З Флоренції в степи УкраїниТеплого серпневого ранку 1792 року на Чорноморській пристані Хаджибей кинув якір торговий парусник, що прибув з італійської гавані Ліворно. На берег зійшли молодий смаглявий пасажир приємної зовнішності та його красуня-супутниця. Їх вже чекали троє військових – командир Чорноморського козачого війська генерал Йосип Дерибас, його помічники полковник Еммануель де Ришельє та граф Ланжерон. Всі троє свого часу потрапили у немилість своїх урядів, змушені були покинути батьківщину і перейти на службу до російській армії. У чужій країні вони уславили себе у війні з турками, штурмували Ізмаїл та Очаків, захопили фортецю Хаджибей, тепер на її місці займаються розбудовою щойно заснованого поселення з екзотичною назвою Одеса. Зустрічати вони прийшли племінника Дерибаса Вітторіо Амадео Поджіо. У цього жагучого італійця теж виникла необхідність залишити батьківщину. Півроку тому він познайомився у Флоренції з чарівною 17-літньою полькою, за якою впадав такий самий місцевий ловелас. Справа закінчилося дуеллю, у якій суперник був тяжко поранений, але вижив і прагнув реваншу. Аби уникнути ризику, Вітторіо з Магдалиною втекли до дядька в Одесу. Дерибас гостинно зустрів втікачів, прилаштував племінника до військової частини, яка дислокувалася спочатку в Одесі, потім у Миколаєві. За сім років енергійний італієць дослужився до обер-офіцера, що давало право на отримання спадкового дворянства. За сприяння власника Златопільських земель генерала Миколи Висоцького 1809 року Поджіо придбав у Чигиринському повіті хутір Янівку (тепер Іванівка Олексанрівського району) з 429 кріпаками і став поміщиком. Подружжя Вітторіо і Магдалена (господар був перелицьований у Росії на Віктора), з синами Йосипом і Олександром зажили цивільним життям. Віктор займався комерцією і благодійною діяльністю, одержав підряд на будівництво першого в Одесі театру, був удостоєний звання Почесного громадянина міста, помер у 1812 році. Обидва сини пішли на службу в елітний лейб-гвардійський Преображенський полк, який опікувався особисто царем, брали участь у війнах з Наполеоном, мали державні нагороди. Обидва взяли участь у заколоті проти імператора Миколи І, який історики назвуть повстанням декабристів. Цар-сатрап жорстоко розправився з усіма заколотниками, у тому числі й братами Поджіо – Олександра засуджено до 20 років каторги у сибірських рудниках. Йосип одержав покарання, яке могли придумати кати найвищої категорії. Річ у тім, що незадовго до повстання він познайомився з дочкою сенатора Бороздіна – красунею і розумницею Марією. Дівчина до безтями закохалася у старшого від себе на десять років Йосипа, який на той час був вдівцем: при пологах померла його дружина, залишивши на руках чоловіка четверо дітей.
Златопльська гімназія
Живий трупБатько Марії ні за яких умов не згоджувався видати дочку за емігранта-католика та ще й з дітьми. До того Бороздіни визначили за дочку посаг у 20 тисяч чистого річного прибутку зі своїх численних володінь. Але Марія і слухати не хотіла про іншого чоловіка, крім Йосипа. Молодята втекли з дому і таємно обвінчалися у католицькому костьолі Златополя. Батьки категорично засудили вчинок дочки, не дали за неї ні копійки посагу і прокляли її разом з невизнаним зятем. Перед арештом Йосипа Марія народила дитину і відтепер 20-літня жінка стала матір’ю п’ятьох дітей, старшому з яких було шість років. Залишилася одна, проклята батьками і знайомими, вдовою політичного в’язня. Її чоловіка, Йосипа Поджіо засудили до 12 років каторжних робіт. Але до Сибіру він не потрапив, йому вигадали незвичайну кару. Таємниця в’язня стала відомою обмеженому колу осіб через десять років. Йосип не знав про неї взагалі.
