Мені невідомо – хто і де робив ці фотографії. Не знаю – хто на них зображений. Але маю повне право повторити Шевченкове:Мені здається, що це я,Що це ж та молодість моя…Доля склалася так, що після нападу на СРСР гітлерівської Німеччини нам довелося повертатися з далеких країв, куди дід із сімома дітьми змушений був втікати від сталінського «знищення куркуля як класу». Я на час повернення мав від роду усього три з половиною роки, тому, природно, не можу пригадати подробиць: прогалини заповнювала через роки мати. Не згладилися з пам’яті ті кілька тижнів, які ми провели у напханому під саму стелю вагоні, де люди по черзі сиділи, тримаючи на колінах злиденні пожитки чи дітей, під час коротких зупинок вискакували на перон набрати кип’ятку і пити його «вприкуску», відкушуючи дрібненькі шматочки цукру-рафінаду й обпікаючи губи. Дорослі на кожній станції висовували голови у вікно, щоб почути зі станційного гучномовця повідомлення про наступ «німця», про «залишення» Червоною армією чергового населеного пункту. Люди безнадійно чекали обіцяної Сталіним негайної перемоги над ворогом, який дозволить посягнути на священні кордони соціалістичної Батьківщини і буде неодмінно розгромлений на його ж території.Поки ж що від тієї території ми відділялися все далі і після виснажливої мандрівки прибули у Кіровоград. Вийшовши з вагона, поспішали залишити місто, бо у ньому все кипіло, мов у котлі паровоза, ніде не можна було придбати нічого їстівного, а обшарпані і замурзані хлопчаки бігали з наповненими посудинами та немитими кухлями і хрипливо кричали: «Кому крижаної води за п’ять копійок?». Ми відразу дізналися, що німці десь вже за Малою Вискою, не сьогодні-завтра будуть у нас. Мати, невідомо де роздобувши маленького возика, примостила у нього мене та невеликого вузлика і потягла спершу вулицями міста, а далі курним шляхом на село. На світанку нас зустрічали дід з бабою та 16-літнім моїм дядьком Павлом – вони повернулися додому на кілька тижнів раніше нас. Не встигли обійнятися і націлуватися, як у двір верхи на коні вскочив дід Стражник (він працював у колгоспі бригадиром) і, розмахуючи батогом, наказав матері і дядькові брати лопати і негайно відправлятися за село копати окопи. Дід пробував щось заперечити, але Стражник гаркнув на нього, пригрозивши і його з бабою теж відправити на окопи.
Невідомо, скільки б там копали мати з дядьком. Та під вечір другого дня у село увійшли хрестаті танки та небачена у наших краях інша техніка і німецькі солдати на велосипедах. А на світанку від Кіровограда у небі з’явилися німецькі літаки і приземлилися на військовому полігоні біля Компаніївки. Так почалася окупація, яка тривала два з половиною роки. Потім був березень 1944 року. Мені, вже шестилітньому, він запам’ятався більше. Особливо день, коли той самий дід Стражник, тепер вже німецький староста села, на тому самому коні і з тим самим батогом, ганяв селом і кричав, щоб люди тікали хто куди може, бо незабаром буде пекло. Воно справді почалося з самого ранку, ще до сходу сонця. З боку сусідньої Губівки зоряним небом стелилися вогневі сліди, свист і ревіння чогось не чутого і не баченого (пізніше я довідався, що то були відомі «Катюші»). Ми за годину чи дві до того на кимось роздобутій підводі з брезентовим покриттям намагалися прорватися у сусіднє село. Перед самим під’їздом до нього назустріч нам вискочило кілька танків, стріляючи на ходу з гармат. Снаряд, піднявши стовб землі, вибухнув перед нашою підводою. Звалися мертвим один кінь, другий, обірвавши упряж, галопом помчав у степ. Щось обпекло мені лоба, я побачив закривавлену ногу матері. Скільки минуло часу – не знаю. Не знаю хто перев’язав матері рану, забинтували голову й мені, хоча там була усього лиш здерта шкіра.
