Нині ім’я Ярослава Лесіва, одного із ініціаторів легалізації та відродження в Україні греко-католицької церкви, поета, дисидента, члена Українського Національного Фронту та Української Гельсінської Групи, досить відоме. Національно-патріотичні ідеї, очевидно, були тим, на чому зростав і виховувався уродженець Долинського району, що на Івано-Франківщині Ярослав Лесів. Його батько – воїн Української повстанської армії, разом із сином – братом Ярослава, репресований за участь в Організації українських націоналістів. Схоже, саме тому Ярослав не зміг здобути університетську освіту. А після закінчення Івано-Франківського фізкультурного технікуму отримав направлення на роботу у Заваллівську школу-інтернат. Очевидно, ще навчаючись у технікумі, він став членом підпільної організації Український Національний Фронт, яка пізніше саме через Лесіва постачала на Кіровоградщину свої брошури й листівки.
Розповідає вчителька-пенсіонерка Світлана Насипана:
-- Ми одночасно прийшли працювати у Заваллівську школу-інтернат. Це був невисокого зросту кремезний молодий чоловік. Як і біля кожного молодого викладача, навколо нього завжди було багато дітей. Майже весь вільний час він проводив у школі. Завжди був зібраний і тактовний. Не можна сказати, що він був занадто відкритою людиною, але й не справляв враження потайного. З часом більше спілкувався з учителем трудового навчання Цвілюком Віктором Миколаєвичем.
Учитель історії Заваллівської загальноосвітньої школи, краєзнавець Олександр Пересунчак припускає, що Лесів ставив перед собою завдання організувати філії УНФ на Сході та в Центрі України. У Заваллі складались для цього сприятливі обставини: напередодні тут відбувся страйк робітників графітового комбінату, які, не зважаючи на тиск та погрози влади, змогли відстояти свої права на справедливу оплату праці. Олександр Сергійович стверджує, що наступного дня після початку акції протесту, повідомлення про неї з’явилось в ефірі радіостанції "Голос Америки" . До честі земляків, організатори страйку так і не були виявлені каральними органами.
Світлана Насипана пригадує, що листівки, де йшлося, що Україна має стати незалежною, знаходили в автобусах, на зупинках міста та району. З’явилися навіть листівки із підписом "УПА" , хоча на той час армія була вже знищена радянськими каральними органами. Олександр Пересунчак припускає, що уенефівці виявили криївку УПА із запасами листівок 40-х років, а Лесів переправив їх на Гайворонщину.
Але тим часом Ярослав привіз у Завалля два синьо-жовтих прапори. Вночі, напередодні 7-го листопада, коли тодішня влада скрізь розвішувала свої червоні знамена, разом з Віктором Цвілюком вони почепили один на високу трубу Сальківського цукрокомбінату, інший -- на школу-інтернат, де обоє тоді працювали.
Чутка про цю подію пощирилася дуже швидко. Люди здебільшого не розуміли її суть, адже не один десяток років ідеологічної обробки зробили свою справу. Тим більше, відразу ж хтось пустив поголос, що то були польські прапори. Гайворонець, журналіст Сергій Матусяк припускає, що таким чином кадебісти, які, звісно, дуже стривожились підняттям українських національних прапорів, намагались хоч якось применшити цю подію.
Тих, хто це зробив, тоді так і не виявили. Але листівки та журнал "Воля і Батьківщина" ще до цього привернули увагу органів і вони знайшли підхід до щирого та чуйного Ярослава. Розповідає Світлана Насипана:
-- Післе Нового року в школу-інтернат приїхав учитель української мови, ще студент Кіровоградського педінституту Василь (прізвища не пам’ятаю). Його поселили в одну комнату з Ярославом. Тепер вони уже ходили постійно втрьох. Очевидно, Ярослав відкрив йому свою таємницю. Коли в середині березня прийшла посилка з літературою, Василь сповістив КДБ. Забрали Ярослава прямо на уроці. В його портфелі виявили заборонену літературу. Наступного ж дня Василь виїхав. Більше ми їх не бачили. Коли через 40 років відбувалась зустріч випускників, хтось поцікавився долею вчителя, який їм запам’ятався. Колишня учениця Катя Русавська, повідомила, що була на весіллі у Львівській області, де зустрілась з бандуристом Миколою Литвином, який і розповів, як сидів з Ярославом у одній камері і про його смерть.
Про долю Ярослава Лесіва, який пройшов тюрми і табори, став священиком і доклав величезних зусиль аби відбулась легалізація та відродження греко-католицької церкви, будував храми, писав вірші, написано багато. А як склалася доля його побратима Віктора Цвілюка?
Очевидно, Ярослав не назвав його прізвища під час слідства, взявши усю вину на себе, тож Віктор Миколайович не був репресований. Розповідає журналіст Сергій Матусяк:
-- Віктор Цвілюк довгий час працював слюсарем на Заваллівському графітовому комбінату. Був дуже неспокійною, небайдужою людиною. Постійно ставав на захист справедливості, як він її розумів. Тодішній директор комбінату дуже не любив таких бунтарів і мені доводилось двічі писати матеріали на його захист. Суд відновив Цвілюка на роботі і директор змирився з його бунтарською позицією. Кілька скликань він був депутатом Заваллівської селищної ради, а потім -- Гайворонської районної ради, завжди ставав на захист людей. Писав вірші на патріотичну тему, навіть іноді друкувався у районній газеті, але вони були слабенькі. Та він не зважав, коли йшлося про Україну, він просто сяяв цим.
Олександр Пересунчак додає, що коли прийшов до влади Янукович, Віктор Миколайович розповсюджував саморобні листівки проти нього. Але до Революції гідності не дожив: трагічно загинула його дочка і він, дуже тяжко переживаючи цю втрату, теж пішов із життя.
…З дня підняття національного прапора на Гайворонщині пройшло майже 33 роки. І ось у ніч з 9-го на 10-е березня 1989 року синьо-жовті прапори з’явились на радіотрансляційній вежі та на приміщенні районного будинку культури у містечку Мала Виска. Це – самісінький центр міста! Звісно, така подія зчинила переполох серед місцевого начальства. Хто ж зробив такий сміливий крок? Як пише у своєму спогаді (книга "Рух. Початок" ) член НРУ Сергій Кудря, це була справа рук двох підлітків – Олександра Литвинчука та Сергія Матурнака. Їхнім ідейним натхненником став на той час початкуючий поет, а пізніше – лауреат всеукраїнської премії "Гранослов" Ігор Тарасенко. Сміливців дуже швидко вирахували, але довести, що саме вони пошили і підняли прапори, не змогли. Тож, їх звинуватили у банальному хуліганстві. Можна, сказати, легко відбулись. Але Сергій Кудря пише, що Олександра Литвинчука відправили до армії, куди він за станом здоров’я не мав би йти. Потім досить швидко комісували. Ігор Тарасенко певний час працював у сусідній Білорусії і передчасно пішов з життя.
Та дуже швидко їхню справу підхопили перші рухівці. Але це вже інша історія.
Світлана ОРЕЛ, Кропивницький