Олександр Поджіо…По закінченню слідства декабристам дозволили побачення з дружинами. Правом скористалися усі жінки, крім Марії Поджіо. Їй не дозволив… батько, сенатор Бороздін, наближений до імператора. Він зачинив дочку дома, виставив надійну охорону. Оскільки уряд оголосив усіх засуджених політичними мерцями, їхні дружини вважалися удовами, при бажанні могли виходити заміж. Бороздін повідомив поліцію: Марія запрошення на побачення з політв’язнем не потребує, вона взяла повторний шлюб. Домашня полонянка через надійного слугу звернулася до царя з проханням дозволити їй розділити долю коханого чоловіка і виїхати на місце його ув’язнення, як це зробила її двоюрідна сестра Марія Волконська. Навіть у страшному сні не могла бачити молода жінка, що нелюд-батько вигадає для рідної дочки страшну кару. Довідавшись про лист Марії, він звернувся до царя з наполяганням відправити злочинця-зятя замість Сибіру у одиночну камеру Шліссельбурзької фортеці, щоб ніхто не знав про місце його перебування. Так Йосип Поджіо став живим трупом у «кам’яному мішку» жахливої фортеці.
Йосип ПоджіоВісім стріл у люблячі серцяМарія намагається дізнатися про місце ув’язнення Йосипа через інших декабристів та їхніх дружин. Все марно… Вісім років, місяць за місяцем, день за днем вірна дружина розшукує чоловіка. І ніхто в усій безмежній імперії не може їй допомогти. Навпаки, убивцею зраненого серця Марії стає батько. Він розкриває начебто невідому йому раніше таємницю – вказує місце ув’язнення Йосипа. Повідомляє: колишній зять тяжко хворий на цингу, у нього випали всі зуби, розладнався організм, ревматизм відібрав ноги. Ще рік-другий і Йосип помре. Батько ставить умову: якщо Марія хоче врятувати життя колишньому чоловікові, вона має негайно вийти заміж, а Йосипа відправлять «на поправку» до Сибіру – там, у засланні, повітря чистіше, харчування здорове, брат з друзями поряд. Заради врятування коханого Марія йде на моральну жертву: вона розриває шлюб з Поджіо і виходить заміж за князя О. Гагаріна. Про її дальше життя даних мало. Відомо лиш про трагічну смерть: після втоми прийняла холодну нарзанну ванну і в ній померла від серцевого нападу. Прожила на світі жінка усього 45 років.Останній акт трагедіїПотайки відправлений у в’язницю, Йосиф написав листа голові слідчого комітету генерал-ад’ютанту Лівашову з проханням допомогти одинокій матері. Магдалині Поджіо було вже за шістдесят, вона перенесла арешт двох синів, на її утриманні було четверо Йосипових дітей. Та прохання не те що не знайшло співчуття у царського опричника – воно викликало дикунську злобу, люту помсту до людини, яка посміла виступити проти самодержавства. Аби ще більше роз’ятрити хворі серця кинутих за грати синів і їхньої матері, миколаївські сатрапи дозволили Йосипу листуватися з матір’ю, але суворо заборонили повідомляти місце відбування покарання. Моторошні тортури сина з матір’ю тільки починалися.
