Невеликий просвітницький фільм «Холодний Яр: воля України або смерть», знятий з ініціативи громадської організації за приватні кошти, в інший час навряд чи здобув би такий широкий розголос. Нині ж його демонстрували кілька провідних телеканалів (УТ-1, «Мега», 5-ий канал), прем’єрні покази в містах України збирають чималі аудиторії. Кіровоградський кінотеатр «Портал», наприклад, не міг умістити усіх бажаючих познайомитися з фільмом.
Про те, як він знімався, як його зустрічають у різних куточках України, про феномен історичного явища майже столітньої давнини та його вплив на формування свідомості молодого покоління українців – наша розмова з молодим кіровоградським істориком, кандидатом історичних наук, консультантом та учасником фільму Юрієм Митрофаненком.
– Пане Юрію, тема Холодного Яру не нова в українському дискурсі. Як виник задум саме такого фільму?
– Ідея зняти такий фільм визріла у середовищі всеукраїнського громадського руху «Не будь байдужим!» Ця організація вже десять років займається поширенням національної ідеї серед молоді в нешароварних і в неполітичних форматах. Багатьом запам’ятався їхній конкурс учнівських творів «Хто для тебе Іван Мазепа?», у цьому ж ряду – мультимедійні проекти про Конотопську битву та Карпатську Україну.
Тож коли кілька років тому з’явилась ідея фільму про Холодний Яр, відгукнулась студія «Диваки-продакшн» (керівник – Галина Химич), знайшовся і спонсори. Загалом кошти збирали громадою – від Канади до Севастополя. Зйомки стрічки були б неможливі без участі клубу історичної реконструкції «Повстанець» (керівник Влад Куценко) та композитора Бориса Севастьянова. Тема моєї дисертації близька до теми фільму, тож колега з Дніпропетровська Олег Репан порекомендував мене як консультанта.
У серпні 2013 року ми записали коментарі і я тоді вважав, що моя робота закінчена, адже планувався фільм як навчальна стрічка (відповідний формат – 25 хвилин). Але амплуа фільму значно розширилось і сьогодні ми вже представили його у багатьох містах України.
– Найвідоміший дослідник теми Холодного Яру в Україні – Роман Коваль, який видав десятки книг, зняв кілька документальних фільмів. Чи мав його доробок вплив на вашу роботу?
– Звісна річ, ми відштовхувались від його творів, використовували деякі фото з його книг. Пан Роман був присутній на прем’єрному показі нашого фільму у Києві (кінотеатр «Київ»), організував його перегляд у День соборності в Українському домі. Ми дуже вдячні панові Роману за співпрацю, наша діяльність – в одному напрямку.
– Чи були якісь особисті відкриття під час роботи над фільмом?
– Тема моєї дисертації – «Отаманщина як суспільний феномен Української революції періоду Директорії», тож матеріал давно мені знайомий і близький. Хотів би зауважити: слід чітко розрізняти явища нашої історії – отаманщина і повстанство. В отаманщині домінує вузькокорпоративний інтерес над загальним, характерні риси – воювати невеликими групами, небажання підкорятися центру, невміння координувати свої дії з іншими. Повстанство ж – дія на підтримку української державності. В часи Холодного Яру на тій же Чигиринщині діяв такий собі отаман Свирид Коцур, який хотів створити Чигиринську народну республіку.Такі наміри чітко екстраполюються на нинішні квазіутворення ДНР і ЛНР і, ясна річ, не несуть в собі об’єднавчого чи конструктивного начала. Коцур спричинився до того, що українські села почали ворогувати одне з одним і примирилися тільки тоді, коли більшовики вбили Свирида. До речі, після цього частина селян із його загону приєдналися до холодноярців. На Черкащині й досі побутує приказка: коцуряка клята…
На прапорах окремих отаманів та загонів Махна було гасло: «Воля або смерть!», на прапорах холодноярців – «Воля України або смерть!», вони частіше використовуаали і загальноукраїнську синьо-жовту чи жовто-блактну символіку.
– Як зустрічали вас мешканці тих сіл, чи зберігається там народна пам’ять про українських героїв?
– Я захоплений вражаючою красою тих місць, це якісь українські Альпи: гориста місцевість, ліси, тисячолітній дуб Максима Залізняка. Народна пам’ять, ясна річ, була жорстко знищувана комуністичним режимом, але за роки незалежності, зокрема й завдяаки цілеспрямованій діяльності історичного клубу «Холодний Яр», який проводить щорічні масові зібрання у цих місцях, відновлюється. Зустрічаються відповідні назви вулиць – братів Чучупаків, Холодноярська, могили повстанців, які там збереглися, доглянуті, впорядковані, відчувається, що мешканці сіл знають історію свого краю. Можна сказати, що для них краєзнавчий туризм певною мірою вже стає бізнесом. І там уже є на що подивитися: повстанська колиба на хуторі Буда, храм Петра Калнишевського, музеї у Кам’янці та Медведівці.
На території нашої області у селі Розумівці Олександрівського району на початку 2000-их років за сприяння сільського голови Миколи Христенка історик та краєзнавець Іван Петренко відновив хрест на могилі повстанця Чорного Ворона (Миколи Скляра), зруйнований більшовикаи у 20-их роках.
