Нас міняли, та, на щастя, не змінили

        Багато хто дивується  тому зриву, який ось уже майже місяць демонструє український народ, відстоюючи на Майдані і на майданах свій цивілізаційний європейський вибір та власну гідність. Дивуються доброзичливості, самоорганізації,  жертовності народу. Але чому тут дивуватися? Українці, як ніякий інший народ  впродовж своєї історії змушені були відстоювати своє. Не вдаючись до глибокого минулого -- гляньте лише на минуле століття. Хіба легше, ніж нинішнім майданівцям було тим же нашим землякам холодноярцям, які не тижні чи місяці -- роки, перебуваючи у лісах, боронили свої села, родини  від  більшовицької сарани та енкавеесівської гаді. А який спротив чинила Україна насильницькій колективізації! Ми про це якось мало згадуємо, але ж у наших степах відбувалися буквально сотні селянських бунтів і повстань. Траплялися вони навіть у роки голодомору. Аж поки його кістлява рука не  задушила народний спротив. А почитайте архівні справи тих років -- сотні питомо українських прізвищ  і імен ватажків і рядових повстанців, які майже стовідсотково отримували вирок -- розстріл. Тих, хто мав сміливість хоч якось піднімати свій голос проти  червоної зарази, знищували безжально. Навіть тих, хто не зі зброєю. а зі словом: членів якихось організацій, що тільки збирались і говорили про визволення України, не те що знищували -- їх навіть реабілітовували не у 50-60-их, як інших, а тільки у 90-их.

        Велася безжальна селекція на винищення усього сміливішого, чеснішого, людянішого. Але кров не вб'єш! І ось вона -- на Майдані і на майданах.  На щастя, вони  нас не змінили! Тепер мусимо позбутися їхнього спадку назавжди!