Парафіяльний костел у ЗлатополіПісля восьмирічного ув’язнення у кам’яному мішку Шліссельбурга Йосипа відправили на поселення у село Усть-Куда Іркутської округи Сибіру. Завдяки підтримці друзів, які відбували покарання раніше і вже трохи освоїлися у суворих сибірських краях, Йосип потроху оживав. Заліковувалися душевні розлади, відновлювалося здоров’я. Йосип став улюбленцем місцевого населення – відчуваючи його доброту, щирість, до нього тягнулися дорослі і діти, він навчав їх ремеслу, грамоти. І хоча вік і хвороби відібрали його природну вроду, молоді дівчата закохувалися у сорокарічного поселенця. Полюбила його селянська дівчина Настасія Третякова. Він, довідавшись, що втратив Марію (за яких умов дружина вийшла вдруге заміж, невільник не знав), відповів Насті взаємністю. Та не просто одружитися державному злочинцю. Він має подати «прошеніє» на ім’я імператора, так само повинні зробити наречена і її батьки – вони зобов’язані засвідчити, що дочка виходить заміж без примусу і віддають її без приданого. Всі формальності виконанні, документи відправлено губернатору. Та доля наносить Йосипу нового нищівного удару.Сім’я Третякових і Йосип Поджіо з друзями готувалися до весілля, коли поштар приніс нареченому листа від матері. Той прочитав і непритомним звалився зі стільця. Присутнім ледь вдалося привести немічного до тями. Магдалина Поджіо повідомляла про наругу, яку вчинила над нею влада. Зважаючи на вік, стара звернулася з клопотанням про духовний заповіт синам: передачу їм у разі своєї смерті нерухомого майна: маєтку і грошових заощаджень. Їй повернули заяву з особистою резолюцією царя: державним злочинцям будь-чию спадщину передавати заборонено. Та й цієї кари нелюдам було недостатньо.…Цілком природно – мама, намагаючись хоч чимось полегшити невільницьке життя старшого сина, періодично посилала йому гроші, одяг, продукти (Олександру, який перебував на каторзі, цього не дозволялося). Одного разу послала по барильчику меду і вершкового масла. Доки посудини доправлялися до Іркутська, різко потепліло, масло розтопилося і витекло, пошкодивши кілька посилок. За тодішніми порядками за таке «порушення» накладався штраф на… відправника. Поштовики виставили Магдалині астрономічну суму – понад дев’ять тисяч карбованців. Таких грошей вдова, хоч і поміщиця, не мала. Тому маєток Поджіо описали, на нього наклали арешт. У такий спосіб злопам’ятний цар Микола помстився бабці за її зухвалий, на думку самодержця, вчинок: Магдалина змусила своїх кріпаків працювати на день святого Миколая – 21 грудня, що законом і церквою заборонялося. При цьому начебто сказала: «Микола моїх синів не пожалів – я не дозволю святкувати його день».Йосип опинився у скрутному становищі. Без допомоги матері і спадщини, яка гарантувала йому дві тисячі карбованців щороку, утримувати майбутню сім’ю він не міг – здоров’я для селянської праці у нього не вистачало, наречена була з бідняків. Заводити дітей-жебраків Йосип не мав морального права. Відмовлятися від вже призначеного весілля означало зганьбити дівчину в очах односельців. Такого благородний невільник допустити не міг. Разом з друзями вихід знайшли. Оскільки Йосип був католицької віри, а Настя православної, вінчання мало відбудиться і у церкві, і в костьолі. Для цього треба було їхати в Іркутськ, а поселенцям виїздити до інших міст заборонялося. Тому губернатор, на прохання друзів Поджіо, шлюб і весілля не дозволив. Честь дівчини і її сім’ї збережено. Що у порівнянні з цим черговий рубець на серці невільника-лицаря. Він знав – його життєва зірка згасла у кам’яних казематах фортеці, слабенька іскра надії – з тривожним листом матері.
