Кіровоград: одкровення патріарха танцю

У грудні наставникові наставників майстрів хореографічного мистецтва Кіровоградщини Анатолію Михйловичу Кривохижі виповнилося 88 років.  Ми одержали унікального листа – щиру сповідь митця про свій творчий шлях.

Людина народжується, щоб проживши своє, відійти, залишивши після себе добру пам'ять. За моє довге життя бувало всякого, я робив помилки, але мої добрі справи, сподіваюсь, переважували їх. Свого часу мені пощастило з керівництвом нашого міста та області, які, розділяючи мій фанатизм у роботі, допомагали мені. Я займався роботою, що приносила мені радість. Пізніше я зрозумів: за все, що встиг зробити з ансамблем «Ятрань» та на початку в «Зорянах», я мав би дякувати саме цим людям. Тим, хто зраджував, нівечив творчий процес, Бог  суддя.  

…З перебудовою змінилось керівництво на місцях, я не міг знайти себе у новій роботі через контрастні зміни в можливостях та відсутності елементарної підтримки. З директором філармонії, куди мені порадили піти, залишивши «Ятрань», я не знайшов  спільної мови, бо у того завжди були свої інтереси. Майже щороку склад танцювальної групи змінювався більше як на половину, бо люди йшли туди, де більше платили. Щоб утримати колектив якоюсь перспективою, ми звернулись до Зенона Мазуркевича з Філадельфії, якого я знав ще з часів гастролей ансамблю «Ятрань» у США. Він прибув до нас і, не  зважаючи на наші далеко не ятранські можливості, бо ми мали тоді всього шість пар танцювальної групи, сім чи вісім музикантів та співачку, все ж почав готувати нам гастролі. Ми вже мали квитки на літак. але гастролі відмінили, можливо, на краще, бо ми не встигали зробити  повноцінну програму. В країні почалась страшна інфляція, люди звільнялись, нікого не цікавили мільйони, якими нам платили. Я не займався творчою роботою, а латав дірки у програмі. Виїзди на фестивалі не рятували справу. Витримати цього я не зміг, тому пішов на пенсію.

Як я вже писав, мені допоміг Анатолій Коротков, запросивши до себе на кафедру хореографічних дисциплін, але це була інша робота, як виявилось, не зовсім моя. Я почав шукати себе в новому варіанті творчої роботи, мене захопила ідея створення музею історії українського хореографічного мистецтва. Пізніше мене знову запросили до філармонії, але я більше турбувався музеєм, бо робоча атмосфера у них не помінялась. З появою Тараса Левицького, а потім через нього – зустрічі з художнім керівником театру національного мистецтва Росії Володимиром Назаровим, до мене повернулось натхнення, яке я мав, працюючи з ансамблем «Ятрань». Я знову відчув радість творчої роботи. Започаткований Тарасом Левицьким  проект співпраці із «Зорянами», окриляв мене. Мені не вистачило ще півроку,  щоб в Україні зявилась нова мистецька форма – Театр музики пісні і танцю. Але, як відомо, історія повторюється: директор філармонії через особисті амбіції розірвав контракт з американською стороною, а мені було запропоновано звільнитись. Усе, як у казочці О.Пушкіна, повернулось до старого корита.

Я знову займаюсь писанням порад для молодих колег, переконуючи себе у  важливості цієї роботи. Закінчуючи життя,  я змушений визнати: усе, що я міг би зробити,  не зробив до кінця, бо не  вистачало тих людей, які б мені вірили та допомагали до кінця. Радість та натхнення у творчій роботі не можна замінити не професійними, амбітними керівними вказівками. У таких випадках, як на мене, творчість зникає. Не збираюсь когось робити винуватим, бо кожен робить те, на що здатен.

Усвідомлюючи зроблене

Я наперед погоджуюсь з тим, що наші великі художники танцю – Ігор Олександрович Мойсеєв та Павло Павлович Вірський, маючи  великий талант та досвід з питань мистецтва балетмейстера, могли б сказати більше, та,  на жаль, вони нічого не залишили написаного. Орієнтуючись лише на свій життєвий та творчий досвід, як викладач, доцент кафедри хореографічних дисциплін Кіровоградського педагогічного університету, я взяв на себе обов’язок поділитись набутим з молодими колегами, бо хтось колись мав би це зробити. Мною написані, а з допомогою добрих людей уже видані методичний посібник «Гармонія танцю», яким користуються майже всі навчальні заклади, де є хореографічні кафедри, та книга «Роздуми про мистецтво танцю» з конкретними порадами. Про проблеми створення першого в Україні театру музики пісні і танцю йшлося у моїй книзі «Історія не використаних можливостей». На замовлення канадських колег уже готовий український варіант книжки «Довідник з історії українського хореографічного мистецтва – легенди Хутора Надія», який планується двомовним. Уже готовий та переданий голові національної спілки хореографів Україна  М. М. Вантуху, методичний посібник для проведення семінарів з керівниками танцювальних ансамблів.

Що встиг у цьому житті?

Після театру корифеїв, у виставах якого народився народно-сценічний танець,  тривала танцювальна епоха М.Анкудінова. Продовжуючи танцювальні традиції Кіровограда, я створив ансамбль танцю «Ятрань». Він став заслуженим колективом в Україні, програми якого були визнані шанувальниками та колегами-митцями у всьому світі. Як сказав Г.Клоков, усі танці ятранської програми були драматургічно збалансовані так, що вони й сьогодні сприймаються з тими ж емоціями, як у прем’єрному виконанні. За підтримки М.М. Вантуха, Н.Ю. Овчаренко (Агапеєвої) та П.В. Босого було створено перший в Україні та єдиний у світі Музей історії українського хореографічного мистецтва. За участю талановитих людей знято три фільми про музей, які пішли світом. Про все це детальніше у моїх книгах.

