З історії відомий середньовічний торговий «шлях з варягів у греки». Хоча даних про нього обмаль: кілька рядків у київському літопису та стільки ж у записах візантійського імператора Костянтина Порфирородного. Починався шлях на околиці сучасного Стокгольма, пролягав двома морями і кількома річками та закінчувався у столиці Візантії Константинополі. Купці Київської Русі теж користувалися шляхом, частина якого пролягала Дніпром… Чомусь досі залишається не вивченим шлях пізніших часів, набагато коротший і ефективніший. Починався він у верхів’ї Інгулу, де тепер розташований Кіровоград, закінчувався у тому ж… Константинополі. Це не легенда і не версія: дослідження побудоване на історичних джерелах.
Невгамовний купець з Подолу
Першими переселенцями, які повесні 1752 року прибули на береги Інгулу та Сугаклеї розвивати у нових поселеннях ремесла і торгівлю, були родини купців Сенківських, Масленникових, Кленових, Макеєвих. Їм було надано право називатися міщанами фортеці і поселятися на форштадті Подолі. Передбачливі підприємці дуже швидко зорієнтувалися у сприятливій обстановці. Особливо після того, як при фортеці була відкрита митниця і стороннім купцям заборонили проїзд з польських земель у володіння Росії та Запорожжя без відмітки у гарнізонній канцелярії. Федір Сенківський і його син Семен налагодили торгівлю «хлібним вином», тобто горілкою, що надходила з Польщі. Мито за перевіз було майже символічним – три копійки за відро. У місцевого населення «веселий» напій користувався величезним попитом.
За короткий час Семен Сенківський, капітали якого після смерті батька подвоїлися, став монополістом продажу алкоголю. Йому було тісно у межах провінції, купець замислився про міжнародний ринок. І про торгівлю не тільки «гарячою». Пораду підприємцю підказав майор Левашов, з яким Семен зблизився, постачаючи відбірну горілку офіцерам фортечного гарнізону. Він розповів Семену, що неподалік Дністровського лиману на березі затоки розташоване турецьке поселення Хаджибей і з нього молдавани, волохи, арнаути ведуть жваву торгівлю на ринках Османської Порти. Там величезним попитом користуються хутра, шкіра, вовна, віск, а найбільше – пшениця. Натомість майже за безцінь можна придбати красиві сукна, вироби з шовку, гарні золоті й срібні прикраси, чай, прянощі, вина. Сенківський у проведенні торгівельних ґешефтів ніколи не вагався, завжди діяв рішуче. Відчувши, що до його рук сама летить птаха-удача, позичив у Левашова дві з половиною тисячі карбованців, закупив у місцевих селян зерно і шкіру. Розшукав старого чумака, аби той допоміг скласти найкоротший і безпечний шлях до чорноморської пристані Хаджибей…
Залишки фортеці Хаджибей
…На початку вересня 1768 року валка чумацьких маж, завантажених купецьким товаром, виїхала з Подолу у напрямку Чорного моря. За три дні дісталися Хаджибея. На легких прибережних хвилях погойдувалися порожні вітрильники, команди яких без роботи тинялися пустельними берегами, а власники суден з надією вдивлялися у далечінь з надією діждатися хоч якогось замовника. І тут на горизонті з’явилися фури Семена Сенківського. Купець степового Подолу першим з’єднав північний і південний береги Чорного моря торговим морським шляхом від Хаджибея до Костантинополя...
Подільське зерно доставляється до моря
Далі – шлях морем до Константинополя
Європейська слава купця Масленникова
Чернігівський купець Іван Масленников переселився на береги Інгулу у 1754 році. Одержавши свідоцтво на право займатися торгівлею, Масленников розгорнув діяльність з широченним розмахом. Почав з того, що скупив значну кількість родючої землі і зайнявся виробництвом та переробкою зерна, встановивши для цього півтора десятки власних вітряних млинів. Борошномельний бізнес приносив колосальні прибутки, купець постачав борошно у великі міста імперії. У Петербурзі дізнався про існування там єдиного у Росії цукрорафінадного заводу. Підприємство працювало на зарубіжній тростинній сировині, що завозилася з субтропічних країн і була не дешевою.
