Василь, Каюков, козацька, школа, вчитель

Кіровоградський лицар, вихователь лицарів. ФОТО

10.02.2015 | 10:12
1657

Коли мені здається, що життя важке, навколо усе не так, як хочеться, обсіли проблеми і безгрошів’я, я згадую Василя Івановича Каюкова. На початку 90-их, у час найжорсткішої за моєї пам’яті економічної кризи, коли вчителям по півроку не платили зарплат, він очолив 21-шу кіровоградську школу і як ластівка ліпить гніздо, втілював там свою концепцію національно-патріотичного виховання учнів. У благенькій курточці, часом напівголодний, але завжди захоплений, завжди з новинами, розповідями про те, хто цього разу приїхав у їхню школу переймати досвід. І завжди думаю – хіба мені тяжче, ніж було йому? І жену від себе похмурі думки…Василя Івановича давно вже немає з нами. І навіть здивувала згадка: цієї зими йому б виповнилось тільки 70! Як він встиг, пішовши з життя майже півтора десятиліття тому, залишити такий яскравий слід в українській педагогіці, який ми тільки зараз осмислюєм, осягаєм і переконуємось у важливості  та актуальності  його підходу  до навчання і виховання, особливо у світлі нинішніх подій....Від слова – каюкВасиль Іванович – круглий сирота. Своїх батьків він ніколи в житті не бачив і не знає, хто вони й звідки. Немовлям його хтось підкинув у один з дитячих будинків області. Потім він їх обживатиме кілька – Бобринецький, Олександрійський, Новогеоргіївський, Новомиргородський, у селі Леніно. А тоді, коли він вперше потрапив у казенні стіни, йому ще треба було залишитись в живих, бо ж був таким слабеньким, що чи то лікар, чи медсестри поставили йому невтішний діагноз: цьому каюк, він не виживе. Але  немовля треба було якось записати (документів же, ясна річ, жодних при ньому не було), отож, і записали – Василь Каюков. Ну, а Іванович, бо Іванів багато на світі.Але він вижив. Навчався у Пантаївській школі-інтернаті. Слава у неї ще та! Десь щось учворять зірвиголови, так і знай – з Пантаївки. Неслухняних і непосидючих учнів часом лякали: «Оце ще раз таке утнеш – і загримиш в Пантаївку!»  Як вдавалося там виживати м’якому за характером, зі слабким здоров’ям Василеві Каюкову – одному Богу відомо. Мабуть за рахунок  природженої порядності і принциповості. У дитячих колективах – це на першому місці.Мабуть, був він там нетиповим учнем, бо один із небагатьох випускників цієї школи-інтернату вступив до Кіровоградського педінституту і закінчив філологічний факультет з відзнакою. Молодий учитель української мови і літератури працював спочатку у сільських школах області, а потім у Кіровоградській середній №13. Російськомовній, з російською мовою викладання, але україністика у Кіровограді завжди була сильною, мала педагогів-лідерів (чого варта тільки заслужиний вчитель України Людмила Стадна!), і Василь Іванович, м’який, інтелігентний, всуціль україномовний, не почувався там самотнім.

