АКУЛА MEDIA
Друга світова війна, Орел, тоталітаризм, нацизм, Кіровоградщина

Між молотом німецького нацизму та наковальнею сталінського тоталітаризму

08.05.2017 | 10:08
238

Я народилась майже через 20 років після того, як СРСР переміг у Другій світовій війні. Але мій батько, сержант Червоної армії  Василь Орел, встиг скуштувати фронтової каші. Був кілька разів поранений і контужений. Серед спогадів раннього дитинства – батько перебинтовує рану на нозі. І через десятиліття вона давала про себе знати і час від часу гноїлася. Власне, й помер він передчасно, бо осколок, який не змогли витягти фронтові хірурги,  в якийсь момент порвав кровоносну судину і стався крововилив. П’ять років він був прикутий до ліжка, тож не міг нормально спілкуватись. Але до того (а мені було дев’ять, коли сталося це  лихо), часто згадував у розмовах свою рідну Чернігівщину, Ніжин, звідки він родом, любив награвати на гармошці народні пісні, які запам’яталися йому з дитинства, але ніколи не говорив про СРСР, як про свою Вітчизну, і тим більше, ніколи не згадував про Сталіна.

  Ці згадки для того, щоб було зрозуміло – минула  війна для мене не тільки факти з підручників, це – щось зриме, болюче, хвилююче. І тим більше тяжко і боляче спостерігати, як те трепетне й святе  час від часу туго заковується у криваво-червоні лати радянських та імперських міфів, як біль заливають повзучим болотом гебістського трактування минулої війни та  возвеличення Сталіна. Хвиля цього туману часом піднімається у зв’язку з використанням терміну Велика Вітчизняна війна.

  Ще можна  зрозуміти позицію  немолодих людей, яким, очевидно, набагато важче  змінювати власні стереотипи,  тим більше, що вони в них, на відміну від молодшого покоління, закріплені не лише на інтелектуальному, а й на емоційному рівні. Але вже й серед них все менше і менше людей, які справді воювали, перебували під кулями. Таких лишилися одиниці і вони уже дуже і дуже літні люди, не здатні через елементарну відсутність фізичних сил творити якийсь дискурс в суспільстві чи відстоювати окремішню точку зору. Мій старший колега, який багато років пропрацював у пресі пригадує, що ще у 70-ті роки, коли ветерани збиралися на відзначення якихось дат, вони чітко індентифікували один одного, знали прізвища командирів, номери частин, підрозділів, і чужому затесатися у їхні ряди було практично не можливо. Але вже через років 20, справжніх учасників бойових подій залишилось небагато. Але учасників відзначень значно побільшало, і банкували на тих святкуваннях  люди з купою  нагород на грудях, але вочевидь, не бойвих, а ювілейних.  Що вже говорити про нинішні дні, коли пройшло більше 70 років з часу нападу Гітлера на СРСР!  Кілька років тому  я побувала в Одеському музеї Костянтина Паустовського. Екскурсовод Світлана Кузнецова зазначила, що музей постійно гуртував ветеранів одного з центральних районів міста. Але уже  того року там не залишилось жодного(!) живого учасника оборони Одеси…

  І у ветеранських колонах здебільшого йдуть не справжні ветерани-захисники, а  енкавеенсники, які винищували учасників національно-визвольних змагань у 50-их роках на Західній Україні або ті, хто демонструє іконостас ювілейних медалей. Мабуть, тому й портрет Сталіна мало не обов’язковий атрибут таких колон.  Ще  півтора десятка років тому цього не було.

  Україна опинилася між молотом німецького нацизму та наковальнею сталінського тоталітаризму. Як пише дослідник Іван Тихий, «…під назвою Друга світова війна приховано одразу кілька воєн – расових, етнічних, ідеологічних,  класових, громадянських…» Для українців війна розпочалася не 22 червня 1941 року, а 17 вересня 1939, коли Радянська Армія ввійшла на територію Західної України і почала насаджувати там сталінські порядки. Фактично це був наслідок  змови двох тиранів, які поділили між собою сфери впливу.

  Історики сьогодні визнають: СРСР вступив у Другу світову війну на боці нацистів. Адже  відомо з відкритих джерел, що за кілька днів до підписання пакту про ненапад (23 серпня 1939 року) Берлін і Москва уклали кредитну угоду, частиною якої стало зобов’язання СРСР постачати до Німеччини сільськогосподарські, лісогосподарські, промислові сировинні матеріали. Вагони з цим добром йшли безперервним потоком тоді, коли під  прицілом нацистів опинялися  як воюючі, так і не воюючі, як дружні, так і недружні СРСР країни, вони йшли навіть у ніч з 21 на 22 червня, коли від нацистських бомб гинули радянські люди. Тож Сталін з Гітлером були заодно!