Повернувшись додому, Масленников налагодив у себе виробництво цукру на тростинній сировині. 1785 року він запустив у Єлисаветграді перший в Україні цукровий завод. Наполегливий заводчик-купець продовжував шукати шляхи поліпшення якості та здешевлення цукру. І таки знайшов. Він познайомився з інженером Яковом Єсиповим, який розробив технологію одержання цукру з буряків. Нове виробництво зробило Масленникова найбагатшою людиною у губернії, його називали «цукровим королем». Він пішов шляхом Семена Сенківського: наймав морські судна і продавав цукор у зарубіжних країнах. Заслугою Масленникова було те, що він дбав не тільки про торгівлю прибутковою продукцією, а й розширював виробничі потужності за межами свого міста. Власним коштом купець збудував цукровий завод у Кременчуку, залучав до своєї справи підприємців з Молдавії, Валахії, Балканських країн. Пізніші українські цукрозаводчики Бобринські, Терещенки, Ханенки стали гідними продовжувачами родоначальника цукрового виробництва Івана Масленникова.
Слава «цукрового короля» сягнула європейського рівня. Самолюбива імператриця Росії Катерина ІІ не могла стриматися від спокуси і собі «відхопити» від гучного розголосу досягнень свого підданого. Масленникова обласкали «царськими милостями»: йому надали звання купця першої гільдії, він довгий час був єдиним у місті носієм такого титулу. Крім того, купцеві даровано дворянське звання, що теж у той час було рідкістю. Масленников удостоєний високої державної відзнаки – золотої медалі на стрічці Святого князя Володимира. У діяльності цукрозаводчика була ще одна цінна риса: він був великим патріотом рідної землі. Ця людина залишила благородний слід у місті, яке стало його другою батьківщиною. Цукрозавод з кожним роком розростався, збільшувалася кількість робітників на ньому. Власник підприємства дбав про них, будував житло, церкву, при ній школу для бідняків. До наших днів район, де стояв цукрозавод і будівлі робітників, називається Маслениківкою. А ще купець-благодійник разом з іншими заможними городянами відкрили у місті богадільню. Для неї придбали будинок на вулиці Перспективній. У ньому знаходили притулок 25 одиноких нужденних громадян. Після смерті благодійника його вдова передала частину власного двору на розширення міської площі (тепер Кавказька).
Нагороди купця Масленникова
Повагу сучасників викликали патріотичні вчинки купців Масленникова та Кленова. Окрім розвитку торгівлі, обоє поставляли провіант для армії під час російсько-турецької війни 1787-1791 років, за що були відзначені оригінальними нагородами – іменними золотими медалями. Для Івана Масленникова вона була другою. На зворотній її стороні розміщено напис: «Херсонському купцеві Масленникову за надану допомогу і виняткові послуги» (щодо «Херсонському» – це тому, що на час нагородження Єлисаветград входив до Херсонської губернії). Кленова відзначили «…за виконання важливих доручень у останній з Портою Османською війні (1787-1791)».
Перша залізнична ластівка
У серпні 1794 року на місці Хаджибея розпочалося будівництво Одеси. Першому виділили земельну ділянку для власної забудови адміралу російського морського флоту, уродженцю Іспанії Жозепе де Рибасу та його найближчому оточенню. За ними дозвіл на садиби одержали купці – вихідці з Єлисаветграда Желєзцов та Кленов. У такий спосіб був відзначений величезний внесок цих людей у розвиток торгівлі на півдні України. Де Рибас був призначений першим градоначальником Одеси, міським головою громада обрала Желєзцова, Кленова – бургомістром. Отож, представників міста над Інгулом можна з повним правом називати засновниками Одеського торгового порту. Починав, не забуваймо, Сенківский, продовжував Масленников.
Солодовня
Торговий шлях «з Інгулу в греки» розвивався далі. Теплого серпневого дня 1868 року на мальовничій долині Інгулу, де річку перетинав чумацький шлях, зібралося багато люду. З начищеними до сліпучого блиску трубами і барабанами стояли військові оркестранти. Під лінійку вишикувалися юнкери кавалерійського училища. На всіяному польовими квітами пагорбі уважно вдивлялися у далину міський голова С. Турчанинов, земський голова П. Зелений, поліцмейстер О. Родкевич, гласні думи і земської управи, високі армійські чини, духівництво. Сонце сягнуло зеніту, коли з боку Балашівки на тлі блакитного неба закучерявився шлейф чорного диму, почувся гуркіт металу, від якого здригалася земля. За мить перед очима натовпу виростала громадина на колесах, з високою кольору сажі трубою і свистячою парою. За два десятки кроків від людей махина зупинилася, затихла. З неї вийшов наперед середнього зросту чоловік з хвацько закрученими догори вусами, у фетровому циліндрі та англійського покрою костюмі.
– Вельмишановні панове, – підійшов він до міського голови і його делегації. – Милості прошу вітати першу залізничну ластівку у вашому місті.
Капельмейстер подав команду оркестру, і над Інгулом попливла мелодія державного гімну. Просвітер Успенського собору прикріпив до дверцят машини ікону, з бронзової кропильниці освятив її і увесь паровоз. Після цього наперед вийшов потомствений дворянин гласний повітового земства Григорій Піщанський.