Може, ще й тому, що він дуже любив дітей, умів їх розуміти і відчувати якимось особливим чуттям, ніколи не підвищував голосу і вже ставши директорм, пригадує його заступник Людмила Пелешанко, не дозволяв це робити й іншим. Він любив і жалів дітей. Ставши директором  школи на робітничій околиці у час, коли більшість батьків школярів або втратили роботу зовсім, або працювали неповний робочий тиждень, він розпорядився, щоб дітей додатково підгодовували: технічки варили картоплю, яку зносили усі, хто міг, заварювали чаї з трав.У кінці 80-их, коли Україна завирувала прагненням до незалежності, Василь Іванович не був серед борців-активістів. Але, очевидно, вже тоді почав готувати свою концепцію національно-патріотичного виховання. Звідки взялось у його сирітському серці таке гостре, болюче відчуття України? На козацькому колі (так тут зветься лінійка) у 21-ій школі, присвяченому його пам’яті, говорилося про те, що він, не маючи рідних батьків, сприймав за матір Україну. Може, хтось у дитинстві сказав йому про це і вразливе дитяче серце навіки закарбувало в його єстві не пафосне, не показне, а глибоке і справжнє почуття.П’ємонт  на  БалашівціУ 1990-му році про національну ідею, патріотизм говорили скрізь і всюди. Здебільшого поверхово і напоказ. А Каюков приніс у міське управління освіти свою концепцію, схвалену вченими-академіками П. Кононенком, М. Стельмаховичем,  П. Храпком. І йому дали 21-шу школу. Невелику, на околиці (мікрорайон Балашівка). У цьому теж відображалось ставлення не тільки тодішнього керівництва, а й учительського загалу до української національної ідеї: якщо накажуть – говоритимемо про неї високі слова, але що воно й для чого – ніхто особливо не замислювався.Інший би на його місці впав у розпач: школа далеко від центру і ще далі від його домівки, потребує ремонту і постійної підтримки, а грошей, ясна річ, нема і не буде. Та він, мов на крилах літав. – Роботу в нашій школі він розпочав з широкої пропаганди своєї ідеї серед вчителів, учнів, батьків, – розповідає Людмила Пелешанко.Не  знаю, як учителів, а нас – журналістів, представників громадськості, яких він щедро запрошував до себе у школу (сам брав участь у багатьох громадських організаціях, ніколи не жалкував на це часу і сил), здивувала і вразила величезна дерев’яна колода у коридорі поруч із великим, на всю стіну панно, де серед буйнотрав’я степу відпочивав козак.– Для чого вона? – питали ми.– Як – для чого? – ще більше дивувався Василь Іванович. – Діти на перевах тут із задоволенням сидять.Поруч – вздовж коридора дванадцять тумбочок, і на кожній – велика зелена книга. Звісно, ми пізнали 12-томний Словник української мови.– Діти, коли неправильно вживають слово, або використовують суржик, за наполяга нням моїм чи вчителів, – пояснював Василь Іванович, – заглядають у словник, щоб знати, як правильно говорити.– А не рвуть, не псують?– Всяке буває, але ремонтуємо, відновлюємо, старшокласники вже почали наглядати за меншими, щоб ті дарма не чіпали книг.Дітей він, ясна річ, намагався найперше зробити своїми однодумцями. Півшколи у нього працювали гідами. Адже у школі більшість кімнат були не просто класами.  Тут діяли музеї Т.Г. Шевченка і письменника-земляка М.К. Смоленчука, літературні світлиці І.К. Карпенка-Карого і В.К. Винниченка, музей історії навчального закладу, музей історії українського одягу імені Олекси Воропая, музейні кімнати історії української діаспори, історії українського війська та запорозького козацтва, козацька світлиця, зал козацької слави, кабінети української етнопедагогіки і краєзнавства, кімнати народних ремесел, світлиця юної поетеси Марії Губко. На честь видатних діячів України в школі відкрито портретні галереї «Світочі української духовності» та «Історичні діячі України-Русі».Тільки перерахувати непросто, а зібрати все це, оформити, подати так, щоб дітям було цікаво! І усе це – в умовах жорстких злиднів 90-их, коли кожен шматок скла чи рамки були проблемою. Як йому це вдавалось – фантастика! Причому портрети – не дешеві репродукції, а намальовані олійними фарбами, вони й досі служать школі. Очевидно, умів знаходити однодумців, у нього не було поганих людей, до всіх він ставився з повагою й шаною.Саме при музеях і світлицях і діяли групи гідів, які пропагували усю ту інформацію, яка була зібрана там.  А це – сотні учнів. У школі створена чітка система козацько-лицарського виховання. Тут діють  дитячі організації перевеслят (1-4 класи), козачат (5-9 класи), січовиків-наставників (10-11 класів). Кожна дитина, переступивши поріг школи, мусить запам’ятати: Лицарем стати – Вкраїну захищати, Лицар все зуміє – брехню від правди відсіє, Лицар багато знає, національної гідності він не втрачає, совість у Лицаря на висоті, служить він правді і доброті, Лицар – це чемна, красива людина, там де є Лицар – живе Україна, Лицар на варті рідного слова, у ньому живе українська мова.  Наївно? Так. Але він і був людиною щирою і наївною, як першокласник. Трохи недобачав (носив окуляри) і, здається, своїм близоруким поглядом не бачив і не хотів бачити нічого поганого, а навправді бачив набагато далі своїх світоглядно розгублених колег. Чимало їх з інших шкіл відверто насміхалися з нього, називали усе це шароварництвом, примітивізмом. Ясна річ, він знав і переживав, але ніколи не показував вигляду, і  затято та натхненно робив те,  у що твердо вірив і вважав для себе святим, адже був впевнений – без лицарів не буде України. Козацькі уроки, лицарські турніри, свято козацької абетки, спортивні змагання «Тато, ненька, я – козацька сім'я», «Козацькі забави», огляди на краще виконання патріотичної пісні, ритуал вшанування Державного прапора України – це ті заходи, які визначали стиль роботи навчального закладу, який став  першою на Кіровоградщині українською національною школою.За досвідом до Каюкова приїздили з усієї України. Навіть зі Львова та Івано-Франківська, які тоді вважалися п’ємонтом українства. Та що там – навіть, найперше – звідти, бо там добре розуміли роль і важливість національно-патрітичного виховання, а тут усе готове: сформульоване, організоване, оформлене. На основі своєї концепції Каюков захистив кандидатську дисертацію. А ще перед цим став переможцем обласного конкурсу «Кращий учитель року» в номінації «Українська мова і література», через три роки переміг у цьому ж, тільки вже у всеукраїнському конкурсі  в номінації «Українознавство». Тоді ж і отримав звання заслуженого вчителя України.І знову ж – робив це все легко й невимушено. Звісно, готувався, й серйозно, але для інших майже не помітно. Ніколи не надував щік, не нагнітав навколо цього якоїсь таємничості, особливої значущості. Зірвався прямо після уроків у Київ, через день повернувся – кращий учитель року України. І зранку – тихенько на уроки. На перерві – повідомив колегам. Досвід творення школи козацько-лицарського виховання ще у 2000-му році узагальнений та рекомендований Міністерством освіти і науки України  в науково-методичному посібнику «Перспективні освітні технології».Так само легко й гармонійно трансформував Каюков у свою концепцію і героїв Радянської доби. На школі – меморіальна дошка Герою Радянського Союзу Антону Антонову, одному з визволителів Кіровоградщини. Адже він – захисник, а значить козак, лицар. Дошка заквітчана, на відміну від інших шкіл, де з приходом незалежності просто розгубились перед необхідністю переосмислення минулого і тільки зараз приходять до пам’яті.Звідколи він прийшов у школу і почав вправаджувати там своє лицарство, і по сьогоднішній день – серед школярів жодного випадку, пов’язаного з криміналом, жодного наркомана. Він міг запросто, без пафосу казати дітям:– Якщо людина відривається від рідного ґрунту, забуває материнську мову, культуру свого народу, не хоче захищати свою Батьківщину від ворожої агресії, вона стає безбатченком, відступником від волелюбних заповідей предків, зрадником.І вони вірили, бо це була не поза, а його сутність.Василь Іванович знав, що тяжко хворий. Але  не хотів витрачати на лікування час і гроші, адже їх треба було забрати від роботи. Він був переконанй, що Україна не зможе без лицарів, але сподівався, що ось-ось вони наростуть і він тоді зможе  поправити здоров’я. Та не вийшло. Занадто мало було таких, як він. Тож довелося працювати до останнього дня. ***Школа любить і шанує свого директора. Немає, правда, тепер тут колоди і тумбочок із словниками, дещо застаріло оформлення музеїв і кімнат, але колектив продовжує традицію козацько-лицарського виховання, гімн школи звучить його словами (він ще й писав вірші). У школі працює його дочка Оксана, яка вже стала автором посібника з методів виховання, розроблених її батьком. Колеги, продовжуючи його справу і здійснюючи у школі експеримент,  підготували чимало публікацій. Але методист обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського Лариса Гайда вважає, що титанічна вчительська і директорська праця Василя Івановича призабута і гідно не пошанована, адже елементи змісту його форм і методів сьогодні вкрай актуальні у контексті патріотичного виховання молоді. Вона пропонує, створити ініціативну групу зацікавлених людей (педагоги, журналісти, громадські діячі), які б до 75-річчя Василя Каюкова встановили меморіальну дошку на приміщенні школи, організували збір матеріалів та створили музейну кімнату, підготували і видали бодай частину його робіт, зняли фільм, доповнили особовий фонд в обласному архіві. Світлана Орел

