Думки з приводу виходу книги Василя
Даценка: «Зеленая Брама: возвращение к легенде».Вже давненько я вирішив не писати про
Радянсько-німецьку війну 1941-1945 рр., яку свого часу Сталін визначив Великою
Вітчизняною. Хоча писав про неї фактично все своє журналістське і краєзнавче
життя. А це не мало, не багато, 40 років. Предметом мого дослідження не один
рік була Зелена Брама – лісовий масив на кордоні Кіровоградської та Черкаської
областей, де сталася найстрашніша в історії воєн трагедія, що забрала життя 20
тисяч бійців і офіцерів Червоної армії. Більше 100 тисяч воїнів потрапили у
полон спочатку до ворога, а, звільнившись від нього, у сталінські концентраційні
табори. Не будемо забувати, що з волі сатрапа Сталіна жорстоко, аж до смертної
кари, переслідувалися й рідні полонених, які визнавалися зрадниками.Дві радянські армії, 6-а та 12-а,
стали на шляху переважаючого у силі ворога, що планував загарбати величезну
країну за три-чотири місяці, але був зупинений далеко від столиці СРСР в
українських степах. Півтора місяці, починаючи від західних кордонів, у
нерівному двоборстві з набагато сильнішим ворогом червоноармійці, керовані
бездарним командуванням, починаючи з маршалів і закінчуючи полковими офіцерами,
у неймовірно складних умовах, виснажені від нестачі їжі та питної води,
стримували навалу моторизованих німецьких дивізій. Поблизу с. Підвисокого
Новоархангельського району Кіровоградської області обидві армії потрапили у
вороже оточення. Залишившись без набоїв для гвинтівок та пального для танків і
автомобілів, без командирів, які повтікали з поля бою, знесилені бійців
загинули або потрапили у полон.
Добре відомо, якими щедрими на
відзнаки переможцям був Сталін і його сателіти стосовно відданого їм
генералітету: бойові ордени і медалі не вміщувалися на грудях полководців, які
часто без військової необхідності кидали під ворожий свинець «гарматне м’ясо» –
солдатів. Окремі зі «стратегів» одержували найвищі військові звання до маршала
включно і Золоті Зірки Героїв через десятки років після завершення війни. Їм
споруджуються пам’ятники, їхніми іменами називаються вулиці і населені пункти у
всій країні. Увічнюються цілі підрозділи, присвоюються звання Героя містам, до рангу
пам’ятних дат відносяться битви і просто бої за окремі населені пукти. Пишуться
вірші і романи, знімаються кінофільми, створюються опери і мистецькі полотна.
Таке щорічно відбувається з червня 1945 року, коли на гранітну бруківку Москви
привезли на парад учасників боїв з усіх фронтів (щоправда, частину фронтовиків
відправили на смерть у пекучі піски Монголії на війну з Японією, звідки не
повернулася половина воїнів). Останнім часом проводяться аж надто гучні
військові паради з обов’язковим атрибутом – портретом Сталіна.І тільки над Зеленою Брамою і досі
висить зловісна тінь державного забуття. Про нього нагадує у своїй книзі Василь
Даценко. Тільки у день Перемоги 9 травня 1972 року у Підвисокому відбулася
перша після війни зустріч ветеранів і рідних загиблих солдатів, які брали
участь у боях під Зеленою Брамою. Подвиг двох знищених ворогом армій, сотень
тисяч бійців відзначено аж через тридцять років на місці боїв у звичайному
українському селі. Без участі високопоставлених представників командування –
учасників тих трагічних подій, хоча багато з них насолоджувалися життям у
комфортних умовах далеко від Брами. Показово, що першим хранителем пам’яті про
воїнів 6 ї та 12 ї армій став учитель із Підвисокого Дмитро Іванович Фартушняк.