Стрілянина і атаки почергово німців і
червоних скінчилися вже під вечір, поранену матір військовою машиною відправили
у лікарню до Кіровограда, мені бабця приклала до лоба чистотіл, на тому вся
медична допомога скінчилася. Невдовзі велике угрупування німців, яке довго трималося
у районі Компаніївки і Бобринця, звідти вибили. Настало начебто мирне життя.
Для нашої сім’ї аж занадто: під час учорашнього бою бомба влучила у хату, її на
місці лежала купа глини, дерева і покрівлі. На кілька років оселею для сім’ї
став обладнаний дідом з бабою та матір’ю дивом уцілілий сарай. Дядька Павла з
нами вже не було: перед відступом німці забрали місцевих хлопців, вивезли у
Югославію на шахти. Дядько з другом Миколою Маяком втекли з неволі, дісталися
загону югославського руху Опору, після вступу Червоної армії друзів зарахували
до однієї з військових частин. На початку весни 1945-го рядовий Павло Матненко «загинув
смертю хоробрих» на випаленій війною землі Румунії. Він так і не дізнався, що його
найстарший брат Михайло, призваний до армії у 1938 році, наклав головою під лінією
Манейгерма у радянсько-фінській війні, яку сталінська пропаганда замовчувала
довгі роки, а про загиблих на ній радянських вояків рідним навіть не
повідомляли. Ніколи не дізнається дядько Павло, що ще два його брати –
Володимир та Іван – пройдуть усю війну «від дзвінка до дзвінка», поранені і
контужені повернуться додому, та вік їм був відміряний недовгий.
***Сьогодні ми вшановуємо пам’ять жертв
війни. Якої? Чотири моїх дядьки і батько були учасниками тієї, яку Сталін
назвав Великою Вітчизняною. Вождь через відданих системі поетів, письменників,
художників, композиторів створив ореол «непереможної і легендарної Червоної
армії», її найгеніальнішого вождя і полководця усіх часів і народів
Генералісимуса товариша Сталіна, під керівництвом якого народ разом з армією
проявили масовий героїзм і здолали «коричневу чуму двадцятого століття –
фашизм». Про те, якою ціною була здобута перемога, чи потрібними і
обов’язковими були мільйонні жертви, особливо цивільного населення, поети і
композитори замовчували. Моє покоління виросло на творах сталінських
літераторів і режисерів, з першого класу інших книжок і фільмів, ніж про Матросова,
Космодем’янську, Мересьєва, 28 панфіловців, молодогвардійців ми не читали і не
дивилися. Віддамо належне письменникам К. Симонову, О. Суркову, О.
Твардовському, Б. Полєвому, іншим російським працівникам пера: вони були
талановитими літераторами, у їх творчості поєднувалися любов і ненависть. Вони
майстерно використовували чорні фарби для створення ненависного радянському
народу образу фашистів-гітлерівців. У той же час аж через край хлюпали яскраві
фарби для уславлення переможців. І не їхня вина у тому, що частенько ті фарби малювали
не «тих» героїв і не завжди прославляли справжніх патріотів: такі були часи,
такою була тиранія. Не хочу їм докоряти, інакше довелося б викреслити з життя
майже століття обдарованих людей. Були серед них і українські оспівувачі «рідного
і дорогого» та його команди.
Історія повернула так, що знову
доводиться нашому народу брати до рук зброю і спрямовувати її проти нахабного і
жорстокого ворога. Два-три роки тому нормальній людині і у голову б не прийшло,
що тим ворогом стануть 18-20-тирічні внуки і правнуки тих, хто пліч-о-пліч боронив
рідну землю від фашизму, тих, хто щиро вважав, що «мать Москва і рідний Київ, вами
Родина горда, Украина и Россия породнились навсегда». Послухали б автори цих
натхненно-патріотичних слів сучасних московських пропагандистів – людожера
професора О. Дугіна, супербрехунів-ненависників України Д. Кисельова, Ю. Жукова та іже з ними. Чи є у
їхній паскудній кульковій ручці хоч мізерна краплина… Не світлої, хоча б прозорої
фарби для змалювання справжніх подій і поведінки московських «братів рідного
Києва» в окупованому Москвою Криму чи кривавого побоїща на Донбасі, куди так
весело йшов півстоліття тому «парень молодой на работу славную и дела хорошие»?