Будинок родини Поджіо у Янівці з деталями інтер’єруМіж тим хвороба Йосипа Вікторовича прогресувала: допікали головний біль, загальна слабість, набряки ніг. Він страждав від цинги, не міг вживати тверду і гарячу їжу. Від атлетичного італійця залишився ходячий скелет. Стало трохи легше, коли відбув каторгу Олександр. Брат був людиною енергійною, сильною, діловою, всі декабристи дружними і згуртованими: створювали господарські артілі, каси взаємодопомоги. Були серед них вчителі, лікарі, музиканти. Вони вчили селянських дітей, відкривали школи, бібліотеки, медпункти. У всіх закладах Поджіо-старший брав активну участь. Це трохи рятувало Йосипа фізично, розвіювало тугу. Однак недуги наступали. Важкий приступ хвороби стався у січні 1848 року. І хоча хворого поклали в Іркутську лікарню, стан здоров’я погіршувався. 22 листопада виснаженого восьмирічним ув’язненням у казематі та дванадцятирічним засланням у суворих сибірських умовах, не стало. Не витримало серце і надлюдських душевних страждань і трагедій. Поховали декабриста-мученика на Ієрусалимському цвинтарі Іркутська.Доля чотирьох дітей Йосипа від першої дружини невідома. Останнього сина, нажитого під час короткого подружнього життя з Марією Бороздіною, Йосип навіть не бачив. Документи свідчать, що хлопця звали Левом, народився він 8 січня 1826 року у Янівці, служив у Новомиргородському уланському полку. Письмових даних про нього збереглося обмаль, маємо лиш свідчення окремих нащадків славної родини Поджіо по жіночій лінії, які й тепер проживають у Златополі (Новомиргороді).
Панорама Златополя 1862 року
Генерал армії УНР Внуком Льва Йосиповича був Олександр Михайлович Поджіо. Про нього відомо, що він православного походження, народився, ймовірно, у Златополі 19 лютого 1881 року, тут закінчив чотири класи чоловічої гімназії, далі було Чугуївське піхотне юнкерське училище. Перший офіцерський чин одержав у лютому 1903 року. Брав участь у військових походах та битвах російсько-японської війни. Поручик 13-го піхотного Білозерського полку з 1909 року, у складі якого командував ротою та батальйоном на фронтах 1-ї світової війни, у 1914-му став штабс-капітаном, з 28 квітня 1917 року – полковником, командиром цього полку. Після падіння трьохсотлітнього трону Романових і розвалу російської армії нащадок мужніх італо-українських бунтарів Поджіо без вагань перейшов на бік Збройних Сил Української Народної Республіки. З 18 червня 1917 року Олександр Поджіо, генерал 6-го корпусу російської армії, що діяв на південно-західному фронті, взяв активну участь в українізації підрозділу. У ньому служили майже всі українці, які завдяки українським військовим радам у дивізіях корпусу, були добре зорганізовані на національному ґрунті. Військові ради проводили серед особового складу інтенсивну культурно-освітню роботу, чим зберегли його від впливу більшовицьких агітаторів. У вересні корпус був поділений на український і російський. З виділених українських частин сформовано Другий Січовий Запорозький корпус у складі двох дивізій. Командиром 5-ї Української дивізії військ Центральної Ради став генерал Олександр Поджіо.
Військо УНР у Києві, 1918 рік
Досвідченого воєначальника відтоді посилали на найбільш відповідальні посади і фронти. У кінці 1918 року він відряджений у розпорядження Військового міністерства Української держави. У лютому 1919-го деякий час перебував на посаді начальника кадрів 6-го Полтавського корпусу Дієвої Армії УНР, а в березні – начальник кадрів Херсонського корпусу, до складу якого влилися рештки 6-го корпусу, що поніс значні втрати у боях з червоними військами у боях за Київ. У 20-х числах березня Поджіо знову повернувся до командування Запорізьким корпусом. Це було його останнє призначення. Восени 1919 року у боях під Кам’янцем-Подільським генерал був тяжко поранений і помер від ран у місцевому госпіталі. За радянських часів прізвище Олександра Михайловича Поджіо, генерала, патріота України, борця за її незалежність було заборонене і забуте. Для нас його вперше відкрито у науковому виданні за 1992 рік «Історія Українського війська». Окремі епізоди боротьби підрозділів і з’єднань Армії УНР під командуванням генерала Поджіо відображено у збірнику мемуарів генерала Миколи Капустянського «Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 році» та «Євген Маланюк. Уривки зі спогадів».Юрій Матівос
