Пропозиції стосовно майбутнього перейменування окремих населених пунктів сягнули апогею. Спеціалісти інформаційно-аналітичного центру «Info-Light» на основі даних моніторингу Українського інституту національної пам’яті створили інтерактивну «Карту декомунізації» з майже 900 населеними пунктами України, які мають перейменувати до 21 листопада 2015 року. На карту занесено 28 міст, 48 містечок та 801 село і селище. У нашій області до них належать два міста, одне селище міського типу, три селища і 34 села. Історія Кіровоградщини за часи свого існування пережила безліч перейменувань. Першість належить Світловодську. Він сповна може претендувати на занесення до книги рекордів України.
Гопак для Микити Хрущова
У часи Київської Русі у лісах при впадінні Тясмина у Дніпро визначалося крайнє крило князівських ловів (полювання). На початку XVII століття ці землі загарбали поляки, які у 1615 році заснували тут містечко Крилів. Польський король надав йому Магдебурзьке право. Через два століття місто захопила Росія й перейменували Крилів на Новогергіївськ. При більшовиках у 1923 році був утворений однойменний район у складі Катеринославської губернії. Із створенням в Україні областей район передано Харківській області, а у 1937-му – Полтавській. З 1939 року місто відійшло до новоствореної Кіровоградської області. Після спорудження Кременчуцької ГЕС у 1961 році Новогеоргіївськ, перенесений із зони затоплення до села Табурища, місцеві підлабузники перейменували на честь керівника СРСР Микити Хрущова. Хоча перед цим вийшов Указ про заборону називати населені пункти іменами живих людей (Хрущов першим Указ і порушив, почавши називати міста і вулиці іменами космонавтів Юрія Гагаріна, Валентини Терешкової).
У 1962 році Хрущов прибув на відкриття ГЕС. Розкішний обід високому гостю влаштували на одному з мальовничих островів Кременчуцького водосховища. Після третьої чарки Микита дав прочуханки місцевим керівникам за назву міста його іменем, звелів назвати його Кремгесом і змусив секретаря райкому партії танцювати гопака. Той натхненно відстукав закаблуками, далі став на коліна і благав вождя: «Микито Сергійовичу, батьку наш рідний, дозвольте залишити нам Хрущов, ми ж це від любові великої до вас». Та «перший» був невблаганним. Хтось під кущем нашіптував секретареві райкому: що ти, мовляв, якесь село просиш назвати іменем «батька»? Ти Кременчук або Олександрію проси. Але той на таке не наважився.
Крамниці у Новогеоргіївську, початок ХХ ст.
Вже другого дня газети повідомили, що Перший секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов відвідав нове місто Кремгес. Це вже була четверта назва давнього Крилова. Та й вона існувала недовго. У 1969 році Кремгес відвідав наступник опального Микити Хрущова Петро Шелест. Він влаштував рознос районному начальству за те, що воно досі живе з назвою міста, даною колишнім партійним авантюристом. Не встиг Петро Юхимович повернутися до Києва, як по радіо прозвучав Указ про перейменування міста Кремгеса на Світловодськ. Назву пов’язують з поєднанням двох слів – світло (електрика) і вода. Це було п’яте, мабуть, останнє перейменування міста. У цьому плані Світловодськ перевершив Луганськ – того теж перейменовували п’ять разів, але назви використовували дві: Луганськ і Ворошиловоград. У Світловодському районі можуть декомунізувати два села – Іллічівку і Свердлівку. Та першу, певне, не встигнуть: у ній живе три чи чотири жителі дуже похилого віку. У другому – 450.
За велінням імператорів та вождів
Із записів у щоденнику академіка А. Гільденштедт 1774 року знаємо, що першим цивільним поселенням на лівому березі Інгулу був Поділ і сусідні з ним слобода Ковалівка та хутір Криничуватий (тепер вулиця і провулок з такими назвами). Слобода і хутір зберегли назви до наших днів. Правобережжя Інгулу забудовувалася одночасно з Подолом і незалежно від нього. Спочатку там існували Грецька, Артилерійська (Пулківська) та Новокозачинська слободи. З утворенням Єлисаветинської провінції (1764 р.) дві перших одержали нові назви – Верхня і Нижня Биківська, перейменовані на честь російського капітана Бикова, який свого часу начебто займався їх забудовою. Нижче них виникла Чечора, заснована переселенцями з міста Чечорська (тепер у складі Гомельської області Білорусі). Новокозачин перейменували на Пермську слободу, бо у 1765 році для охорони кордонів сюди був переведений Пермський карабінерний полк.
