Ще напередодні Дня ВДВ соціальні мережі заполонили теми про безшабашних десантників. Тому на репортаж про це свято я йшла з невеликим острахом. Виходжу рано вранці, поки ще всі тверезі. Біля Пам’ятника Воїнам-інтернаціоналістам знаходжу своїх перших героїв. Незмінні атрибути, тільняшка і синій берет одразу їх видає. На прохання сфотографуватись і поговорити реагують охоче, мовляв, чому б і ні. Отож, моїми співбесідниками стали Сергій Бородін, молодший сержант військ спецназу, старший інструктор по інженерній підготовці та Валерій Сергійович Свид, старшина, інструктор парашутно-десантних сил. Не встигла я запитати, що, для десантників означає цей день, Валерій Сергійович сказав: «Настінька, а, у вас перше кохання було? Так оце для нас спочатку перше кохання, а потім День ВДВ. Для нас цей день взагалі святий». І тут трапилось те, чого я очікувала найменше, у цього хороброго десантника пішли сльози, напевне згадались нелегкі часи.
Дещо заспокоївшись, почали згадувати свої девізи і популярні побажання. Майже як у мушкетерів, звучить гасло десантників: ніхто крім нас! А перед стрибками вони один одному бажають чистого неба і повного купола, тобто вдалого розкриття парашуту. Перший тост голубі берети підіймають за тих, хто в стропах, мається на увазі, щоб не заплутались мотузки парашута. Не обійшлося без лірики. «Лучше нету войск на свете, чем десантные войска!», - співали свій гімн, а також читали вірш про дівчину і десантника. Довго не могла розпрощатися зі своїми десантниками, відпустили лише тоді, коли обсипали побажаннями здоров’я і благополуччя мені та всій моїй сім’ї. З посмішкою повертаюся до редакції.
Анастасія ЗУБОВА
