В перші ж дні після призначення Віталія Захарченка міністром внутрішніх справ він та два його заступники ініціювали зустріч з журналістами та представниками журналістських об'єднань аби вислухати їх претензії та висловити свою повагу. Запам'яталося, як під час цієї зустрічі пан Захарченко дивлячись в очі дав слово честі, що за будь-яких обставин, в будь-яких умовах і на будь-яких акціях міліція не чіпатиме журналістів і не перешкоджатиме їх професійній діяльності.
Єдина умова, яку висували міліціонери – щоб журналісти представлялися, або мали на собі якісь розпізнавальні знаки.
Але з часом виявилось, що то були просто слова, в яких честі було мало. Сьогодні вночі під час розгону акції на Майдані журналіста 5 каналу Андрія Ковальова, в руках якого був мікрофон та посвідчення журналіста, було побито бійцями Беркуту.
За діями Беркуту турботливо слідкував підполковник міліції, який намагався вибити камеру з рук оператора 5 каналу та погрожував арештом.
І ще. Зрозуміло, що зараз у міліції не легкі часи. Людський гнів часом важко відрізнити від підкилимних протистоянь між Адміністрацією президента та Міністерством внутрішніх справ. Я також розумію, що не всі акції бездоганні, не всі лідери ангели, і дуже часто важко відрізнити провокації від справжніх протестів. Причому, і нам, журналістам, і міліції.
Але я також розумію, що фізичний наступ на журналістів під час акцій протесту – це перший крок до того, що міліція почне бити камери та диктофони, аби прикривати свої дії та методи роботи. Так все починалось в Росії і так завершилось в Білорусі.
В Україні такого не було вже давно. Це можна припинити лише спільними діями самих журналістів і тиском на тих людей, які брали на себе відповідальність за безпеку співробітників ЗМІ під час акцій – Віталія Захарченка та Дарку Чепак. Або всі сядуть за один стіл і домовляться про правила роботи, або буде війна, в якій владі важко буде вимагати об'єктивного висвітлення своєї діяльності. І переможців в цьому протистоянні не буде.
Блог Мустафи Найема, «Українська правда»
