Селище Пантаївка попрощалось з 25-річним Олександром Басаком, загиблим в зоні АТО. Похорони відбулися учора, 2 серпня.
Попрощатися із земляком зібралася вся округа: рідні, близькі, знайомі, друзі та однокласники. Батько і мати Сашка на похороні не відходили від сина, намагалися не упустити жодної останньої миті щоб побути з ним поруч. Загиблого привезли у відкритій труні - чисте обличчя, немов живий.
У Олександра з мамою була домовленість - щоранку він дзвонив їй по телефону. Так тривало чотири місяці, щодня він повідомляв, як справи.
Сина мобілізували повісткою з військкомату ще в березні, направили на кордон Росії з Україною - в село Василівку Амвросіївського району Донецької області. Один раз йому пропонували взяти короткочасну відпустку, на п'ять діб, але Саня не захотів - вирішив, що вже якщо повертатися додому, то назавжди. Біда постукала раптово.
- 31 липня з ранку не було дзвінка, і він не брав трубку, - розповідає сусідка Марія Тищенко. - А потім зателефонували хлопці, що немає Сашка. У дворі такий крик піднявся, що не передати. Вони бігали по двору - батько й мати - плакали, батько кричав: "Я не вірю, не вірю, я не вірю, що його не побачу".
- Вони важко пережили звістку про смерть, - схлипує хрещена мама Саші Оксана Антонова. - Батько посуд бив, кричав. Бачите, він у них один син, інших дітей немає. Він дуже домашній був - такий ... мамин-татів. Але це не означає, що тепличний, а просто спокійний.
На похорон приїхали двоє колишніх товаришів по службі Басака - його безпосередній командир старший лейтенант Олександр Гречаний зі Світловодська та сержант Юрій Руденко зі Знам'янки. Загибелі Саші вони не бачили, оскільки вже демобілізувалися, тому розповідають зі слів друзів які там залишилися.
- Як я зрозумів, він стояв у нічному вбранні, - ділиться Гречаний, - і вони побачили, що невідомі намагаються пограбувати місцевий магазин. І вийшли подивитися, що там відбувається. Пішов старшина і Саня. Старшина тут же підірвався на розтяжці, а Саню зрізала кулеметна черга. І потім почався мінометний обстріл по заставі. Швидше за все, це засідка була така, щоб хлопців виманити.
Товариші по службі згадують, що Басак був веселий. Такий, знаєте, оптиміст.
- Саня завжди говорив: "Не переживай, прорвемося", це його улюблена фраза була. Ще любив говорити: "Будемо живі - Не помремо". Він навіть в бою не втрачав оптимізму, завжди вірив в благополучний результат, не розкисав. Якось був випадок: нам наказали вантажити мішки піском і обладнати позиції, а всі втомлені - жах, руки-ноги не піднімаються. Він встав, зняв майку, закотив штани, і почав один працювати. Через п'ять хвилин всі встали і приєдналися, - згадує товариш по службі Руденко.
Друзі та однокласники сліз не приховували. Радісний, добрий, чуйний. Сусідка розповідає, що якщо Сашка свій двір від снігу чистив, то і їй доріжку обов'язково прокладав. Однокласниця Люба згадує: коли Саша в школі просив щось списати, то обіцяв шоколадку. - І що, приносив потім? - Запитую я. - Ні, ніколи, - одночасно плаче і посміхається Люба ...
Після школи Олександр закінчив Кіровоградський педагогічний університет за спеціальністю фізичне виховання, міг стати хорошим учителем - іронічним і вимогливим, це чудові якості для педагога, - але втрутилася війна. Непотрібна, незрозуміла, роздута нашими східними братами, і від того - підла.
Коли на кладовищі почали забивати труну, а потім опускати його в могилу, якась жінка крикнула: "Герої не вмирають!" Її крик підхопили. Спочатку додався один голос, два, десять, п'ятнадцять ... і різко пролунав збройовий салют з автоматів. Люди схилили голови у скорботі і прощанні. Кращий пам'ятник Олександр Басак створив собі сам - це добра чутка і повагу. Спасибі, Герой.
За матеріалом блогу Моя Александрия