Сорок років, з 1953 по 1993 рік, він працював у сільській школі вчителем і за
цей час разом із школярами-слідопитами зібрав немало бойових реліквій, а також
понад 2500 спогадів і фотографій Зеленої Брами! На основі цих експонатів Дмитро
Іванович заснував народний музей села. Він же організував згадувану зустріч
ветеранів і рідних воїнів Зеленої Брами. Пізніше була створена рада ветеранів
двох армій, керівником якої став краєзнавець з м. Арзамаса Нижньогородської
області РФ Є.В. Серебряков.Так увічнив пам’ять загиблих народ,
який, власне, і був переможцем фашизму. На відміну від тих, хто на крові і
кістках полеглих будував і продовжує будувати своє благополуччя. Не утруднюючи
себе навіть формальним вшануванням людей, які віддали життя на полях боїв під
Зеленою Брамою, де вирішувалася доля Москви, усієї країни. У часи сталінської
ідеології події на берегах Синюхи замовчувалися взагалі, тьмяніли у яскравих
феєрверках на честь міст-героїв, удостоєних високого звання через багато років
після падіння Берліну. Нічого не змінилося у цьому плані і у сучасній РФ. У
виданій Російською академією наук у 2005 році «Истории Великой Победы» про
трагічні події серпня 1941 року написано усього два рядки та й ті беззмістовні.
Зате російський «кормчий» В. Путін, з чийого благословення і під чиїм
керівництвом Росія кожне свято Перемоги перетворює у фанфарне вознесіння до
небес сталінських «переможців», у святковій доповіді цинічно заявив, що Росія
перемогла б фашизм і без України. Ясна річ, без Зеленої Брами також.
Книжка «Зелена Брама, повернення до
легенди» має таку назву не випадково. Кілька десятків років тому російський
радянський письменник Євген Долматовський свою книгу про події літа 1941 року
назвав «документальною легендою про перші дні Великої Вітчизняної війни». І хоча
письменник сам був учасником тих боїв, дивом вижив, але повністю передати увесь
трагізм розгрому армій передати не міг: не ті були часи, справді легендарні.
Василь Даценко наводить передсмертні слова однієї із жертв «Зеленої Брами»
командуючого 6-ю армією генерала І. Музиченка: «Мені дуже шкода, що правди про
загибель 6-ї армії народ наш ніколи не дізнається».Подібну констатацію гіркого факту я
чув з вуст Євгена Долматовського, коли він приїздив на Кіровоградщину у зв’язку
з написанням «документальної легенди». Він пообіцяв жителям Підвисокого – живим
свідкам трагедії – уточнити, «де треба», окремі епізоди та прізвища і посади
командирів обох армій, перевірити відомі їм факти. Після чергового приїзду з
Москви, Євген Аронович повідомив таке. У Міністерстві оборони СРСР, куди він
звернувся із запитом, відповіли: «Ви поет? То й пишіть вірші, і не встромляйте
свого носа, куди не треба». Тільки завдяки зв’язкам він написав книгу, зміст
якої дуже далекий від реалій. Московським нащадкам «творців великої Перемоги»
правда ні до чого, їм потрібні ореоли слави канонізованої ними «непереможної і
легендарної».Над В. Доценком тиск «соціалістичного
реалізму» не висів. Автор, за його словами, поставив за мету зрозуміти витоки і
наслідки трагедії, що сталася на клаптику української землі з поетичною назвою
«Зелена Брама». Використав при цьому раніше недоступні архівні матеріали,
зібрані у різних куточках колишнього СРСР спогади ветеранів 6-ї та 12-ї армій,
листи і фотографії їхніх родичів, результати пошукової діяльності. Всі ці
матеріали дозволили створити правдиву і чесну історію справжнього подвигу
народу, який ціною численних жертв відвів від усього людства смертельну загрозу
коричневої чуми ХХ-го століття.
Видання служитиме вічною пам’яттю про
них. У цьому ракурсі треба відзначити одну деталь: книга видана російською
мовою з надією на те, що у Москві прочитають і проймуться моральним обов’язком
повернути борг полеглим, які затримали ворога у пекельних боях в Україні і дали
змогу зібрати сили для відпору агресорам. Адже у Зеленій Брамі не встановлено
добротного монумента, у жодному календарі не вказується дата останнього бою
червоноармійців. Після відомих подій останнього часу ці надії, певне, стануть
фата морганою. Перенесемо їх на своїх, київських чиновників. Їм, хочеться
думати, нічого приховувати від свого народу. Тим більше, справедливо відзначав
Є. Долматовський – у війни спочатку була Зелена Брама, а потім Брандебурзькі
ворота.І наостанок. Книга-фоліант побачила
світ завдяки творчому колективу поліграфічно-видавничого центру ТОВ «Імекс-ЛТД»,
має добротне художнє оформлення, «легку» верстку, вдало розміщені численні
ілюстрації. Це справжній подарунок до дня Перемоги людям, які цього свята
справді заслуговують.Юрій Матівос