– Місцеве купецтво і землевласники уповноважили мене передати будівельникам залізниці фуру пшеничного зерна на знак глибокої поваги до людей, які подарували нам надійний і короткий шлях до морського порту. Нехай ця ластівка летить через поля, ліси і моря на ринки усього світу.
«У серпні 1868 року купці Єлисаветграда завантажили на своїй станції перший вагон пшениці», – повідомили столичні газети. Кінний торговий шлях «Єлисаветград – Хаджибей – Одеса» змінила залізнична вітка. Запашним хлібом щедрої Приінгульської землі наповнилися зернові ринки і ярмарки Європи і Азії.
Нова Одеса на берегах Інгулу
На початку ХІХ століття у 30 верстах від Миколаєва виникла козацька слобода Федорівка, пізніше перетворена на військове поселення. У ньому розмістився штаб Одеського уланського полку. За особистим наказом Миколи І поселення перейменували на Нову Одесу. Через деякий час їх перекинули у розташування 2-го резервного кавалерійського корпусу, штаб якого розміщувався у Єлисаветграді. Полку відвели територію за північною околицею міста Ковалівкою. У стислі строки були споруджені казарма для рядових уланів, квартири для командного складу, казенний кінний завод, військовий лазарет. Споруди утворили житловий масив, що переріс у передмістя. У ньому виникла вулиця, яку назвали Військовою. За усталеною армійською традицією, улани перенесли назву свого першого розташування на нове поселення. Таким чином до вже існуючих цивільних передмість Єлисаветграда – Кущівки, Балки, Ковалівки, Пермського, Бикової, Чичор, Катранівки, Озерної Балки, Соколівських хуторів – додалася військова Нова Одеса (для довідки: у наші дні на території колишньої Нової Одеси, яка існувала до 40-х років минулого століття, збереглися кілька будинків кінного заводу, решта будівель знесено, на їхньому місці зведені корпуси заводу «Гідросила». Колишня вулиця Військова тепер називається Братиславська).
Когось врятував заморський апельсин
Торговий шлях, прокладений подільським купцем Семеном Сенковським у 1768 році з берегів Інгулу через маже невідому чорноморську пристань Хаджибей, вивів українське купецтво на ринки Малої і Середньої Азії. Головним видом транспорту йому служили воли та чумацькі фури. Рівно через сто років єлисаветградські купці відправили перший вагон пшениці, вирощений на найкращих чорноземах світу залізничними рейками у порт Одесу, звідти її доставляли до Константинополя. Сьогодні смак кіровоградського хліба відомий в усьому світі. Доставляється він у найвіддаленіші куточки землі різними видами транспорту шляхами, що не мають кордонів і перепон. Для когось багатство асоціюється з блиском золота і діамантів, вартості екзотичних плодів, хтось будує бюджет на нафті та газі. Славу Кіровоградщині і її працелюбному хліборобові завжди приносив незрівнянний ні з якими дорогоцінностями звичайний пшеничний колосок. Ще не так давно гості міста, з яких би країв до нас не приїздили, додому не поверталися без найсмачнішої у світі «Кіровоградської паляниці»… Золотий колосок вартий золотого п’єдесталу.
Смачний кавун на п’єдесталі
Апельсин – рятівник ОдесиА чому б і ні? Відомо, яке місце у виробництві овочів належить незрівняним українським кавунам і помідорам. Тому у кількох населених пунктах Херсонщини встановили оригінальні пам’ятники цим безцінним дарам українських городів. Хто не знає смаку ніжинського огірка? Та ще солоненького, з хрустом... Ось і стоїть він гордо на п’єдесталі обласного центру. Проходять повз Його Величність Огірок люди і вклоняються низько… Хіба може Одеса обійтися без доброго гумору? До численних оригінальних пам’ятників міста додали монумент… апельсину. Його на одеських нивах ніхто ніколи не вирощував. Та цей цитрус, виявляється, врятував красуню біля моря. Як Рим колись гуси. За легендою, у 1800 році Одеса залишилася без привілеїв, дарованих місту при його заснуванні. Тоді одесити відрядили до Петербурга делегацію на кількох підводах з рідкісними на той час фруктами – трьома тисячами грецьких апельсинів. Їх передали імператору. У відповідь одержали грамоту на повернення відібраних привілеїв та 250 тисяч карбованців золотом на будівництво порту та розвиток міста. Кіровограду для возвеличення Колоска не треба нікому давати хабаря: потрібні фантазія і… бажання. А якщо треба легенда… Тільки свисни!Золоте колосся хлібного краю
Юрій Матівос
