відпочинку – спортивний турнік, мати, дошки для малювання (дівчатам), крісла-мішки і т. ін. Є кухня з кавоавтоматом й високими холодильними вітринами, під зав’язок набитими усілякою покупною смакотою. На побутовому рівні «плюски» плекають культуру природозбереження: скрізь розвішені рекомендації щодо кількості користованих паперових стаканчиків; непотріб із кабінетів й одноразовий посуд сортують у спеціальних урнах, які згодом вивозяться на переробний завод.

А от до «112 каналу» ми діставалися на перекладних, раз по раз зачіпаючи перехожих проханнями підказати вірну дорогу. Кількаповерховий велет оточений високим металевим парканом, за яким ховається паркінг і невеличка зелена зона для потреб працівників – альтанки, клумби, зручні «курилки» з попільничками…

Всередині - безугавна біганина й перекрикування. Оскільки «112» заповзявся забезпечути 18-годинне мовлення у прямому ефірі, інформація «пакується» у придатну для публічного озвучення форму буквально на ногах. Ньюзрум і студію розділяє лише двосантиментрова товща скла. Доки ведучого гримують перед передачею – особлива фішка каналу – ідеальні, ретельно промальовані луки у кадрі (кажуть, протягом місяця на це витрачається аж 2 кілограми тонального крему) – з гарнітури начитується тематичні маркери щодо останнього випуску. Добову зміну у студії відбувають кілька пар ведучих, з інтервалом появи у кадрі через кожні 2,5 години; усього ж штат ведучих каналу нараховує 24 жінок та чоловіків віком від 20 до 30 років.

«Між іншим, у житті вони не менш цікаві, аніж на екрані – розповідає піар-менеджер каналу, - майстри спорту з біатлону, громадські активісти, театрали й інші творчі люди. З-поміж них є й один кіровоградець – Іван Костроба, що прийшов до нас з регіональної телерадіокомпанії».

Втому ведучих після роботи у кадрі допомагає зняти особлива кімната з ліжком та м’якими пуфами. Вона розміщується на спільному зі студією поверсі та відгороджена від метушні у коридорі щільною завісою…

Отаке… Скільки не фотографуйся з мікрофоном відомого телеканалу в руках, без праці й особливого нюху нишпорки-новинаря на медійні емпіреї не заберешся. Додому поверталися неймовірно тішачись з нагоди спілкування із визнаними доками у своїй справі й поспіхом купленою «свіжатиною» з «Книжкового Арсеналу». «Ще б кудись зібратися та гуртом»поїхати…» - кинусь хтось мрійливо ще на Видубичах. І, мабуть, таки поїдемо…

Валентина Набока спеціально для "Акули".