Про життя в окупованому Луганську, ставлення місцевих жителів до самопроголошеної ЛНР, Януковича, «Правого сектору» та української влади «Акулі» розповів Дмитро, студент, що переїхав до Кіровограда із зони АТО.В центрі України хлопець опинився завдяки дружнім стосункам профкомів вишів. Через профспілку Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля, де він вчиться, дізнався, що профком КДПУ ім. В. Винниченка готовий прийняти студентів зі сходу України. Склавши іспити та захистивши диплом, хлопець разом з кількома своїми товаришами зважився покинути рідний Луганськ. «Раніше не відчувалось такої небезпеки як зараз. Також на це рішення вплинула моя проукраїнська громадська діяльність і те, що дуже багато моїх друзів уже побувало «у гостях» у сепаратистів. У більшості випадків активістів без пояснень забирають з дому, з вулиці, з машин. Пояснення одне – «Правий сектор», – говорить Дмитро про основні фактори, що підштовхнули до переїзду. Кор.: Як вдалося виїхати з окупованого міста?– Ми виїхали потягом. Перед посадкою на вокзалі ніхто не зупиняв і не перевіряв. У потязі був україномовний провідник. Вокзал працює нормально. А от аеропорт не працює. Але він ще наш, у ньому сидять наші правоохоронці і захищають його. Я не вважаю, що я кудись переїхав чи втік. Мені не дуже подобається слово «біженець». Це просто, як перейти в іншу кімнату будинку, поки в моїй роблять ремонт. Кор.: Важко було вчитися?– Вчитися не реально, бо всі університети не працюють. Наш вуз закрили після того, як його захопили терористи і влаштували там базу. Нам дали змогу захистити диплом і сказали, щоб більше в університет ми не приходили. Щоправда, дипломи захищали хто як міг, навіть в онлайн- чи телефонному режимі. Шукали якісь виходи. Спочатку терористи захопили гуртожитки, потім, вирішивши, що їх мало, перейшли до корпусів. Чи всі вони живуть у захоплених гуртожитках, я не знаю, скоріше за все, лише якась частина. Коли виселяли, то говорили, що студенти у небезпеці – вони поставлять біля гуртожитку зенітку і будуть збивати українські літаки. Начебто, студентам дозволили забрати свої речі, але є розмови, що деякі просто покрали.
Кор.: Чи вдалось проголосувати на виборах?– Ні. В той день я пішов шукати місце для голосування, але всі дільниці були зачинені. Разом з тим, усе місто було обвішане листівками приблизно з таким змістом: «Якщо ви знаєте, де відкрита виборча дільниця, ми приїдемо і закриємо її». Під час пошуків я зустрів озброєних людей. Вони по-дружньому запитали в мене, чого я тут валандаюся, і сказали йти додому. Втім, мені пощастило, що вони були зайняті захопленням якоїсь машини, тому на мене більше уваги не звертали.Кор.: Які у Луганську настрої в людей? – Переважна більшість не визначилась із своєю позицією. Дуже багато людей виступають проти діяльності «Правого сектору» – це відсотків шістдесят. Вони не знають, що це насправді, але проти. Також дуже модне слово «хунта». «Київська хунта» і «Правий сектор» – основні страшилки. Багато людей виступають за федералізацію, 10-15% – за приєднання до Росії. Причому дивним чином приєднання і ЛНР вони ототожнюють. Втім, переважна більшість, відсотків 60% – за єдину Україну. Хоча майже всі, незалежно від переконань, виступають проти війни, таких 95%.
Кор.: Чим ти пояснюєш для себе таку
позицію своїх земляків? – Скоріш за все, банальним
нерозумінням ситуації. Багато літніх людей думають, що пенсії їм виплачує ЛНР.
Вони так і говорять: «Навіщо нам Київ, якщо пенсії нам платить ЛНР?» Люди не
стільки за незалежність, скільки не бажають підкорятися «київській хунті». Їм
хочеться змін, але вони не знають, яких саме. Всі хочуть жити краще, і думають,
що так буде в ЛНР. Люди вживають слова «бандерівець», «фашист», «націоналіст»,
але не розуміють, якими саме поняттями вони оперують. Кор.: Повернемось до «Правого сектора»…– У нас є міф, що «Правий сектор» –
це втілення зла, що всі представники цієї політичної сили – вороги, а прапор
України – ледь не стяг якоїсь
терористичної організації. Наприклад, терористи забрали до себе на два дні «в
гості» журналіста просто за український прапор. Нас із лютого лякають, що до
Луганська їдуть 50 автобусів «Правого сектору». Їх усі намагаються спіймати.
