Роздобути собі в дім щось із Ліпатова. Хто з "просунутих" городян не задумується про це зараз? Непомітно для автора яскраві "мальовидла" з плитковими уламками старого життя – звичайно ж, солодкого й по-ярмарковому гамірного – стали частиною міського міфу про інтелігентську тусовку, що колись збиралася у підвальчику знаменитого "Кавасакі" (або ж кафе "Кава-соки", якщо бути точним) на Шевченка...
29 травня, до відзначення 55-річчя художника, Кіровоградський обласний художній музей відкрив експозицію його робіт, випозичених із приватних колекцій кіровоградців. За словами Тетяни Ткаченко, директора цього комунального закладу, у фондах музею поки що є лише три його картини. І зважаючи на копіювальний бум, що розгорнувся одразу по смерті Андрія Ліпатова, прогнози на поповнення можна робити, розраховуючи хіба що на особливо бережливе ставлення до його доробку декого із друзів та знайомих.
"Навіщо він від нас пішов? – коментує мистецтвознавець Андрій Надєждін, – Не хочу навіть обмовлятися про таке, коли йдеться про Андрія. Бачите? На сьогоднішній захід взяв з собою саме п'ять піонів, а не пару чи чотири, як напевно слід було. І зараз покладу у кутку, де стоїть його портрет... Власне, й детально розписувати особливості його творчості не хочеться. Яка там школа, професіоналізм або ж нехтування законами рисунку!.. Таких школа тільки обмежує; не потрібна була йому ніяка спеціальна освіта! Задумайтесь, що означає словосполучення "наївний живопис"? Художник викладає на полотні своє незамутнене, первинне бачення світу. Безумовно, Ліпатова можна зараховувати і до категорії міських художників, і до наївістів, однак і цього замало, як для характеристики його світоглядної концепції".
"Впевнена, Андрюша зараз серед з нас, – додала Світлана Ушакова, завідувач відділу мистецтв обласної універсальної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського, – він чекає на свого дослідника, випуск альбомів з репродукціями його творів чи книги спогадів про нього. Так що нам є над чим попрацювати".
На свій сором визнаю, що років зо три тому справді сприймала Ліпатова як дуже теплого хатнього художника. Підхльостувана базарним інстинктом більшості українських жінок, одразу ж залипла на по-мультяшному округлі фігурки кумчиків у шинку та не до свята сороміцький жест панночки з картини "Великдень" – викачування писанки на довжелезному стовбурі паски... Зрозуміли натяк? Кольори – яскраві, матово-ворсисті, нібито обгорнуті в оксамит. Син Андрій розповідає, що саме на кольорах і піймалася більшісь ліпатовських підробників: "Тричі до мене зверталися з проханням засвідчити авторство котроїсь із батькових робіт або ж за дозволом робити копії з нього. Щодо останнього – як на мене, маячня. Я не художник, але поки що жодної пристойної так і не побачив. Тому що перше, що видає змальовку, це – кольори".
"Справа в тім, що світотінь, перспектива, – пояснить нам згодом Надєждін, – Ліпатова абсолютно не цікавили. Очевидно, техніку мазка він підглянув в іконописі – клав шар на на шар. Улюбленим письменником Андрія був Гоголь – ключі до буквально наївного, опрощеного та містично воднораз розуміння реальності шукайте у творчості цього письменника. Також Андрієві близька народна культура Центральної Європи – Сербії, Словаччини, Чорногорії, Угорщини. Назовімо це легким впаданням в кустурівщину, коли локальне (деталі побуту, найдрібніші його подробиці – як то газетний шрифт чи підточена ніжка стільця – поєднуються із планетарним світоглядом. А ще Ліпатов не просто зображає, він завжди пише якусь оповідку, розповідає історію".
Попри жанрове визначення наїву жодна з ліпатовських картин не зводиться до банального асорті з няшних, ніби із листівки викроєних, образів. Знаки структурної вписаності чогось у щось, натяки на сходинки слов'янських няву-яву-праву ви знайте і у його знаменитій "Рибалці", "Останньому вареникові", "Кометі" чи "Корівці". Утім, світ може укладатися і простіше, як шухляди комоду ("Великдень"), або ж сотатися колами пряжі, як в "Автопортреті" та "Про мене". До речі, себе художник здебільшого зображував в образі іграшкового кота із ґудзиками замість очей. Теж ніби мила хатня цяцька, але з й відтінком химерності... Гумор, незлобливе висміювання національної психології – то предмет окремої розмови. Залишається лише пожалкувати, що не пощастило поспілкуватися з цією людиною наживо.
Валентина Головань