Сьогодні «діла» покидьків розбещеного російського суспільства відомі усьому
світові – більшість з них прибувають на Донбас заробляти на крові українців.
Заробляють не тільки гроші – державні нагороди, премії, звання. А ми не
встигаємо хоронити кращий молодий цвіт нації, у матерів не висихають сльози…
Свято Перемоги, завдяки комуністичній
пропаганді хрущовсько-брежнєвських часів, стало трохи не культовим, головним у
СРСР, традиція передалася й незалежній Україні. Але кремлівським
ультрашовіністам така «рівність» з іншими учасниками розгрому фашизму не до
вподоби: вони у спадщину від Сталіна перейняли вигадану ним «велич російського
народу». Не буду ворушити історію та оперувати статистикою і прикладами: хто
хоче – добре знає, заангажованих не переконаєш. Увесь цивілізований світ – хто
з подивом, а хто і з страхом – оглядав традиційну для Москви демонстрацію
диявольської сили, з допомогою якої володарі Кремля намічають військові прориви
то через Маріупіль на Крим і Придністров’я, то захопити Харків з Одесою, а це
вже Полтаву з Черніговим. Не про окремі
області вони мріють. Знову ж таки, усім відомо – ЩО потрібно «руському міру» і
його провідникам Патріарху Кірілу й «апостолу» Путіну. Не заради поповнення
культурної спадщини намічають вони спорудити у Москві гігантський монумент
Великому князю київському Володимиру. Свого часу Сталів почав будівництво у
столиці Будинок Рад зі скульптурою Леніна, у
порожній голові якого могло засідати політбюро КПРС, а на вказівному пальцеві
простертої руки вождя світового пролетаріату збиратися на перепочинок.
Не День скорботи і вшанування пам’яті
жертв Другої світової війни відзначали на Красній площі Москви на свято
Перемоги. Там демонстрували металево-ядерні потвори, здатні зрівняти із землею все
збудоване людством протягом тисячоліть. Шикували у колонах виряджених у
військову форму сучасних блазнів, обвішаних з плечей до колін бутафорними
орденами і медалями, серед яких не видно жодної бойової часів СРСР. Вони гепали під час репетицій параду кованими
чобітьми масові поховання – братські могили, у якій згорнуті бульдозерами і
политі вапном лежать зотлілі останки сотень тисяч захисників Москви усіх
«братніх народів», загиблих у морозному 1941-му. Десь там загубилися кістки
мого батька, який з пляшкою «коктейлю Молотова» і гвинтівкою зразка 1891 року
без патронів мав зупинити танки гітлерівського маршала Гудеріана. На нього
навіть не прийшло повідомлення «загинув смертю хоробрих».
Москва з Красної площі лякала увесь
світ, Україну й українців зокрема. Агресори корчать з себе нащадків святих і
праведних, православним хрестом благословляючи дикі чечено-азіатські орди, що
йдуть убивати ненависних їм слов’ян. Для когось це може погано скінчитися.
Раджу московським прихильникам «святих» і «нащадкам» Великих князів київських почитати
їхні мудрі поради, які князі давали своїм одвічним ворогам – половцям, хазарам,
монгольським і тюркським ханам: «Аз же иду на тя съ ратью… Аще есми на рати не
вельми храбръ, но в словесах крепок… И еще речу: не хвались, идучи на рать, а хвались,
идучи с рати»… Почуйте своїх видатних предків, кремлівські розбишаки…Юрій МатівосФото з відкритої мережі
