Андрій Гардашніков – достатньо оригінальна постать у
Кіровограді. Йому вдається поєднувати на перший погляд абсолютно різні
професії. Він встигає не тільки працювати лікарем-онкологом, а ще й бути
ведучим програми "Сімейний лікар".
Про плани створення соціальної служби з паліативної допомоги для невиліковних пацієнтів,
про стереотипне ставлення до онкологічних захворювань та про свої думки щодо
перейменування міста Андрій Гардашніков розповів кореспонденту "Акули".
Ви з дитинства захоплювалися радіо. Чому обрали все ж таки медичний напрям?
У мене, мабуть, і вибору не було, хоч я і намагався робити вигляд у дитинстві, що щось обираю. Але у мене така сім’я, що на кого пальцем не покажи, усі були пов’язані певним чином з медициною (мама – онкогінеколог, сестра – онкогінеколог, дід – онкохірург). Мені здається, що не я обрав професію, а професія обрала мене. Сьогодні я дуже цим задоволений. Мені здається, що я приношу користь у цій професії.
Справа в тому що якби я пішов працювати в усі напрями, які мене захоплювали, мені треба було б професій десять мати. Я з дитинства навчався грати на кларнеті й фортепіано, але не став професійним музикантом, хоча маю можливість себе реалізувати у цьому напрямі. Багато чим ще захоплювався, але це не стало професією.
Розкажіть, будь ласка, про ваші творчі захоплення.
Я граю на гітарі та піаніно. Люблю підігрувати собі, коли співаю. Не знаю, наскільки маю право називатися бардом, тому що саме пісень, в написанні яких я приймав участь, не так і багато.
Незважаючи на це, кілька авторських пісень у мене є. Навіть деякі до сьогоднішнього часу мені ще й подобаються.
Музика – це
частина мого життя, без якої я себе вже важко уявляю. У японців, кажуть, є
ляльки, яких мотузять після роботи для того, щоб розрядку зробити, а для мене розрядка
– це рок. Також я люблю пісні, над якими треба подумати, які про щось кажуть.
У багатьох людей рак асоціюється зі смертю. Як ви до цього ставитеся?
У нас є стереотип, що рак – це однозначний вирок. Це не правда. Все-таки не мало людей, які звертаються на початкових стадіях розвитку цієї хвороби, або виліковуються повністю, або принаймні можуть жити в тривалих періодах ремісії. До речі, від хвороб серцево-судинної системи помирає людей більше, ніж від онкології. Тому боятися раку не треба. Якщо щось натякає на хворобу, то треба йти і перевірятися, щоб мати всі шанси виявити її на початкових стадіях розвитку. Якщо ніяких підозр немає, все одно мінімум раз на рік потрібно проходити комплексний профогляд. Так, звісно, ми не всі хвороби можемо вилікувати. І далеко не кожен приходить по медичну допомогу вчасно. Бувають випадки, коли людина дійсно помирає від невиліковної хвороби. І в такому випадку дуже важливо, щоб в нашій країні було організовано якісну паліативну допомогу, якої ми намагаємось досягти.
А як щодо вашої діяльності у Ленінській районній раді?
Не знаю, чи можна сказати, що я самореалізовуюсь як депутат районної ради. Питання здебільшого є технічними. Але є певне завдання. Воно пов’язане знову ж таки з паліативною допомогою. У мене є підтримка від керівництва районної ради. Я сподіваюся, що у мене вийде організувати все ж таки певну службу, яка буде допомагати пацієнтам, які страждають від раку та інших невиліковних хвороб.
А як ви ставитеся до перейменування Кіровограда?
Я – людина, яка має православний світогляд. Тому, думаю, що Свята Єлисавета є дуже достойною покровителькою для нашого міста.
Я шкодував, що кіровоградці залишаються з комуністичною назвою так багато років. Для мене було б дуже достойним, якщо б ми концентрувалися саме на постаті Святої Єлисавети. Це пласт нашої культури, який пов'язаний з православ’ям. Не можна сказати, що він взагалі не має значення для України.
Мені сумно, що питання перейменування міста зіпсувало нас, як в "Майстері та Маргариті" москвичів зіпсувало квартирне питання. На жаль, у нашій районній раді все достатньо спокійно проходить, поки ми вирішуємо тільки технічні питання та не торкаємося питань перейменування. Якщо ж на порядок денний виноситься питання перейменування Кіровограда, це "оживлює" розмову. Люди починають один на одного кричати, перебивати і взагалі, як на мене, втрачають людський облік. Я тут не виправдовую ані прибічників докомуністичної назви, ані її противників, тому що, на жаль, зі шляхетністю й інтелігентністю у кожному з таборів є суттєві проблеми. Якщо місто отримає назву Кропивницький, можу сказати що серед альтернатив – це найдостойніший варіант. У порівнянні зі Златопілем та Інгульськом ця назва, як на мене, звучить гарніше.
Підготувала Катерина Ободовська.