  Тож треба чітко відділяти ці поняття: Друга світова і Велика Вітчизняна. Як свідчить історик Юрій Шаповал, ідеологему «Велика Вітчизняна» вигадав сталінський академік Ємельян Ярославський і з’явилась вона вперше у його статті у газеті «Правда» 23 червня 1941 року. І покликана була, очевидно, хоч якось прикрити загарбницьку сталінську політику. Це треба чітко розуміти. Але я не належу до тих, хто хотів би заборонити використання цього терміна. Він  став наповненим дуже важливим емоційним змістом для багатьох і багатьох людей. Так, змістом часто фальшивим, нав’язаним комуністичною пропагандою, коли люди переживали тяжку біду, але не знали і не розуміли, які і чиї дії спричинились до цього. Грандіозне маніпулювання людською свідомістю тим більше злочинне, бо супроводжувалось тяжкими стражданнями мільйонів. Але у тій пекельній реальності наші батьки й діди мусили виживати, і так сталося, що поняття Велика Вітчизняна стало для  дуже багатьох основою морального стержня. Тож забороняти його – безглуздо. Навпаки – мусимо вичавлювати з нього брехню і напівправду, наповнювати його новим, українським змістом, стражденною національною правдою, яка  хвилюватиме українців і через десятки поколінь.

  Як відомо, прихильність і співробітництво Сталіна й Гітлера обернулися жахливими трагедіями народу, мільйонів жертв якого можна було б уникнути. Перераховувати і аналізувати усі ті факти – справа науковців. Такі дослідження, очевидно, зайняли б не один том. Уже й зараз є чимало публікацій українських істориків на цю тему, але відомі вони здебільшого вузькій аудиторії. Якщо ми хочемо, щоб пам’ять про минулу війну не померла, бо червона мішура, через  кілька десятиліть опаде і зникне, як позаторішнє листя, маємо пропагувати і поширювати правдивий, український погляд на ту  велику трагедію народу, а не продовжувати це опереткове розмахування червоними прапорами. До речі, у нацистів теж був червоний прапор, тільки зі свастикою у білому колі, а у комуністів – із серпом і молотом. Різниця невелика. Мій свекор, який побував і у нацистській неволі, і у радянській тюрмі, з роками плутав події – де що відбувалось. І там, і там – неволя, знущання, приниження.

  Та, на жаль, іноді складається таке враження, що нам та справжня пам’ять не потрібна. Кілька років тому пощастило побувати у містечку Переяслав-Хмельницький. Про його скансен та інші музеї можна розповідати багато. Але одне з найглибших вражень – невеличкий музей переправи через Дніпро, який знаходився у старому  приміщенні колишнього храму. Прекрасна діорама, де показано весь хід тодішніх боїв. Екскурсовод розповідає все, до найменших подробиць. Жодних емоцій, жодних коментарів, тільки факти. І вони вбивають наповал. Скільки життів знищено даремно, скільки жертв, яких можна було б уникнути! Десятки, сотні тисяч… Ніби не люди, а сміття. Якби  хоч частина з них були сьогодні живі, чи насмілився б хтось підняти портрет Сталіна?!

  Найстрашніше те, що того музею уже нема. Влада на вимогу УПЦ Московського Патріархату передала їй приміщення храму. А музей просто тихо помер. І що молодь буде пам’ятати завтра?

  Не тільки молодь, а й старші не знають і не замислюються, який же  загальний вклад українців у знищення нацизму. Знову ж – це тема окремої  великої статті. Але варто згадати, що українці воювали не лише у складі Червоної армії чи УПА, а й у різних арміях світу. Історик Юрій Шаповал наводить такі цифри: від 35 до 50 тисяч українських добровольців з числа канадських емігрантів записалися до Канадських збройних сил, щоб боротися проти нацизму. На той час це – близько 11 відсотків усієї української громади Канади. Майже 40 тисяч американців українського походження брали участь в операції «Оверлорд», у висадці у червні 1944 року в Нормандії, воювали в Тихоокеанському регіоні, Північній Африці, Італії, щоб зустрітися зі своїми братами-українцями на Ельбі у 1945.

  Це – тільки штрих. І ще – хіба у 1944 році відбулося визволення України? Ні, це було лише вигнання нацистів з України. Після чого Сталін розгорнув тут свою війну. І не лише на Західних теренах. Переслідування військовополонених, остарбайтерів, так званих зрадників… Пора глянути на ті події іншими очима, відкинувши червону полуду. 

Світлана Орел

18.08.2017 11:00
Під чaс візиту Прем'єр-міністрa Володимирa Гройсмaнa в Миколaїв, 17 серпня, глaвa Уряду провів виїзну нaрaду щодо ремонту доріг нa відновлювaної трaсі Т-15-08 «Кaлинівкa-Снігурівкa-Березнегувaте»....
18.08.2017 10:30
За оперативними даними по Кропивницькiй ОДПI з початку 2017 року вiд автовласникiв до мiсцевих бюджетiв мобiлiзовано 1,2млн.грн. Про це повiдомляє прес-служба Кiровоградської ОПДI, передає...
18.08.2017 09:30
У Кропивницькому однорічнa дівчинкa випaлa з вікнa шостого поверху через протимоскітну сітку. Свідки розповідaють, що все стaлося врaнці, коли бaтьки ще спaли, йдеться в сюжеті ТСН, передaє...
18.08.2017 09:00
Вчора, 17 серпня, за православним календарем відзначається пам’ять семи отроків, що в Ефесі: Максиміліана, Іамвліха, Мартиніана, Іоанна, Діонисія, Єксакустодіана (Константина) та Антоніна. В цей ...
18.08.2017 08:30
У райoні прoведення АТO, наприкінці минулoї дoби інтенсивність oбстрілів українських пoзицій з бoку рoсійськo-oкупаційних угрупoвань не зменшувалась. Прo це пoвідoмляє прес-центр штабу АТO,...