Особисто я хотів би нарешті побачити, що ж він собою уявляє...Кор.: Чи відчувається в Луганську присутність
української влади?– Міський голова є. Він саджає квіти
і ремонтує дороги. Також є міський голова ЛНР Валерій Болотов. Він ходить у
камуфляжі, дає прес-конференції і воює. Люди підозрюють, що він – звичайний вантажник
з центрального ринку. Щодо міліції, то дуже показовим є нещодавній випадок.
Нові міліцейські «сітроени» сепаратисти захопили, поверх напису «Міліція» наклеїли
«ЛНР», і їздять собі.
Кор.: Хто, на твою думку, ці люди:
луганці, чи приїжджі з Росії?– Найманців не дуже багато, також
немає чеченців. Люди, які працювали у правоохоронних органах і служили в армії,
і які зараз залякані оцим «Правим сектором», і хочуть щось комусь довести – ось
вони і воюють на боці сепаратистів. До речі, у них не було проблем із
озброєнням – до їхніх рук перейшли арсенали міліції та СБУ. Міліція не чинить опору. Обласне управління
МВС ще якось опиралось, а потім їх передислокували. Захоплена будівля СБУ. До
речі, пів-Луганська знало, що його будуть захоплювати. Поруч стояла міліція, але
нічого не робила. У нас говорять, що це усе проплачено. Кор.: Як ставлення у луганців до Порошенка і Януковича?– Порошенка люди не визнають. До
якогось моменту вони вважали легітимним Януковича, але зараз їм не до нього, у
них є Болотов і ЛНР.
Кор.: Яке життя у Луганську на
побутовому рівні? – Жити важко не стільки через
небезпеку, скільки у моральному плані. Ну, коли наприклад, по суботах лунають
звуки феєрверків з весіль, то люди виглядають у вікно, щоб зрозуміти – салют це
чи перестрілка. Потім вже, правда, навчились розрізняти. Я люблю фотографувати,
але останній час не ризикував виходити з камерою. Адже коли терористи бачать
людину з фотоапаратом, то зупиняють і присікуються. Також дуже страшно говорити
українською мовою. Зараз фактично ніде на вулиці ви її не почуєте. Але у нас
також був Євромайдан, нечисельний, але все ж був.Кор.: Що показують по телебаченню і
чи працюють інші ЗМІ?– Нам увімкнули російські телеканали
«Росія 24» та «LifeNews».
На кабельному ще показують кілька українських каналів. Хоча «5 канал» не працює
навіть там. Поки ще є Інтернет. Про пресу. Якщо газета акредитована в
ЛНР, то вона працює, якщо ні – то її не існує. Загалом залишилось небагато ЗМІ,
а відео знімають лише акредитовані російські телеканали. Українських я не
бачив. Друковані ЗМІ під тиском, пишуть те, що їм наказують. Є деякі, що пишуть
не під копірку, але дуже обережно. Кор.: Чи працюють держустанови,
бізнес? – З усіх громадських організацій
працює лише «Червоний хрест». Держказначейство закрилось, мабуть, через це
будуть проблеми. Підприємства не можуть працювати тому, що якісь матеріали для
заводів, не пропускають з одного боку наші, а з іншого – ЛНР. Зараз переважна
більшість працівників знаходяться у безстрокових відпустках за власний рахунок.
Бізнес або перебирається до інших міст, або закривається. Ринки працюють
потроху, на них, щоправда, ніхто не ходить, але працюють. У магазинах є
продукти, правда, ціни дещо підвищились, але незначно. Люди намагаються якось
жити, щось робити. Війна війною, а їсти хочеться...
Кор.: Чи є у місті комендантська
година? Як щодо культурного життя?– Культурне життя зупинилося. Заклади
зачиняються о 19-й годині. Якщо до цієї години, наприклад, кафе не зачиняється,
то це означає одне – його власники дуже сміливі люди. Кажуть, якщо магазин чи кафе працює
після комендантської години (а вона починається після 23-00), то можуть
приїхати озброєні бойовики ЛНР і змушують або заплатити гроші, або закритись. Нещодавно
ми з друзями шукали кафе, де можна було б замовити суші. З великими труднощами,
але знайшли... На завершення розмови Дмитро поділився своїми враженнями від
Кіровограда. Каже, місто дуже спокійне й затишне. Особливо йому сподобались
кіровоградські водії маршруток, мовляв, дуже виховані (!). У новому для себе місті
хлопець поки що майже нікого не знає. Дуже хоче побачити наш славнозвісний
театр, а також влитися в суспільне життя Кіровограда.
