-- То як вам живеться в окупації?
-- Тяжко, дуже тяжко. Усе навколо російське – гроші, товари у магазинах, ліки в аптеках. Усе невисокої якості і дуже дороге. Удвічі-утричі дорожче, ніж тут, в Україні. А найгірше – це культурна пустеля, українських газет, книжок, театру, кіно немає взагалі. Українські телевізійні канали можуть дивитися тільки ті, у кого є супутникова антена. Ну, і страх. Люди бояться говорити відверто один з одним.
-- Але ж багато мешканців того краю хотіли, аби прийшла Росія. Виходили на мітинги.
-- Більшість була інертна і байдужа. А мітинги ті інспірували завезені з Росії люди. Навесні 2014 цілі колони автобусів сунули в Донецьк із ближчих областей Російської Федерації. Звісно, у нашому робітничому і певною мірою злюмпенізованому краї знайшлося чимало й тих, хто повірив проросійській пропаганді. У те, що їх, російськомовних, РФ має захистити і влаштувати їм манну небесну. Сьогодні уже абсолютна більшість розуміють, що цього ніколи не буде. Уже й ніби не проти, аби повернулася Україна, але ж і говорити навіть про це там сьогодні небезпечно. Скрізь сексоти. Той люд нині не здатен на спротив. Тим більше не можна сказати, що вони люблять Україну. Але вже й добре зрозуміли, що на українській території їм би жилося краще.
-- Але ж Донецьк зазнав руйнувань?
-- Так, на околицях є серйозні руйнування, а у самому місті були точкові, але здебільшого їх уже відремонтували.
-- Ви – український поет, який видав більше десяти збірок віршів, пісень, лауреат премій імені Володимира Сосюри та Григорія Сковороди, працювали у ЗМІ, у видавництві, тепер опинились фактично у культурній ізоляції?
-- Саме так. В культурній ізоляції Про жодні публікації чи якусь участь у культурному житті там не може бути й мови. Виходять кілька денеерівських газет, але я їх навіть не читаю, не те щоб там публікуватись. Обласна організація Спілки письменників, яку напередодні окупації очолював Павло Кущ, фактично самоліквідувалась. Багато хто виїхав. Я не зміг, бо у нас помер син і дружина категорично не хоче покидати його могилу, дочка також залишилась сама з двома дітьми, їй потрібна була наша допомога. Так і живемо.
-- А що ж влада місцева?
-- А що влада? Вони самі по собі, ми самі по собі. Вони там щось між собою вирішують. А я мрію дожити до того часу, коли Донецьк знову стане Україною.
Світлана Орел,
Кропивницький