І764 рік формально можна вважати початком перейменувань вулиць майбутнього міста. Та офіційно його на той час на правобережжі ще не було – поселення не мали форми вулиць і були підпорядковані адміністрації фортеці. Інша справа – лівобережний Поділ, заснування якого датується 12 квітня 1755 року. Його мешканці – купці і ремісники – будували «правильні вулиці», що відповідали місту. Того ж року Подолу було дароване так зване неповне Магдебурзьке право (повне право тоді у Східній Україні мав лише Київ). Наступного року купець Яків Шульгин (Шульга) був призначений міським головою, бургомістром – купець Василь Кисельов. На кінець XVIII століття на Подолі існувало 14 вулиць (до речі, на початок ХХ століття до них додалося усього сім). Власні назви вулиць у Російській імперії запроваджено у 1739 році у Петербурзі. Першою стала Невська «прошпекта». До того в українських містах існували слободи, у російських – погости.
Світловодськ, адміністративний будинок
Першому на півдні імперії місту Подолу, яке одержало цей статус після Петербурга, дозволено головну вулицю назвати Невською. Вона разом з 13-ма іншими існували до 1775 року, коли зі знищенням Запорізької Січі царат об’єднав Поділ з навколишніми поселеннями і назвав його Єлисаветградом. Поміняли у ньому кілька вулиць: зникли Мала і Велика Міщанські, Піховська-Донська, Василівська-Попівська та Хрестовоздвиженська. Замість них з’явилися Верхня і Нижня Донські, Купецька, Покровська і Успенська. Через тридцять років чергових перейменувань вулиць місто зазнало після зміни монарха. 1829 року Микола І обплутав майже всю територію Правобережної України мережею військових поселень. Одну з основних вулиць Єлисаветграда – Московську-Перспективну, він перейменував на Миколаївський проспект, Купецьку – на Преображенську. Після спорудження корпусів офіцерського кавалерійського училища (1859 р.) почала посилено забудовуватися західна частина міста і на ній з’явилися вулиці Бульварна, Кавалерійська, Миргородська, Інгульська та Іванівська.
На час Лютневої революції 1917 року у Єлисаветграді було 23 вулиці: Береславська, Олексіївська, Петрівська, Двірцева з продовженням Верхня Донська, Московська, Нижня Донська, Успенська з продовженням Безпопівська (Гоголя), Преображенська, Покровська, Болотна, Театральний провулок, вулиці Миргородська, Інгульська, Іванівська, Велика Перспективна, Невська (Пашутіна), Олександрівська, Михайлівська, Архангельська, Карабінерна, Клинцівська та Ново-Одеська. До міських околиць належали Кущівка, Пермське, Ковалівка, Бикове, Балка. Крім них, були менші за кількістю населення передмістя Чечора, Катранівка, Завадівка, Соколівські хутори, Нова Одеса та Озерна Балка. У 1912 році розпочалося будівництво робітничої слобідки Миколаївка.
Єлисаветград, міська ратуша, середина ХІХ ст.
Захопивши владу, більшовики Єлисаветграда заходилися виконувати декрет Леніна «Про зняття пам’яток, встановлених на честь царів та їхніх слуг і виготовлення проектів пам’ятників Російської соціалістичної революції». Першим, звичайно, ще за життя вшанували головних вождів: вже у 1919 році вулиця Двірцева стала вулицею Леніна, Велика Перспективна – К. Маркса, Ново-Одеська – Енгельса. Слідом за ними увічнили вождів калібром нижче – Луначарського, Калініна, Володарського. Злетом перейменування став рік 1926-й, коли компартія готувалася урочисто відзначити 10-у річницю Жовтневого перевороту. Вулиці міняли назви десятками. Загалом, за роки СРСР у місті було замінено назви близько 180 вулиць, провулків, площ, скверів: їх назвали іменами діячів компартій Союзу і багатьох країн світу, а також письменників, художників, музикантів, інших «діячів» Росії монаршої і більшовицької.
Кіровоград, приміщення обласної ради і ОДА
Комусь так захотілося
Поколінню ХХІ століття важко уявити, як ненав’язливо, але цілеспрямовано, з допомогою топоніміки «вивітрювали» з людських голів національну свідомість. Приклад тому – місто Ульяновка, яке помилково внесене до списку «декомунізованих». Річ у тім, що поселення для працівників Грушківського цукрового заводу було збудоване 1870 року і назване УЛЯНІВКОЮ. Пізніше вона була об’єднана з хуторами Тарасівським та Благовіщенським і віднесена до розряду селищ міського типу. Під такою назвою селище фіксується в офіційному урядовому довіднику «Адміністративно-територіальний поділ Української РСР» станом на 1 вересня 1946 році. Саме так – Улянівка, селище міського типу називали усі друковані видання району, області, республіки.
На початку 70-х років минулого
століття якийсь дуже винахідливий партійний ділок начебто розшукав у архіві
документ, який повідомляв, що у 1924 році, після смерті Леніна, робітники
цукрового заводу «просили радянський уряд присвоїти заводу і селищу ім’я вождя
пролетаріату – Ульянова». Їхнє клопотання було задоволене. Вигаднику
бездоказово повірили ідеологи області, нову назву занесли до видання «Історія
міст і сіл УРСР. Кіровоградська область», надавши їй таким чином офіційності.
