10 років минуло, як немає з нами професора, інтелектуального лідера Леоніда Васильовича Куценка. Друзі й колеги відвідають його могилу, у КДПУ ім. В. Винниченка відбудеться вечір пам’яті.
Він був щедрий на добрі слова для інших і завжди наголошував, що їх слід вчасно людині сказати. Коли ж говорили щось гарне про нього, ніяковів, намагався перетворити це на жарт. Такі люди рідкісні сьогодні серед творчого бомонду, але у ньому не було й тіні самозакоханості, самомилування, самовозвеличування, а здорові амбіції він втілював тільки у праці.
Тепер же, коли він уже в інших світах, кожну його річницю однодумці відзначають літературно-краєзнавчими читаннями, присвяченими його пам’яті, що проходять у міському літературно-меморіальному музеї І. Карпенка-Карого. Відбуваються вони з ініціативи керівництва музею та Кіровоградської обласної спілки краєзнавців.
Згадуючи Леоніда Васильовича, не можу не оминути його особливу рису: безвідмовність в громадських справах. Як правило, люди обтяжені науковою роботою, званнями, почестями, дуже скептично ставляться до будь-яких громадських ініціатив, вважаючи їх не ефективними, маргінальними. Леонід Куценко, розуміючи невдячність і громіздкість цієї роботи, не намагався виходити тут на перші ролі. Та на відміну від багатьох своїх колег, він ніколи не відмовлявся підставити своє плече якійсь громадській ноші, коли виникала така потреба. Не рахувався з власним часом, якого катастрофічно не вистачало, не прагнув якихось моральних, а тим більше матеріальних дивідентів, а просто допомагав робити спільну українську справу.
А ще він умів захоплюватися і радіти якимось, як правило, чужим, успіхам, чи проявам доброти, чи взагалі чогось світлого й чистого. «Фантастично! Термоядерно!» – часто можна було почути від нього. Для багатьох, хто знав Леоніда Васильовича, з його відходом світ збіднів на ці слова. Очевидно, просто треба прагнути бути таким, як він – щедрим на себе, на вміння радіти і захоплюватися, не боятися витрачати на інших свої духовні скарби.
Світлана Орел