– Фільм «Холодний Яр: воля України або смерть» вже побачили у різних містах і містечках. Чи є якісь особливості його сприйняття у різних регіонах, різними віковими категоріями?
– Ми свідомо не веземо фільм у Західну Україну, де аудиторія підготовлена до сприйняття. Але там, де буваємо, спираємось на певну громаду, яка й збирає кошти на наше перебування та демонстрацію, бо ж ніякого фінансування цієї діяльності ми не маємо. Побували ми вже у Слов’янську, Краматорську, Дружківці, Харкові, Запоріжжі, Кіровограді, Знам’янці, Новгородці. У цілому загальна реакція – позитивна. Аудиторіїї здебільшого – вчительство і учні. На Донеччині, ясна річ, була певна настороженість, особливо на початку. Дехто казав: «Краще б ви нам привезли підручники чи контурні карти». А один молодий вчитель у Краматорську сказав, що він досі нічого не знав про ті події і хотів би дізнатися більше. Багато людей там приховують свою проукраїнську позицію, не хочуть висловлюватись публічно, грає роль близькість фронту, російського кордону, велика взаємна недовіра.
Це ж відчувається і у Харкові. У Запоріжжі менше. Там нас приймали чудово. Загалом під час поїздок траплялося, що за день фільм преглядали близько тисячі людей. З певністю можу сказати, що байдужих меншість. Існує попит на українську ідентичність. А фільм якраз формує національну свідомість без тиску, нейтрально подаючи факти минулого, аргументи, а не заклики чи гасла.
– Майже сто років тому українці показували приклади героїзму, масового захисту рідної землі від окупанта. Але не перемогли. Чому? Які уроки того часу слід пам’ятати сьогодні?
– Ситуації тодішня і нинішня мають багато відмінностей, хоча й мають спільне – російську агресію. Як би там не було, але рівень усвідомлення українцями своєї окремішності, необхідності власної держави значно зріс. Тоді це усвідомлювали буквально одиниці навіть в українському проводі. Сьогодні українці чітко знають, хто їхній ворог, думка про те, що росіяни – наші брати, поступово вивітрюється, а тоді вона була домінуючою. Плюс дуже популярна на той час соціалістична ідея, примара соціальної справедливості, яка страшенно плутала все у головах людей. До всього Україна тоді знаходилась фактично у багатокутнику смерті: світові лідери не бачили Україну, як державу, а сусіди – Польща, Чехія, Румунія взагалі вважали наші території своїми.
Борці ж за українську державність теж мали великою мірою хуторянське, містечкове мислення. Це яскраво демонструє той факт, що вони не пішли на з’єднання з армією УНР, а залишались чекати її ніби на своїй території.
Та найважливіше, що ми за ці роки не втратили своєї національної ідентичності, а, значить мусимо відстояти і державу, і власні, права, і гідне майбутнє.
– Мотронинський монастир, як підкреслюється у фільмі, фактично був штабом Холодного Яру. Сьогодні він належить до тієї частини Української православної церкви, яка підпорядковується Москві. Як там сприймали вас сьогодні?
– На жаль, там зараз немає жодної згадки про українську визвольну боротьбу. Навіть про Максима Залізняка, хоча він свого часу був послушником цього монастиря. Є лише меморіальна дошка священику Мелхіседеку Значко-Яворському, духовному наставнику Коліївщини.
Власне, монастир і зберігався у той час завдяки опіці одного з лідерів Холодного Яру, мешканця села Мельники Олекси Чучупаки, який не дав розграбувати монастир. І тоді звучали докори, мовляв хахли осквернили обитель, вот придут руские браття… Та коли вони прийшли, то все розграбували, черниць погвалтували і монастир припинив своє існування. Нинішні ж погляди віруючих Московського патріархату відомі. Дуже жаль, що віруючих людей так довго тримають в омані. Та зараз вона таки розвіюється.
– Не раз звучала думка, що УПА – це фактично продовження боротьби холодноярців. Чи так це?
– Абсолютно так. У них спільний підхід: організована боротьба проти окупантів – білих, червоних, нацистів, будь-кого. Та й гасло «Слава Україні! виникло не у Західній Україні, як багато хто досі вважає, а прийшло з Холодного Яру. Учасник тодішньої боротьби Юрій Горліс-Горський, як відомо, потрапив у 30-их роках у Львів, де написав свою знамениту книгу «Холодний Яр» (сам митрополит Шептицький профінансував перше видання), яка стала виховною підставою для багатьох воїнів УПА. Навіть форми боротьби: криївки, співпраця з населенням, псевдо, розвідка – усе з Наддніпрянської України. Причому в УПА врахували наш негативний досвід отаманщини: нещадно відсікалися загони, які не підпорядковувалися центральному керівництву.
Як відомо, з УПА НКВС-КДБ боролося збройно до кінця 50-их років, а у складі Черкаського КДБ до 60-их років працював уповноважений по боротьбі з Холодним Яром…
– Чи не ідеалізуємо ми це явище – Холодний Яр?
– Ні, не ідеалізуємо. Це справді була жертовна боротьба народу за свою державність. Свою історичну місію він виконав, вірності Україні не зрадив.
Світлана Орел