03.03.2021 14:21
За привласнення майна зі збитками державі у 468 тис. грн при будівництві сільськoї амбулатoрії судитимуть підрядника. Про це поінформували в пресслужбі прокуратури в області, передає "Акула". ...
03.03.2021 13:47
У Світлoвoдську на зупинці громадського транспорту автoбус наїхав на жінку.Інформацію підтвердила речниця oбласнoї пoліції Віталіна Бевзенкo, передає "Акула"."За пoпередніми даними, під час...
03.03.2021 13:18
У Крoпивницькoму пoлoгoвoму будинку не видають пакунки малюка.Про це рoзпoвіла гoлoвна лікарка Людмила Рoманів, передає "Акула". Під час виписки з пoлoгoвoгo жінкам дають дoвідку, за якoю...
03.03.2021 12:35
У Крoпивницькoму в спoртивній  Центральнoукраїнськoгo прoфесійнoгo будівельнoгo ліцею відбулися  міські змагання з настільнoгo тенісу серед учнів закладів загальнoї середньoї oсвіти...
03.03.2021 11:47
У Крoпивницькoму рoзшукують креативних директoрів закладів прoфесійнoї oсвіти Про це повідомили в управлінні освіти міської ради, передає "Акула". Оголошено кoнкурс на заміщення пoсад: ...
Елеватор КЗК