Коли у 1974 році селище перевели до розряду міст, його назву почали писати у
новій орфографії – Ульяновка. Насправді ніколи не було ніякого перейменування,
Улянівка завжди нею залишалася. Можливо, колектив цукрового заводу й звертався
до уряду з проханням увічнити ім’я померлого вождя. Але відповідне рішення про
задоволення бажання цукровиків у архівах відсутнє. То ж для повернення
справжньої назви міста варто з неї викинути дві зайві літери і закріпити правку
відповідним документом. Повторне перейменування відбудеться так само непомітно,
як і перше: адже люди у своїй більшості місто завжди називають Улянівкою. Улянівка, будинок
адміністрації
У селах та містах
Не тільки Улянівка стала топонімічною жертвою політичних та персональних забаганок лідерів КПРС. Тотальний наступ соціалізму відбувався на всіх фронтах «народного господарства», насамперед – ідеологічному. Ленінський декрет «про заміну пам’яток царизму та його посіпакам» втілювався у життя нестримними темпами, без заперечень і обговорень. У результаті народжувалися «перли», які людині зі здоровим глуздом осмислити неможливо. Скажімо, назв з прикметником «червона,-ий,-ні» у різних комбінаціях в Україні було понад 500, це без врахування назв вулиць, колгоспів, культосвітніх закладів – їх облік вівся на тисячі. У області «червоних» об’єктів було три десятки, Кіровоград «колекціонував» кольори революції у назвах заводів «Червона зірка», «Червоний профінтерн», «Червоний дзеркальник», про досягнуті успіхи трудящих цих підприємств повідомляли обласні газети «Червоний шлях», «Соціалістичний наступ», «Сталінське плем’я».
Бобринецька Свято-Миколаївська церква
Керівники партії і держави, як і їхні великодержавні попередники, не страждали від нестачі скромності, увічнювали себе у чому тільки могли. Лідером у цьому плані був Ленін: майже сто населених пунктів в Україні носили ім’я червоного вождя. Його учня і послідовника Сталіна вшанували 37 топонімів. Але яких: обласний центр Донбасу Сталіно (Донецьк), район у Дніпропетровській області, села і вулиці по всій країні. Борець з культом особи Микита Хрущов «згодився» на увічнення себе усього у десяти поселеннях, у Харківській області було село з унікальною назвою – Хрущово-Микитівка. Та абсолютним рекордсменом в увічнені самого себе був сталінський улюбленець, колишній луганський слюсар Клим Ворошило (-ов). Напівграмотний, він був однак Маршалом Радянського Союзу, Міністром (Наркомом) оборони СРСР, а на схилі життя став Головою радянського парламенту. За кількістю названих його іменем населених пунктів «залізний нарком» не поступався Леніну. Його рідне невеличке шахтарське селище у роки індустріалізації переросло у місто Луганськ, яке друг Йося Сталін дозволив перейменувати на Ворошиловоград. Ще двічі відбувалися обмінні комбінації назви. Варто додати, що у часи СРСР морями плавали пароплави з назвами «Клим Ворошилов», залізницями країни снували паровози «КВ», ворогів лякав важкий танк з такою ж назвою.
Тут починалися корифеї театру
На карті декомунізації позначене село Крупське Кіровоградського району. Засновниками його на початку ХІХ століття були німецькі переселенці-колоністи, які назвали поселення Карлівкою. Пізніше невелика група землеробів переселилася у Компаніївську волость і заснували там слободу Германівку. Відразу після війни з гітлерівською Німеччиною Карлівку перейменували на якесь Ахтове, з Германівки зробили Гарманівку. 1969 року у зв’язку з 100-річчям від дня народження Н. Крупської Ахтове об’єднали з сусіднім селом Старий Данціг (теж колишня німецька колонія) і перейменували на Крупське. Село з такою назвою з’явилося і у Новомиргородському районі. До якогось радянського ювілею з села Рогозянки Вільшанського району зробили Котовське, у Бобринецькому районі давню Богунівку перейменували у Свердлове і організували радгосп з такою самою назвою, селу і ще одному радгоспу у районі присвоїли ім’я сталінського поплічника В. Куйбишева. Так і «назбиралося» у області 40 комунізованих населених пунктів.
Чималий «фронт робіт» доведеться виконати топонімічним комісіям, якщо вони існують у сільських районах, для виконання Закону про декомунізацію. Складність її в тому, що з тих населених пунктах, які підлягають перейменуванню, відомі не всі перші назви. Тому доведеться придумувати нові. Це справа не проста і дуже відповідальна.
Юрій Матівос