Що не встиг зробити?

За ідеєю Володимира Назарова я намагався створити перший в Україні Театр музики пісні і танцю за новою формою. Ще не закінченою цією роботою зацікавився колега з Америки Тарас Левицький. Він запропонував співпрацю зі своїм ансамблем танцю «Волошки» за участю відомого американського балетмейстера Марка Моріса. На основі ятранської програми, яка була відновлена у колективі «Зоряни»  Кіровоградської філармонії, у США здійснена постановочна робота, на яку були витрачені великі гроші. Відбулися прим’єри підготовлених програм. На підтримку майбутніх гастролей українською федерацією США уже були виділені гроші, але директору філармонії не сподобались «американські бутерброди», тому він розірвав контракт співпраці, після чого я був змушений залишити роботу у філармонії. Про все це – детальніше у книзі «Історія не використаних можливостей».  

Підсумовуючи прожите

У книзі «Роздуми про мистецтво танцю» через хронологію свого життя я намагався подати інформацію від становлення українського народно-сценічного танцю до конкретних порад у роботі балетмейстера. Щось додавати до написаного, щоб не повторюватись, я не збираюсь, але деякі висновки маю зробити. Дякуючи долі, я жив і працював у ті часи, коли біля керівництва нашого міста та області були люди, які підтримували мистецтво і тому мені вдалось зробити багато того, що  високо оцінене не тільки  у Кіровограді, а й у Києві та усьому світі. Конкурси, урядові концерти, творчо-постановочна робота під час подій світового рівня – Олімпіада-80,  11-тий Всесвітній фестиваль молоді у Москві. Там моїми роботами була представлена Україна. Мене не обминали почесні звання та високі нагороди. Це був той випадок, коли у певному місці у певний час збираються люди, які  створюють мистецькі еталони та ті, хто їм  сприяє та допомагає.

Творчість – це душевний стан людини, який втрачається через певні життєві потрясіння, а повертається з появою навої життєвої домінанти. Щось подібне мені довелось пережити, коли залишив «Ятрань» і тільки після зустрічі з Т.Левицьким та В.Назаровим я зміг відновитись. Зі знищенням реальної перспективи моєї роботи я намагався відновити творчий стан іншою роботою, але  не вийшло. Сумно відчувати себе непотрібним, але принижуватись перед людьми, які сьогодні обросли зв’язками та користуються вседозволеністю, не можу. Я не закінчив театралізацію ятранської програми в «Зорянах», але дуже сподіваюсь на порядних людей, які увічнять її унікальність, як пам'ять про заслужений ансамбль танцю України «Ятрань».  Повторити щось подібне уже неможливо, як неможливо воскресити тих, хто створював умови для творчої роботи та допомагав у її здійсненні.

У творчих колективах, як у І.Мойсеєва, П.Вірського, а зараз у М.Вантуха, не могло бути двовладдя, бо посади директора та художнього керівника поєднував у собі кожен з них. Людям, як кажуть, жартуючи, догодити важко, бо літом жарко, а  взимку холодно і тільки художній керівник, як високоосвічена людина, визнаний авторитет у мистецтві, може підтримувати потрібну творчу температуру. Тільки атмосфера піднесення у творчій роботі гарантує її успіх.

У філармоніях усе підпорядковано директорам, яких завжди призначали за партійним критерієм, тому у більшості своїй це люди, які намагались догодити керівництву, щоб залишатись довше на  своїй посаді, бо на місці і камінь мохом обростає. Випадкові люди на цих посадах, не розраховуючи на свій творчий потенціал та авторитет керівника як митця, завжди займались «наведенням порядку», як правило,  усе робилось так, аби у колективі менше думали та більше мовчали. Такий керівний підхід у роботі знищував творче піднесення навіть у зовнішньому вигляді виконавців, а підкорена сіра безликість обумовлює відповідне сприйняття його глядачем. У справжньому мистецтві виконавець проживає стан приємної втоми, а глядач підсвідомо перебуває у стані причетності до почутого та побаченого. У випадку відсутності хвилюючого творчого дійства, виконавці, будучи у стані байдужості до і після сценічної дії, залишають глядачеві відчуття чогось не справжнього. Мистецтво – це дія, яка хвилює виконавця і глядача, без творчого піднесення та хвилюючого сприйняття, мистецтва не буває. Ті, хто не розуміє законів творчого процесу, не мають права керувати ним. Не одній талановитій людині керівна метода закреслила творче життя.

Там де керівництво дбало про творчий процес та своїх людей, а не тільки про себе, артисти мали закордонні гастролі, заощаджуючи на добових, зберігали якісь гроші і саме цим тримали свої колективи. «Зорянам» не пощастило з керівництвом, тому замість творчої перспективи там ще довго будуть «наводити порядок». Кажуть, найкращий лікар, у таких випадках – час, можливо, «Зорянам» теж колись пощастить,  але до цього ще треба дожити та зберегти творчі можливості, щоб через методу безликості не переступити межу неповернення.

З собою, як кажуть, нічого не забереш, а з того, що залишається після кожного з нас, найдорожчим є добре ім’я. Можливо, це  откровення буде бажаною крапкою у сумній історії мого творчого життя.

Анатолій Кривохижа, народний артист України, почесний громадянин міста Кіровограда