Ми покоління, яке не боїться помирати

За всі роки незалежності України в її історії немає жодного прикладу протистояння, подібного тому, що відбувається зараз просто на наших очах. Лише за добу за різними даними офіційно загинуло близько тридцяти осіб, проте неофіційно мова йде про сотні. Хто за це відповість? Проти кого без оголошення війни виступають силові структури? Чому ті, чиє призначення нас захищати, перетворились на організоване злочинне угруповання? Чекати відповіді на поставлені писання від діючої системи не варто, адже головною її ознакою є невизнання своєї гнилої суті.

Але всі ми не вічні. Це мають розуміти і ті, в чиїх руках сьогодні необмежена влада та зброя. За все доведеться відповідати, якщо не перед судом, то хоча б перед залишками власної совісті та гідності (якщо такі взагалі були). Людей, які сьогодні на вулицях столиці, міст, сіл та містечок вже нічим не залякати. І слід це визнати. Весь спектр можливих покарань та впливу влада вже використала: залякування, арешти, побиття і врешті невинно вбиті… Тіла на столичних вулицях – це своєрідна точка неповернення у свідомості кожного українця, який не вважає себе рабом. Ми не боїмося смерті, бо розуміємо важливість найвищої мети.

Ще з часів «славетного» совка в головах наших дідів та батьків виховували ненависть до зовнішнього ворога і готовність у будь-який момент віддати життя за Батьківщину. Тоді ворогами були то фашистська Німеччина, то США з капіталістами. Нажаль з настанням незалежності турбота про патріотичне виховання стала не актуальною. Моєму поколінню ніхто не пояснював чому важливо бути патріотом. Не виключаю, що на це є вагомі причини. Адже керувати безликою масою, як отарою овець, набагато простіше, ніж тими хто себе ідентифікує як людину думаючу, як українця. Прорахунок цих недовівчарів лише в тому що жага свободи та справедливості у нас в крові. Тисячолітню історію не перекреслити перевиданням підручників з подачі одного українофоба. Цей ген у нас закладений у ДНК. Його не виб’ють з нас ані «охоронці золотого унітазу», ані спортсмени-невдахи з битками.

Очевидно, що представникам влади ці відчуття не відомі. В їхніх головах не вкладається сама думка, що люди вийшли на вулиці не за гроші та ще й готові помирати за ідею, за цінності, за достойне майбутнє. Ці люди, незважаючи на свої чесно награбовані багатомільйонні статки, насправді бідні. В їх головах та серцях немає і десятої долі того, що є у кожного з тих, кого вони сьогодні охрестили екстремістами. Не здатні вони і до самопожертви.

Ми – незламні. Кажуть, що народ отримує таку владу, на яку заслуговує. Я переконана, зважаючи на ту ціну, яку сьогодні довелось заплатити, українці більше ніж достойні кращого керівництва.

Катерина Мицюк